Історія кохання відомої запорізької волонтерки довжиною в 27 років!

Запускаючи цикл “Історії кохання” до Дня Св. Валентина, наша редакція вирішила розповісти неймовірні історії кохання відомих запоріжців, які своїм прикладом показують, що почуття можливо пронести через роки, відстань, обставини.

Людмила – військовий волонтер та психолог. Багатьом знайома за нікнеймом у соцмережах Lucy Volter. Допомога військовим, постійні поїздки у зону ООС, участь у масових заходах… Але повертаючись додому навіть сильні жінки прагнуть бути слабкими дівчатами. І хто ще крім коханого чоловіка може забезпечити це відчуття? Саме чоловік Олег чекає жінку вдома з кожної поїздки.

Розкажіть, будьте ласкаві, як давно ви заміжня?

1 квітня буде 27 років.

Як ви з чоловіком познайомились?

Майже традиційно для 90-х – на дискотеці, що на той момент діяла в кав’ярні медінституту. Нас познайомили спільні друзі. Ви там навчалися разом? Ні! Він навчався на юридичному, я працювала геть в іншому місці. Просто я любила і люблю танцювати, а він приводив туди свою дівчину. Який він був – ваш чоловік на той момент? Що вразило? І як так вийшло, що ви разом? Він… Високий, чорнявий, кароокий… Із загадковою посмішкою… В класичному синьому піджаку, що вирізняло його з поміж інших… З офігєнно рівними ногами в джинсах Lee, які сиділи на ньому як намальовані… І з капєц якими дивними питаннями під час мєдляка…))) Оце і вразило – розрив шаблонів))) Як вийшло, що ми разом? Бо Всесвіт, мабуть, знає щось… от і послав йому таку карму – мене)) Вибачте, я не знаю, чи є в вас діти? Так, в нас є доня – Ерна, їй вже 17 років. Як швидко ви одружилися? Чи пов’язано з цим щось романтичне? Скажімо так, через тиждень знайомства він запропонував переїхати до нього. Я спитала – на скільки? Він відповів – на скільки забажаєш… Я спитала – в якості кого? Він відповів – як захочеш… На що я попередила його, що він таки втрапив…))) І 1 квітня переїхала до нього. А одружилися рівно через рік. 1-го ж квітня. Так відсвяткували першу річницю.

Ви волонтер та психолог, часто буваєте у відряджені, як чоловік сприйняв ваше бажання допомагати військовим, і як ставиться до цього зараз? Чекає? Спочатку була умова, що я їжджу максимум по частинах, що в місті чи поряд з ним і ані ногою далі. Максимум – по області… На всі питання – а можна я?.. Була відповідь – ні! Дороги, дурні на дорогах, аварії… Ти мені потрібна живою. Перша подорож за межі області була на ШирЛан (Миколаїв). Під час якої часті передзвони, питання – як ти? Чи все добре?.. А потім я змінила риторику і замість “можна?” сказала “треба!”. І він погодився. За що я йому вдячна, бо забороняти мені – то погана ідея, в мене одразу псується характер…)) Трохи згодом він сказав – та хіба тебе зупиниш… Подобається, відчуваєш, що це тобі потрібно – роби. Зараз переживає, хвилюється…бо дороги і дурнів, примхи погоди і бездоріжжя ніхто не відміняв. Та він знайомий з нашим екіпажем, знає нашого водія, розуміє, що в кожного з нас родини, кохані, діти… Знає, що ліхачить чи безглуздо ризикувати ми не будем. І кожен раз перед поїздкою каже – будьте обережні… Чекаємо… А по приїзді з порога чую – а хто це до нас завітав?..))) Та й коли ми в дорозі – дзвонить дізнатися як у нас справи. Чи все добре… Навіть коли трапляються якісь незаплановані затримки, завжди в кінці розмови – Цілую, обережно, чекаю… А я… до свого стиду, інколи забуваю йому зателефонувати… Соромно, але правда… А ще вдома завжди на мене чекають якісь смаколики. Він для вас готує?) Так. І дуже смачно! З 15-го року я захожу на кухню лише в холодильник…))) Ну, можу ще каву інколи зварити… І то не факт, бо вже багато років він готує каву кожного ранку… В поїздках мені її не вистачає… Його кави…

Срібне весілля вже позаду, розкажіть свій секрет міцного шлюбу? можливо пораду для молодят, що хочуть так само прожити разом багато років. Колись мої подруги просили поділитися рецептом нашого щастя… Навіть жартували про майстер-класи… Але я завжди говорила, що експеримент ще не завершено…)) Нема в мене якогось особливого секрету. Просто треба слухати і чути один одного, вміти розмовляти і домовлятися. поважати свого коханого, його думки і дії, казати про те, що турбує, не подобається чи хотілося б підкорегувати… Підтримувати один одного, дякувати і радитись. Давати і поважати особистий простір кожного, навіть якщо то кішка.І головне, бажати бути разом! Бо не все і не завжди між нами було глянцево і ідеально. Я ідеалів взагалі побоююсь… Ми сварилися, ми грюкали дверима… Ми навіть хотіли розлучитися… Та спочатку вирішили поговорити без претензій, звинувачень чи докорів… Багато чого можна виправити, якщо прагнеш цього. Треба лише зробити по одному кроку назустріч. Хоча б почати зранку говорити один одному – Доброго ранку… Але не зважаючи ні на що, навіть коли ми не розмовляли, я вночі вкривала його довгі ноги ковдрою, щоб не мерзли, а він готував каву… За останні років 10 я взагалі не пам’ятаю якихось значних суперечок… Головне питання – в тебе все добре? Коли на тебе чекати? І обов’язкове – люблю тебе, сонечко!