Понад 800 людей в Україні засуджено за допомогу росіянам із початку великої війни. Один із них – навідник із Запоріжжя сьогодні сидить у СІЗО і вже незабаром може отримати свій термін за держзраду. Як люди стають зрадниками, що обіцяють вороги за допомогу та які мотиви у навідників – у матеріалі РБК-Україна.
Повномасштабна війна Росії проти України триває вже майже три роки. Кремль, здається, вже перейшов усі риси гуманності, моралі та здорового глузду, не кажучи про те, що мета російської верхівки максимально прозора. Українські міста обстрілюються щодня, від обстрілу гинуть люди, а військові кожен день відбивають атаки російської армії на фронті.
Незважаючи на це, в країні все ще знаходяться люди, які готові допомагати агресору. Вони наводять ракети на військові та цивільні цілі, фотографують техніку та засоби ППО, повідомляють про місця зосередження живої сили. Зрадниками переважно рухають два мотиви – або заробіток, або ідеологія. Їх регулярно ловить СБУ, а суди дають тюремні терміни за статтями «державна зрада» або «незаконна передача даних про ЗСУ».
Починаючи з 24 лютого 2022 року Служба безпеки відкрила понад 3,1 тисячі кримінальних справ за держзраду і понад 580 – за передачу ворогові координат військових та коригування вогню. Тільки за цими двома статтями вже засуджено майже 800 осіб.
Один із таких навідників сьогодні сидить у Запорізькому СІЗО. 2022 року, через півроку після початку війни, він став співпрацювати з російським агентом і передавати йому необхідну інформацію. РБК-Україна за сприяння спецслужб вдалося поговорити з навідником та дізнатися, навіщо він пішов на цей крок.
***
– Якщо на твою територію зайшла армія іншої держави, що робити?
– Я скажу так. Я був там у 2014 році, армію там не бачив, я бачив добровольців-росіян. Але я також бачив багато місцевих, які брали в руки зброю.
– А що там робили росіяни?
– А це вже інше питання.
Чоловік, якого ми в цьому тексті називатимемо Віталій (з міркувань анонімності – ред.), сидить перед нами, закинувши ногу на ногу, і періодично шарудить файлом з паперами та сигаретами всередині. Він – підозрюваний у державній зраді та на інтерв’ю його привезли прямо із СІЗО. «Складний персонаж. Дуже хитрий. Принаймні він думає, що він дуже хитрий», – характеризують його співробітники СБУ.
Годиною раніше Віталій заходить до кімнати, яку підготували до відеозйомки. Дозвіл на інтерв’ю та згоду самого підозрюваного ми отримали за кілька днів до приїзду до Запоріжжя, тому промахів не має бути. Віталій заходить, кладе файл із паперами на стіл, вальяжно сідає і каже – ніякого інтерв’ю я давати не буду.
Ще якийсь час ми намагаємось переконати його на відеозйомку та принагідно знайомимося. Потім до кімнати заходить один із співробітників СБУ. «Віталік, а в чому справа? Ти ж був згоден. Розкажи людям, щоб знали, як не треба, щоб твоїх помилок не повторювали». Віталій знизує плечима і цикає: «Може й варто, але я не готовий. Не хочу я».
Ми залишаємось з Віталієм у кімнаті і поступово у нас складається діалог. За годину досить виснажливої розмови ми виходимо надвір. На Віталія одягають наручники та відвозять назад до СІЗО, а співробітник СБУ, який чекав на нас біля дверей, усміхається. «Я ж казав, він тільки думає, що хитрий».
«Единомышленники»
Міський чат мешканців Запоріжжя з’явився у Telegram за кілька днів після масштабного вторгнення. Люди знайомилися між собою, ділилися подробицями того, що відбувається і як убезпечити себе. Чат назвали «Единомышленники» і поступово він став наповнюватись користувачами. Хто вони і звідки – невідомо, принаймні про це говорить нам Віталій.
«Я не хочу, щоб ви мене знімали, але я можу розповісти свою історію, а ви її перекажете, як запам’ятали», – каже нам чоловік, трохи розслабившись.
Віталій одразу відмовляється від того, у чому його підозрюють. За його версією, у міському чаті «Единомышленники» він просто спілкувався і нічого нікому не говорив. Це перші слова Віталія – «ми просто спілкувалися». Навіть коли ми запитуємо, хто такий «Міша Куліков» (ім’я змінено з міркувань анонімності – ред.), на обличчі у чоловіка не смикається жодний м’яз. «Він представився як мешканець Запоріжжя чи області, от і все».
«Було все, я навіть йому рецепт хліба робив, він просив, я зробив з відео, поетапно. Я спілкувався з ним як із звичайною людиною, у мене й думок не було. Тому я йому й казав речі, які не треба було, може …» , – рано чи пізно обмовляється Віталій.
Речі, які «не треба було, може» говорити — це координати військових частин, скупчення техніки та засобів протиповітряної оборони. Особливо протиповітряна оборона. Росіяни полюють за ППО досить винахідливо. Один з них — Михайло (або Міша) Куліков, учасник, а, як пізніше з’ясується, і творець чату «Единомышленники» і, за сумісництвом, представник військової розвідки РФ.
Спочатку у Віталія вибудовується струнка логіка – Україну він любить, ні з ким не спілкувався, нікому нічого не передавав, а в його патріотичності не варто сумніватися. Він народився у Донецьку, звідти переїхав 2000 року до Києва. Зі своїх 55 років 35 пропрацював в автосервісі. 2014 року повернувся до Донецька, щоб «поправити огорожі на могилах родичів».
«Для мене вже тоді було ясно, що ця війна добром не скінчиться. Не можна, якщо одна людина обирає одну точку зору, а інша – іншу, вирішувати суперечку війною. Я служив в Азербайджані у 87-89 році, саме тоді, коли там відбувалися всі ці події у Нагірному Карабаху та Сумгаїті. Я бачив людей на площі Леніна, так званий майдан.
Приблизно з цього моменту Віталій починає «плисти». Його позиція — спочатку строго «жовто-синя», поступово забарвлюється вже в зовсім інші кольори. Паралельно промальовується історія із «запорожцем» Куліковим. З місцевого жителя він раптом стає росіянином, а Віталій, який раніше заявляв, що не знав про національну приналежність свого співрозмовника, несподівано промовляється.
«Там (у чаті «Единомышленники» – ред.) росіян багато було. Більше того, я коли з цим хлопцем спілкувався, я ж у нього питав, що ж ви творите, що ви робите, коли був обстріл і прилетіло саме по Кривій бухті і прилетіло в багатоповерхівки на набережній, я просив — а куди ви стріляли взагалі».
Віталій постійно перескакує з теми на тему – від рецепту хліба, який він дав російському розвіднику, до «референдуму» у Донецьку. Позиція у чоловіка гнучка та м’яка, він готовий підлаштуватися під настрої співрозмовника. Якщо на допиті СБУ чоловік відповідав суворо і по факту, то тут – на полі, де йому дали поміркувати, Віталій розмірковує. І в результаті приходить до того, що в Україні «певною мірою» йде громадянська війна.
Віталій не може зрозуміти, що краще говорити, і яка риторика йому більше підходить. Спочатку він називає українців «махновцями», бо «ми – волелюбні та непокірні». І Володимир Путін, якби спочатку це зрозумів, не нападав би. Потім каже, що росіяни – це ті ж українці, і якби до них на територію зайшла армія іншої держави, то стали б «усією країною».
– Ну ми ось до Курська зайшли. І всією країною ніхто не встав.
– Ну, це вже їхні справи, може вони вважають, що Курськ – це маленька частина…
У досить сумбурному діалозі було складно постійно повертатися до його основного предмета – справи, за якою Віталій сьогодні сидить у СІЗО. Але до кінця розмови чоловік проходить шлях від людини, яка робить зауваження за те, що з ним заговорили російською, до чоловіка, який називав військових ЗСУ «недобитими». Причому згадує про це сам. А потім відбувається зізнання.
«Скільки хочете спостерігачів від кого хочете запросіть, але візьміть і проведіть референдуми. Якщо справді багато хто в Донецьку «за» — ну, вибачте. На той час, у 2014 році більшість була за Росію. Давайте по факту — це завжди була Росія. Нам ці території приєднали у подарунок. Але там завжди відчувалося як у Росії”.
Від того Віталія, який зайшов у кімнату, сів на стілець і гордо вимовив, що говорити не має наміру, практично нічого не залишилося. Перед нами сиділа людина, яка розмовляла штампами та пропагандистськими гаслами, на кшталт «Росія — наддержава і нам треба зважати на її думку». Якоїсь миті стало навіть смішно від того, якою банальною, по суті, виявилася логіка Віталія. А він, в той же час, продовжував видавати шаблонні формулювання та «вотебаутизм» (прийом у мовленні, коли, не бажаючи говорити по темі, людина ставить питання про сторонній предмет, починаючи з формулювання «А як щодо?..» — ред. ) І, звичайно ж, про Америку.
– А Росія не має права диктувати, що нам робити? А диктує.
– Ну, Америка ж не має права диктувати Афганістану?
– Ми зараз про приклад України з Росією говоримо.
– Росія вважає себе наддержавою так і є. Нікуди від цього не дінешся. Така політична картинка світу склалася після Другої світової, і поки що нічого не змінилося. Я розумію, що захід все життя мріяв її роздробити, зменшити, але поки що цього не буде. І з цим треба зважати.
При цьому чоловік не забуває весь час наголошувати — навіть якщо він і сказав щось «Міші» Кулікову, то помилково, він, мовляв, не хотів нікого підставляти. Україну продовжує любити, а росіян – ненавидіти. Судячи зі статті, по якій звинувачують Віталія, йому загрожує 15 років позбавлення волі. Намагаючись підсумувати розмову, ми питаємо у нього, що він про це думає. Оскільки чоловік фактично зізнався в тому, що зробив, але заперечує свою мотивацію, відповідь була досить передбачуваною.
– За все, що робиш, треба відповідати. Навіть за дурню. Просто можна відповідати по-різному.
– А скільки б ви самі дали собі років?
– Я б собі нічого не давав, я на суді одразу сказав – якщо є можливість, начепіть мені браслет, дайте мені інструменти та гараж. Я швидко відпрацюю.
У СБУ
Перше повідомлення від Віталія російському військовому, згідно з інформацією, отриманою з його телефону, було надіслано 9 жовтня 2022 року. «З *** купа катерів спливла, завантажені ні не знаю, темно є кілька тихохідних, проект «***» їх майже не чути коли вони пливуть».
Ще одне – 11 жовтня. У ньому йдеться про те, що в одному з населених пунктів ЗСУ розгорнули батарею, а за ним слідує карта із зазначеною на ній локацією. Повідомлення про «недобитих ЗСУ», про що згадав сам Віталій, було надіслано 15 жовтня. У спробах себе виправдати нам чоловік казав, що мав на увазі бійців полку Азов «зі свастиками», які викликають у ньому почуття ненависті до німецьких загарбників часів Другої світової війни. Насправді повідомлення виглядало ось так:
«До речі рано вранці був результат все з ***, дівчинка продавщиця на *** живе, на роботу йшла спостерігала, при повному параді рюкзаки за спиною і сумки в руках, думаю це мешканці колишньої бази ***, що їли в *** і чомусь не добиті, але тепер вони в невідомому напрямку звалили за її описом не менше ***».
Було ще кілька повідомлень, зміст яких загалом схожий – координати, наведення та спроби порахувати, скільки у ЗСУ техніки. Відрізняється тільки останнє повідомлення — у ньому Віталій зізнається, що йому тривожно: «все давай, до речі катери в *** повернулися, та й не особливо там їхній особовий склад щось постраждав, більше цивільних налякали, не знаю таки хто стріляв, але толку ніякого, подумай про чат, тривожно мені».
Тон і, власне, сам зміст повідомлень не залишає простору для виправдання, або, як у випадку з риторикою самого Віталія, спроб видати себе за дурня. Чоловік чудово розумів, що він робить і навіщо. Це ж говорить і один із оперативних співробітників СБУ, який і «розробляв» навідника.
«Чоловік переміщався Запоріжжям, вишукував і виглядав місця, де стоять засоби ППО. Він знімав, йому вказували місця, можливо, локації цих підрозділів, транспортних засобів чи самих ППО. І він під різними приводами, легендами був у цих місцях і передавав цю інформацію у РФ».
Більше того, на допиті у СБУ Віталій і сам каже, навіщо і з якою вигодою для себе виконував завдання супротивника.
– Вам щось обіцяли за це?
– За те, що я допомагаю? Йшлося лише про те, що буде можливість мені виїхати за межі України.
– А вам погано в Україні?
– Ні, я мав особисті проблеми.
Особисті проблеми – відсутність паспорта громадянина України. Як з’ясувалося, Віталій з 1991 року не має документа, який визначає його як підданого української держави. У розмові з нами він і сам про це говорив і навіть скаржився – мовляв, намагався здобути паспорт, але так і не зміг, йому всюди відмовляли та натякали на хабар. Як чоловік понад 30 років прожив у країні нібито без документів – залишається лише здогадуватись.
«Та аферист він. Ми встановили, що він жив за підробленими документами і займався шахрайством. У нього навіть не стільки ідеологічні міркування, скільки матеріальні», – каже співрозмовник у СБУ.
Віталія затримали влітку. На відео він іде вулицею і, почувши крик: «Працює СБУ!» покірно лягає на землю. У ті дні, коли навідник посилав координати представнику ворога, його місто, де він жив, обстрілювали. З 8 на 9 жовтня російська армія вдарила ракетою по багатоповерховому будинку, внаслідок чого загинуло 17 людей.
Важко зрозуміти будь-яку людину, яка підтримує агресора. Ще важче зрозуміти мешканця держави, який підтримує агресора, який напав на нього. Віталій – на жаль, далеко не єдиний приклад. Навідників, зрадників, колаборантів та гауляйтерів ловлять регулярно. Кимось рухає бажання заробити, іншими – ідеологічні мотиви. І який із цих двох варіантів дивує більше – відповісти складно.
