В галереї Zaporizhzhia BIRUCHYI Art-centre відкрилася виставка запорізьких митців Володимира Гуліча та Анастасії Лойко «Форми присутності у стані лімбо». Для подружжя це не черговий проєкт, а спроба осмислити те, що сталося з ними, з нашою країною та з їхнім мистецтвом після початку повномасштабного вторгнення.
Чи легко вживлювати актуальне мистецтво в запорізький грунт
Володимир Гуліч — знаний запорізький художник, автор муралів, скульптури, відеоарту й перформансів. Ми знайомі майже 30 років. Пам’ятаю такі незвичні для Запоріжжя 90-х років арт-події від Південно-українського центру сучасного мистецтва, який функціонував у Запоріжжі у 1993–1997 роках.
Ще в 1994 році разом з Анатолієм Федірком (митець із Чернівців) зробив перший міжнародний пленер сучасного живопису, потім регулярно організовував виставки іноземних майстрів, що працювали в жанрі Con-Temporary Art. У тому числі французьких, бо пан Володимир був і одним із співзасновників Французького культурного центру «Альянс-Франсез Запоріжжя».
Він також розробив концепцію та дизайн джаз-клубу «Залізний Фелікс» (існував у Запоріжжі близько 20-ти років, починаючи з 1997-го). Потім його зусиллями виникла група сучасного мистецтва ArtZebs. Добре пам’ятаю одну з виставок на території закинутого цеху одного із запорізьких підприємств — Володимир Гуліч з однодумцями тоді фантазував створити там постійно діючу галерею. Але не склалося.

Поступово художник переносив свою діяльність до Києва, але не міг покинути ідею вживлення актуального мистецтва до запорізького грунту. Підтримав створення галереї сучасного мистецтва Юрія Баранніка, брав участь в ленд-артах, які ця галерея організовувала. А сам 2006 року разом з Геннадієм Козубом, Миколою Барзіоном та деякими іншими підприємцями-прихильниками сучасного мистецтва заснував у Запорізькій області на узбережжі Азовського моря Міжнародний симпозіум «Бірючий». Який щоліта працював аж до пандемії ковіду.

Анастасія Лойко — його дружина і творчий партнер, відеохудожниця з п’ятнадцятирічним досвідом у жанрі, з 2014 року розвивала арт-центр «Бірючий». Сім років тому подружжя виграло перше місце на одному з найпрестижніших міжнародних відеофестивалів, що змінює локації по всьому світу — і це було у живому форматі.
Від України до Швеції: поворот, якого не чекали
Коли почалася повномасштабна війна, пан Володимир і пані Настя, як і тисячі інших запоріжців, спершу переїхали до Ужгорода. Потім подали заявку на мистецьку резиденцію до Швеції.
«Я б ніколи, мабуть, туди не потрапив сам. Я не люблю Північ — особливо після Антарктиди (в молодості Володимир Гуліч був учасником антарктичної експедиції — авт.). Але це виявилося своєрідним потрясінням».
Близько двох років подружжя прожило в артрезиденції Ifö Center у місті Брумелла, перебування у якій допомогло зорієнтуватися у новій країні. Зараз пан Володимир і пані Настя живуть у Карлскруні, на Балтійському морі.

Швеція виявилася країною зі своїми суворими, не завжди очевидними правилами. «Вона доволі консервативна в одному і дуже сміливо прогресивна в іншому, — каже пан Володимир. — Цю двоякість важко сприймати крізь призму нашого українського досвіду».
Міграція під час війни має жорстку логіку. «Якщо таланту немає в якійсь конкретній галузі — максимум, що можна отримати, це місце водія автобуса. А так… прибирання», — говорить художник.
Але рівень українських митців виявився дуже високим. «Спочатку руки опускалися. Потім з’явилися умови, матеріали — шведи дали гроші на фарби. Починаєш працювати і щось відновлюється». Уже на першій виставці у резиденції подружжя показало анімаційні ролики та відеоарт — жанр, якого там загалом небагато.
«Ми виявились мультимедійними. І це спрацювало».
Поступово нав’язалися нові контакти й відновилися творчі зв’язки та . У тому числі з Запоріжжям. Зокрема, минулого року Володимир і Настя взяли участь у масштабному проекті «ГогольФест.Покрова», під час якого Володимир Гуліч створив мурал «Покрова». І ось — персональна виставка у Zaporizhzhia Biruchyi Art Centre.

Ідея виставки народилася під час спілкування Володимира Гуліча і куратора Геннадія Козуба на симпозіумі сучасного мистецтва BIRUCHIY BOROWIEC, який Геннадій Козуб організував минулого року в Польщі, в містечку Анджейов під Казімеж-Дольним. Поступово викристалізувалася концепція та назва – “Форми присутності у стані лімбо”.
Лімбо: стан пограниччя, з якого виходів може бути кілька
Лімбо у назві — це точний опис стану, в якому опинилися сотні тисяч українців: між домом і чужою країною, між звичним життям і невідомістю. Пан Володимир і пані Настя перетворили цей стан на художню мову — і привезли її до Запоріжжя.
«Запоріжжя для мене — не контекст і не тема, а надфізичне підґрунтя. Це місце, де питання присутності тактильно зосереджене на самоіснуванні та самореалізації», — каже художник.

Через живопис, матеріальні сліди й фрагментовані фігури пан Володимир працює з образом присутності в процесі становлення.
Одним із ключів до виставки став відеоарт пані Насті. У відео звучить нова музика гурту «Cooking Potatoes»: Віталій Фесенко і Сергій Головатенко з України та Джонатан Ханер із США, який зараз живе у Швеції.
«Лімбо — це присутність. Двоїстий стан між смертю і життям, між зруйнованими домівками, між зруйнованими сім’ями».
Він розповідає про двох колег-художників: один переїхав до Франції, має чудову галерею в Римі; інший звів рахунки з життям… Обидва потрапили у лімбо — але вийшли з нього по-різному.
«Художник — дуже вразлива людина. Я не хотів показувати жахи війни. Я хотів показати внутрішнє».

Портрети тих, хто простягнув руку
На виставці представлено серію портретів людей, які в той чи інший спосіб допомогли українським митцям облаштуватися у Швеції. По-перше, це американський художник — один із кураторів резиденції в Брумеллі, де подружжя мешкало перші два роки. Його пан Володимир зобразив на портреті з чайкою на голові.

Художник розповідає, що в Брумеллі колись була фабрика, яка давала роботу більшості мешканців. Її зачинили 30 років тому, і місто почало занепадати. «Вони (американський художник з колегами — авт.) врятували це місто від банкрутства. Фабрика була реорганізована в культурно-спортивний центр. Зараз там більше спортсменів, ніж будь-кого іншого — базуються два футбольні клуби. Але там величезні зали, і хоча резиденція працює тільки в теплий сезон — влітку та восени — люди спеціально на виставки приїжджають з усієї Швеції».
Серед інших персоналій виставки — Вала, дев’яностолітня жінка, яка з 2014 року опікується українцями: годує, одягає, взуває, служить у кількох церквах. Вусатий чоловік — шведський історик, який проводить екскурсії і написав близько двадцяти книг з історії Швеції. Він цікава людина і конкретно допомагає по життю.

Хлопець з татуюваннями в очах, за словами пана Володимира, — дуже талановитий колега, займається сайтами, міжнародними проектами, джаз- і реп-фестивалями. Пише програми, яких ще не існує у світі.
Платформа, резиденції і плани, що більші за лімбо
З цим колегою Володимир і Настя створили шведсько-українську громадську платформу «Zeppel Inn» — щоб не залежати від ситуації і продовжувати займатися своєю справою. «Ми придумали собі роботу. Просуваємо сучасне мистецтво, поєднуємо його з науковцями. У нас є ціла група вчених, пов’язаних зі Швецією, Камеруном, Польщею».
У планах — ширша мережа українських резиденцій по всій Європі. В Італії, у Картемелі на півночі країни, вже відкрилась одна: там українські митці займаються арттерапією, знайдено величезний кар’єр для майбутніх проєктів.
На питання про те, що тягне назад, художник відповідає без вагань.
«Тут, в Україні, я почуваюся набагато вільніше і комфортніше, ніж у Швеції. Хоча там у мене зараз пристойні умови. І головне — там повна безпека. Це відчувається у всьому».
Завітайте на виставку «Форми присутності у стані лімбо» в арт-центрі «Бірючий». Станьте учасником зустрічі художника з містом, якому він віддав велику часину свого творчого життя; і — міста з художником, що повернувся зі своїм досвідом лімбо і не побоявся його показати.
Виставка працюватиме до 25 липня.
Ганна ЧУПРИНА, фото авторки і з сайту галереї ARTZEBS
Сообщение Лімбо як художня мова, або Як перетворити вимушену еміграцію на мистецтво появились сначала на Газета МИГ.