Запорізький академічний обласний театр юного глядача (Театр молоді) показав допрем’єрний показ вистави «Хома» — за повістю Миколи Гоголя «Вій». Режисер-постановник — заслужений діяч мистецтв України Геннадій Фортус.
Прем’єра запланована на осінь. Але вже зараз можна сказати: це не черговий «Вій» з відьмою в намисті й козаком у шароварах, якого глядач, можливо, подумки готувався побачити. Це спроба театру, який утратив половину репертуару через свідомий перехід на українську мову, заговорити про Гоголя — і про себе — зовсім по-іншому.
Без гранту, без проектора, але з ШІ
«Чесно кажучи, я не збирався «Хому» ставити», — зізнається заслужений діяч мистецтв України Геннадій Фортус. Виставу він узявся робити після того, як театру запропонували грант. «Раз підтримують, треба брати», — вирішили в колективі. Та грант невдовзі скасували, а робота вже стояла в плані. Довелося продовжувати власними силами.
Складнощів вистачало й технічних, і змістовних. «Перше питання, яке я собі ставив: про що ставити? Для чого?» — каже режисер. Рішення змінювалися кілька разів, текст переписувався не раз, виникали питання щодо художнього вирішення.
Та найбільша перепона — поза театром.
«Найбільша проблема — в Україні йде війна. Запоріжжя — прифронтове місто», — говорить директор — художній керівник, заслужений артист України Юрій Драненко. Колектив постійно стикається з викликами воєнного часу: артисти йдуть воювати, а режисери й постановники змушені виконувати додаткові обов’язки протокольного характеру.
До цього додається й банальна технічна нестача. «Ми шукаємо кошти на проектор — потрібен дуже потужний, — пояснює художній керівник. — Аби задуми зображень, що рухаються, були реалізовані. І ще є певний відсоток технічних моментів, які, сподіваємося, вдасться втілити». Натомість театр уже зараз активно використовує штучний інтелект — і в музиці, і у візуальному вирішенні постановки.
Саме через це поєднання обставин — і творчих, і воєнних, і фінансових — театр вирішив зробити не прем’єру, а робочий допрем’єрний показ.
«Ми помітили під час локдауну: коли артисти працюють-працюють, але немає виходу до глядача, емоційно нічого не закріплюється, відчувається марність роботи. Тому ми вирішили запросити глядача — щоб продемонструвати, що за цей рік була зроблена велика робота, що театр у формі, знає, куди, як і навіщо він іде»
– директор-художній керівник Юрій Драненко.
Гоголь без шароварщини
«Той Гоголь, який дістався нам від радянщини… Наша мета зараз – очистити, відмити його від бруду, – каже Юрій Драненко. – І докопатися до того, яким він був насправді. Відійти від шароварщини, яку десятиліттями нам нав’язували. Якщо подивитися, як виглядали справжні козаки, і як їх трактувала радянська влада протягом багатьох десятиліть, — це зовсім різні речі. Козаки були лицарями степу, а не просто чоловіки, що сидять у шинках і п’ють горілку».
Постановник Геннадій Фортус каже, що відмовився від звичних атрибутів і підкреслює: «Ми не від України відмовлялися, а від погляду радянського кліше. До України ми, навпаки, повертаємося».
Цей принцип очищення втілено й у сценографії авторства Тетяни Власенко. Жодних снопів, жодного тину, жодних глечиків, без яких, здавалося б, українська класика на сцені просто не може обійтися. Натомість — звичайні білі рухливі завіси на коліщатках та металеві арки, з якими режисер і художниця примудрилися створити динамічний, мінливий простір вистави. До цього додаються елегантні костюми та таємнича, атмосферна музика композитора В’ячеслава Тодики. Загалом — вийшло справді чудове видовище, в якому скупість засобів обернулася на режисерську й сценографічну вигадливість. Рішення багатьох сцен через пластику показало високий професіоналізм акторів театру.
Хома Брут: випадковість і відповідальність
Головний герой вистави — аж ніяк не страхітливе містичне створіння.
«На перший план у нас виходить Хома, — підкреслює Геннадій Фортус. — Не Панночка і не Дідько, а Хома — людина, яка майже випадково прийшла в це село».
Хома (актор Назар Баранніков) не богослов, а філософ — той, хто не перевіряє і не боїться. Обставини закинули його в маєток сотника, де він мусить три ночі поспіль протистояти темряві. «Він не був готовий боротися. — Але такі хлопці, як він, навіть опинившись випадково в такій ситуації, виконують свою справу до кінця — на тому й побудована ця вистава»,
– режисер Геннадій Фортус.
Мені, проте, здалося, що Хома втрапив у халепу ще й із власної… легковажності. Не здаючи собі справи, що світ не завжди є збагненним простим розумом. Є щось інше, потойбічне, чарівне і приголомшливе. Найчастіше – заборонене і дуже принадне. Коли ж свідомо чи не свідомо встромиш туди свого носа – начувайся. Стосунки зі Всесвітом вимагають відповідальності. І розуміння, що небезпека спокуси, якщо їй піддатися, – у наслідках. Особливо якщо ти людина не без здібностей.
Мені видалася слушною непряма асоціація з долею самого Гоголя: коли тобі багато дано природою — таланту, здатності бачити глибше за інших, — ти не можеш просто мовчати чи писати зручну неправду. Талант не дає брехати самому собі, а розплатою за «компроміси» стає внутрішня мука…
Так що ж Хома? Перша зустріч з потойбіччям в образі Панночки (актриса Яна Новицька) обернулася вбивством. Не з жорстокості. Відьма показала йому інший вимір буття, відкрила межу між світами. І він її порушив. Тож отримай відповідь. Не розраховуй, що вдасться уникнути зустрічі з тим, що сам викликав до життя. Розплата неминуча. Її можна лише трошки відтермінувати. І не факт, що ця павза буде приємною.
Нечиста сила в жіночому образі
Одне з дискусійних рішень вистави — нечисть, утілена переважно в жіночих постатях. Усі темні сили, за винятком самого Дідька, постають саме в образі жінок. Чому так — питання, яке хочеться поставити вже в антракті, і відповіді на нього вистава прямо не дає.
Мимоволі згадуються три відьми з шекспірівського «Макбета» — найвідоміше тріо віщунок у світовій драматургії, без якого, здається, жоден режисер уже не може обійтися, щойно на сцені з’являється бодай натяк на потойбічне. У Шекспіра це не просто страшні баби на пустищі: вони промовляють пророцтво, і тим запускають механізм трагедії, що далі котиться вже сама. Відьми не діють самі. Вони лише відкривають те, що вже є в людині – честолюбство, страх, жагу влади.
Якщо жіночі постаті у «Хомі» виконують схожу функцію, якщо вони – не зло як таке, а дзеркало, в якому людина бачить власні слабкості, — рішення має сенс. Якщо ж це просто декоративний почет Панночки, виникає відчуття протесту. Зрозуміло, що на всякого козака знайдеться «та, що відає й керує», але прирівняти до жіночої статі усю нечисть якось не комільфо.
Чи, може, це зроблено, аби підкреслити роль Дідька як єдиного джерела справжньої загрози? У ньому зчитується щось більше за фольклорного чорта: уособлення структури, яка десятиліттями обкладала людей з усіх боків і стискала лещата…
Ось він, Дідько у промовистому виконанні заслуженого артиста України Максима Березнера. Мовчазний, потужний – він усюди: спостерігає, стежить, бачить, чекає – і наносить удар. Майже завжди смертельний. Протистояти якому можна лише гуртом.
Спокуса хепі-енду
Втім, фінал, де дуже ефектно зображено це протистояння, теж викликає питання. Дідько загальними зусиллями здоланий — від нього лишається тільки червоне полотнище. А от Панночка…
В срібній сукні та короні вона «оживляє» Хому – і йдуть вони пліч-о-пліч… так і хочеться написати «до світлого майбутнього»). Картинка красива. Спокуса прочитати цей фінал як історію кохання — велика. Коли Панночка в фіналі вперше за всю виставу промовляє до Хоми, легко відчути в ній не темну силу, а жінку, яка прагне любові. Тоді пишна хода вглиб сцени читається як всепрощення. Зворушливо. І суперечить усьому.
Якщо Панночка Хому підносить, то вся його боротьба йде, перепрошую, під три чорти. Ну, не вірю я, що відьмі належать диплом і небесна реабілітація. Возз’єднання двох сердець — це вже буде не Хома. І не Гоголь. Це буде зовсім інша, значно затишніша історія, — яку текст і логіка вистави, на жаль чи на щастя, не підтверджують.
Замість висновку
«Хома» — вистава, яка ще не завершена технічно. Запорізький театр молоді поки що показав ескіз, але з характером. Повноцінну прем’єру – про вибір, відповідальність і ціну за те, що довелося пізнати – чекаємо восени.
Ганна ЧУПРИНА, фото Сергія ЛІЧКАТОГО
Сообщение “Хома”: без вареників та снопів появились сначала на Газета МИГ.