«Нічні, ранкові, денні обстріли — а життя все одно має тривати, на перекір нашим ворогам», — так розпочалася зустріч у Запорізькій обласній універсальній науковій бібліотеці, де відзначали 80-річчя письменника, журналіста й публіциста Костянтина Сушка.
Тетяна Палівода, завідувачка відділу краєзнавства ЗОУНБ і провідна фахівчиня з історії Запорізького краю, сказала просто: «Пекарі печуть хліб, учителі навчають дітей, письменники продовжують писати, бібліотека має працювати». Хлопці на першій лінії, додала вона, віддають життя саме для того, щоб тут, у тилу, було більш-менш нормально.
5 жовтня Костянтину Івановичу виповнилося 80. Його в Запоріжжі знають добре, тож біографію пані Тетяна окреслила коротко — щоб лишилося більше часу на розмову з самим творцем. На виставці стояли всі його книжки: він дарував бібліотеці кожне своє видання, бо розуміє цінність книги. Назви говорять самі за себе: «Я обираю Хортицю», «Острів Хортиця», «Хортиця над усе». Останнє, переконана пані Тетяна, стало життєвим гаслом ювіляра. А основною частиною зустрічі стало знайомство з сімейними й архівними світлинами, що демонстрували життєвий шлях ювіляра з його власними коментарями.
«Якби не акація, ти б не вижив»
Костянтин Сушко народився 5 жовтня 1946 року в селі Бабине на Херсонщині. (Воно тепер під окупацією, а в його рідній хаті росіяни влаштували спостережний пункт). Дитинство припало на повоєнні роки, і вже 1947-го прийшов голод. «Якби не акація, може, ти й не вижив би», — казали вдома. Малим Костик повзав під деревами й їв те, що давала акація: тоді дерева росли без хімії та шкідників. Так у голодному селі народилася перша з трьох опор, на яких стоїть усе його життя.
У кожної людини, міркує письменник, є фундаменти, на яких вона будує себе. У нього вони такі: сонце, акація і гадюка.
Сонце вражало його змалку, хлопчик часто задивлявся на нього. Рідні лякали: «Ти осліпнеш», — але очі не боліли ніколи. Відтоді він віддає шану світилу щодня, особливо в останні сорок років. «Якої б віри люди не були, це головний бог на землі», — каже пан Сушко.
Акація врятувала від голоду, а згодом стала оберегом: біля нього завжди шматок її кори і зв’язка ключів. Ключі – від хати в Бабиному, біля якої у 2013 році Костянтин Іванович створив музей просто неба — «Світло Оріяни». Окупанти знищили музей, у хаті облаштували спостережний пункт, але пан Сушко зберігає ключі. Це надія, що колись він відчинить власну хату в рідному селі, звільненому від окупантів.
А гадюка… Було йому років чотири, страшенно розболівся зуб. Бабуся порадила покласти хлопця надворі на сіно й накрити ковдрою. Малий заснув, а вранці виявилося, що на ковдрі, за пів метра від нього, згорнулася гадюка. І не вкусила. Згодом змія оселилася біля колодязя, де він грався, і так само не чіпала. А в 2000 році, під час гостин одного поважного друга пана Костянтина, знову з’явилася змія — наче перевіряла, чи все гаразд. Звісно, то була не та сама гадюка, та певно, що хтось із її роду. Пан Сушко переконаний: і птахи, і звірі, і рослини довкола нас — це предки тих, хто колись жив на цій землі.
Від армії до заповідника
Трудовий шлях Сушко розпочав рано: працював на запорізьких заводах — «Дніпроспецсталі» та «Комунарі». Потім була армія: «три роки і чотири місяці». Служив в Угорщині, де за вільнодумні пісні в останній день перед дембелем ледь не «поклав на стіл» комсомольський квиток. Врятував товариш, з яким він зустрівся аж через 18 років, і вкотре переконався: випадковостей у світі немає.
Після армії вступив до Запорізького державного педагогічного інституту (нині університет) і здобув фах філолога. Вчився на вчителя російської мови й літератури, але мріяв про журналістику.
Пан Сушко починав у газеті «Дніпробудівець», потім перейшов до «Комсомольця Запоріжжя» й виріс від кореспондента до завідувача відділу. Працював у газеті «Вибір», а згодом очолив редакцію «Запорізької Січі» — і згадує цей час як, мабуть, найкращі роки життя. За плечима сотні публікацій у міських, обласних та всеукраїнських виданнях, а до Національної спілки журналістів він вступив ще 1984 року.
Але наприкінці 1990-х прийшла перша велика криза. Один із депутатів приніс до редакції статтю про відокремлення частини Донбасу, і Сушко відмовився її друкувати: «Ти можеш говорити про це у Верховній Раді, але я друкувати такого не буду». У 1999 році його звільнили. П’ять років він не міг знайти постійної роботи й перебивався публікаціями в «Дзеркалі тижня» та журналі «Ранок».
У 2005 році Костянтин Сушко очолив Національний заповідник «Хортиця».
«Це Хортиця, а не влада»
Хортиця з’явилася в житті Сушка задовго до директорського кабінету. Пані Тетяна висловилася так: не він прийшов до острова, а острів обрав його в свої лицарі й захисники. У 1986 році Сушко випросив у міської ради будівельний вагончик, поставив його біля Осокорового озера, обшив металопластом, щоб не спалили, і почав вартувати острів. Випроваджуючи звідти браконьєрів та інших «любителів природи», часом небезпечних. Пан Костянтин згадує, як 11 квітня 1993 року до вагончика приїхали керівники обласної міліції та ДАІ. Він прямо сказав їм: «Ви Хортицею не займаєтеся» — і служби почали допомагати заповіднику.
Знімав він і природу заповідника: соколика, кабанчика, лисеня, байбака, сліпака. За його спостереженнями, ці гризуни наприкінці 1980-х заселили майже всю степову частину острова.
Директором Національного заповідника «Хортиця» Сушко пропрацював лише два роки, з 2005 по 2007-й. Але за цей час з’явилося багато об’єктів, у тому числі Тарасова стежка і комплекс «Запорозька Січ». Існує міф, ніби Січ збудували під зйомки «Тараса Бульби» Бортка. Пан Сушко нагадує: проєкт заповідник реалізовував самостійно, Січ була вже побудована, і являла собою готова натура для зйомок. Для фільму звели лише тимчасове «передмістя» унизу пагорбу.
Особливо окрасою заповідника є Скіфський стан. Пан Костянтин ініціював його створення і доклав до цього чимало зусиль: об’їжджав села, збираючи кам’яні скульптури, козацькі хрести й кам’яних баб — з одного рейсу привіз понад вісімдесят експонатів. Сьогодні вони утворюють лапідарій: це близько сотні одиниць, найбільше зібрання кам’яної скульптури в Україні, від німих свідків другого тисячоліття до нашої ери до хрестів мальтійського типу й стел XVIII століття
Характер у директора був незалежний: гостей на острів возила обладміністрація, нехтуючи тим, що заповідник підпорядковується Міністерству культури. «Це Хортиця, а не влада», — казав директор, що, зрозуміло, дуже не подобалося можновладцям.
2007-го року вони привезли на острів американську делегацію на чолі з послом США Вільямом Тейлором і наказали директору заповідника показати гостям лише музей . Та пан Сушко не послухав і запропонував американцям показати справжню Хортицю, у тому числі плавні, Скіфський стан, відновлені кургани… Одна впливова членкиня делегації сказала: «З цими людьми треба рахуватися, о вони не тільки бережуть, а відновлюють історію». Пан Посол потім написав: «Ваша захоплююча розповідь допомогла мені та моїм колегам краще зрозуміти минуле України, велике її минуле, дізнатися багато цікавих фактів і життя українських козаків і взагалі всіх українців тих часів. А також усвідомити значення Хортиці у дослідженні історичної спадщини України».. А керівник проєкту USAID «Верховенство права» Девід Майкл Вон сказав так: «За один день на Хортиці ми дізналися про Україну більше, ніж за десять місяців у країні».
Фактично за принциповість і непокірність того ж року пана Сушка зняли з посади. Далі були роки судових історій: слідчі виклики, три кримінальні справи, що тривали п’ять років й розвалилися, бо не мали жодного підґрунтя.
Десять рукописів чекають своєї черги
До ювілею Костянтин Іванович прийшов не з порожніми руками: він автор понад сорока книжок. Серед них — «Я обираю Хортицю», «Острів Хортиця», «Бентежна Хортиця», «Хортиця над усе», «Острів святинь», книжка про будівництво Січі, книжки з археологічних експедицій і роман «Інспектор Хорс», героєм якого став собака на ім’я Хорс.
Членом Національної спілки письменників України він став 2003 року. Жартує, що «курс молодого письменника» тривав у нього тринадцять років: заяву подав ще 1990-го, а квиток довго «губився» в київських кабінетах. А вже 2004 року Костянтин Іванович здобув звання лауреата премії імені Івана Франка.
Після звільнення з посади гендиректора заповідника Костянтин Іванович присвятив літературній творчості левову частину часу: написав двадцять п’ять книжок і зараз має «в теці» десять рукописів.
На завершення Костянтин Сушко згадав колег і друзів, кого вже немає поруч. Кого не вистачає. А тримає його те, що й змалку: сонце, акація і гадюка. І ще ключ. Той, що колись відчинить двері його рідної хати в Бабиному.
Ганна ЧУПРИНА, фото авторки
PS: Незабаром має відбутися презентація ще однієї книги Костянтина Сушка, про яку ми розповімо окремо.