Через більш як два роки з часу повномасштабного вторгнення в українському парламенті вирішили відновити допуск журналістів, до чого Інститут масової інформації закликав ще в січні. З одного боку, є зрозумілі безпекові ризики, а з іншого – це єдиний орган законодавчої влади. На офіційному сайті Верховної Ради було оприлюднене оголошення про акредитацію. А от кого акредитовуватимуть і на яких умовах? Це потребує окремого розбору.
Голова Верховної Ради затвердив окреме Положення про акредитацію медіа при Верховній Раді України дев’ятого скликання на період дії воєнного стану в Україні від 8 травня 2024 року. У його назві одразу привертає до себе увагу зворот про “акредитацію медіа”, тоді як ст. 26 Закону України “Про інформацію”, яка регулює питання акредитації, передбачає акредитацію журналістів. Тобто фізичних осіб, а не юридичних, які виступають їхніми роботодавцями чи замовниками роботи, що дає змогу охопити, зокрема, й журналістів-фрилансерів.
Далі положення ще більше звужує категорії тих, хто може акредитуватися при парламенті. Пункти 2 і 4 положення звужують можливості акредитації до “загальнонаціональних та іноземних медіа, зареєстрованих відповідно до Закону України “Про медіа”, що систематично висвітлюють діяльність Верховної Ради України та щодо яких не запроваджені передбачені законодавством обмеження (санкції)”. Такі обмеження не передбачені згаданим вище законом, хоча логіка щодо підсанкційних медіа зрозуміла. Бажання обмежитися суто тими медіа, які регулярно висвітлюють роботу ВРУ, теж звучало давно від посадовців парламенту, зважаючи на велику кількість псевдожурналістів, що використовували акредитацію для налагодження особистих і часто не зовсім етичних зв’язків з депутатами.
Але на критерії зареєстрованих медіа варто зупинитися детальніше. Не всі медіа в Україні зобов’язані реєструватися. Зокрема, йдеться про онлайн-медіа, які реєструються за бажанням, що випливає з ч. 3 ст. 63 та ч.ч. 10–16 ст. 116 ЗУ “Про медіа”. Чимало навіть загальнонаціональних онлайн-медіа не є зареєстрованими, і, з одного боку, законодавець під час ухвалення згаданого закону вирішив не ускладнювати їм життя обов’язковою реєстрацією. Але, з другого, було б дивно, якби посадовці апарату парламенту взяли на себе відповідальність визначати щодо заявника, чи є він онлайн-медіа, просто незареєстрованим, чи це не медіа, а лише якийсь сайт у мережі Інтернет.
Як ми зазначили вище, за законом орган влади має акредитовувати журналістів, а не медіа. Але й у такому разі ситуація впирається в підтвердження журналістського статусу. “Статус журналіста підтверджується документом, виданим суб’єктом у сфері медіа, професійною чи творчою спілкою журналістів. Документ, що підтверджує статус журналіста, має містити найменування та вид медіа, його ідентифікатор у Реєстрі суб’єктів у сфері медіа або найменування професійної чи творчої спілки…” – це норма Закону України “Про державну підтримку медіа, гарантії професійної діяльності та соціальний захист журналіста” (абзац 3 част. 1 статті 1). Тобто потрібно бути або членом якоїсь професійної чи творчої спілки журналістів, або працювати на зареєстроване медіа, інакше підтвердити статус журналіста буде проблемно.
Проте це ще не всі можливі обмеження в акредитації при ВР. Абзац 13 пункту 4 згаданого положення про акредитацію передбачає: “До подання [про акредитацію] додаються… копія документа про страхування життя та здоров’я журналіста на випадок заподіяння шкоди його життю та/або здоров’ю під час виконання ним професійних обов’язків…” Страхові документи вимагаються від медіа починаючи з 1 серпня 2024 року (п. 2 розпорядження, яким затв. положення про акредитацію). Хоча Верховна Рада є досить імовірною ціллю для ракетної атаки росіян, але навіть для допуску журналістів на фронт наразі страхування життя чи шкоди здоров’ю не вимагається. Журналісти, в разі такої атаки, навряд чи висуватимуть претензії до української влади. А от якщо в організації захисту будівлі парламенту виявляться недоліки, які призвели до жертв серед медійників, то в разі чого страхова компанія матиме підстави висувати претензії до українських держорганів.
До речі, абзац 5 частини 2 статті 26 ЗУ “Про інформацію” допускає запровадження органом, що акредитує, хіба спрощеного порядку акредитації, але не ускладнення її умов.
Отже, положення про акредитацію при ВРУ на період війни містить низку обмежень, запроваджених самим парламентом, без їхніх згадок у законі. Проте проблема ідентифікації журналіста / медіа є нагальною не лише в цьому разі, а й для будь-якого органу влади, що акредитує журналістів. З одного боку, держава не береться визначати, хто є журналістом, а хто ні (й професійна спільнота дуже проти цього втручання держави). З іншого – сама професійна спільнота не береться за це питання, саморегулювання є доволі слабким. На додачу існують прецеденти щодо “колег”, які займаються зловживаннями під виглядом журналістики, хоча можуть мати цілком легітимну прескарту.
Щоб обмеження з положення про акредитацію на період воєнного стану відповідали закону, парламент міг би піти складнішим, але юридично коректним шляхом, створивши спеціальні норми щодо акредитації при ВР на рівні закону, наприклад Регламенту ВРУ. Або простішим шляхом – не називати новий порядок допуску журналістів до свого приміщення акредитацією, натомість визначити його як регулювання обмежень на перебування будь-яких відвідувачів у будівлі парламенту з огляду на воєнний стан, адже якогось сприяння журналістам (що є сутністю акредитації) нове положення саме по собі не запроваджує.
Ілюстрація: ІМІ
Сообщение Кого з журналістів акредитує Верховна Рада? – пояснення Інститутe масової інформації появились сначала на Газета МИГ.