Мало хто у світі вірив, що Україна встоїть, але вона встояла, бо для України ця війна – війна за виживання нації. Необхідно вижити й захистити свободу. Українці розуміють, що путін прийшов, щоб знищити нашу націю. У чому ж сила України? – А вона в кожному відповідальному виборі наших людей, які стають на захист своєї родини та майбутнього України. Маємо знати історію та пам’ятати кожного героя.
55 історій зібрав до книги «За Україну, за її волю» наш автор – історик, краєзнавець Микола Єременко. За його згоди, продовжуємо їх друкувати на сторінках сайту.
ГРАБОВЕНКО ІГОР ВОЛОДИМИРОВИЧ
Герой російсько-українскої війни Грабовенко Ігор Володимирович, «Граф» (29.06.1976 – 28.04.2024), українець, молодший сержант, бойовий медик 3-го механізованого взводу механізованої роти 111-го батальйону 110-ї окремої бригади територіальної оборони (110 ОБрТрО, в/ч А7277) – формування сил територіальної оборони Збройних сил України в Запорізькій області.
Ігор Володимирович Грабовенко народився 29 червня 1976 року в селищі Верхній Токмак Перший Чернігівського (сьогодні Чернігівської громади Бердянського) району Запорізької області в родині Володимира Івановича (04.02.1951 – 02.05.2004) та Ганни Іванівни (06.07.1952 – 03.08.2011) Грабовенків. Родина була дружною, батько працював майстром у Чернігівському комунгоспі, а мама – соціальним працівником, у родині ще є молодший син Юрій (1978).
Родина віруюча, їхня мама походила з села Квіткове, де в будинку її батьків, Івана та Анни Пасічних, у середині 70-х років минулого століття діяла підпільна церква Євангелістських християн-баптистів. Більшість жителів цього населеного пункту були вихідцями з села Козиряни Кельменецького району Чернівецької області. Радянська влада ліквідовувала села у високогірних районах Карпат, а жителів депортувала кого до Сибіру, а кого на Південь України. Так у 1953 році до села Паства (сьогодні Квіткове) було депортовано 32 родини, серед яких і Пасічні. Такі дії влади були направлені на ліквідацію соціальної бази формувань Української Повстанської Армії (УПА), яка продовжувала збройну боротьбу проти комуністичного режиму СРСР. Пізніше, коли в 1995 році в Чернігівці було утворено та зареєстровано громаду Євангелістських християн-баптистів, мама Ігоря, потім він із дружиною, а пізніше і їхні діти стали її активними вірянами.
Дитинство Ігоря та Юрія пройшло на залізничній станції, що було незвичайно та романтично, якщо порівняти з сільськими населеними пунктами. Допомагали батькам по господарству, звичні для хлопчаків тих часів ігри у війну, дослідження навколишньої території, рибалка, електроніка та мопеди. Так склалося, що Ігор навчався в Чернігівській СШ, а 9 класів закінчив у Чернігівській загальноосвітній школі-інтернат. Середню освіту здобув у Верхьотокмацькому консультпункті Чернігівської заочної школи. Був старанним учнем, товариським, завжди готовим прийти на допомогу.
Першим місцем роботи Ігоря став Чернігівський комунгосп, де він працював робітником. Потім було навчання в Обіточненському СПТУ №53, де він за направленням райвійськкомату освоїв професію водія.
Настав час служити в армії молодої держави Україна, тож Ігор, не роздумуючи, вирішив стати до лав її захисників у 1994 році. Служити випало в Житомирі в танковому підрозділі, де солдат Ігор Грабовенко займав посаду навідника танкової гармати танку Т-72. Служба, армійський колектив, друзі були хлопцю до душі, тож два роки пройшли швидко, і в 1996 році Ігор Грабовенко демобілізувався.
Роздумів щодо місця роботи не виникало, оскільки більшість жителів залізничних селищ працевлаштовувалися на залізниці. Та й дідусь Ігоря, Іван Гнатович Грабовенко (11.10.1908 – 23.12.1974), та батькові брати працювали на залізниці. Тож місцем його роботи стала залізнична станція Верхній Токмак-ІІ. Ігор відповідально і старанно ставився до виконання своїх посадових обов’язків, колектив і керівництво його поважали та довіряли йому. Розпочавши працювати з посади «монтер колії», Ігор Грабовенко став бригадиром колії, а потім шляховим майстром. Що цікаво, такий же трудовий шлях пройшов і його брат Юрій, брати з родинами дуже допомагають один одному.
Усе складалося і в особистому житті юнака. 10 жовтня 1998 року Ігор одружився зі своєю коханою дівчиною Іриною В’ячеславівною Філько (05.03.1980). Ірина народилася в селі Новополтавка Чернігівського району в родині В’ячеслава Олексійовича (06.01.1952 – 08.11.2008) та Лідії Андріївни (06.12.1951) Філько. Пізніше родина переїхала в село Бойове цього ж району, батьки працювали в місцевому радгоспі.
Тепер молоді разом будували своє життя. У любові народилися діточки: Ілона – 24.01.2002 року, Оксана – 27.06.2006 року, Едуард – 05.08.2009 року. Родина збільшилася, перейшли жити в батьківську хату, зробивши в ній гарний ремонт. Ігор працював, а Ірина доглядала дітей та домашнє господарство. Діти підростали швидко, були вихованими та добре навчалися в Чернігівській спеціалізованій школі «Надія». Батько дуже їх любив та пишався їхніми успіхами.
Дружина Ігоря Ірина згадує: «Моя бабуся жила в селищі Верхній Токмак Другий, в один із приїздів до неї я познайомилася з Ігорем. Високий, статний, очі сяють, добре обличчя. Мені було 17 років, я зразу ж закохалася. Ми почали зустрічатися, а коли мені виповнилося 18 років, а йому 21, він прийшов і сказав: «Завтра їдемо подавати заяву на реєстрацію шлюбу». Шкільним автобусом ми добралися до села Верхній Токмак, де була сільрада, але оскільки ми не були зареєстровані в цій сільраді, то нам відмовили. Я засмутилася, але Ігор був настирний, ми велосипедами поїхали за 35 км в село Богданівку, де була сільрада мого села Бойове, але там не було бланків заяв. Ігор наполегливо просив знайти бланк заяви, і ми її таки подали. Потім вирішили їхати до моїх батьків у Бойове, пробили камеру, але батьків привітали та попросили їхнього благословення».
Яким був Ігор? – Добрим: щоб хто його не просив (пиляти дрова, покосити траву, відремонтувати електричні прилади), завжди допомагав, і його любили. Він був майстром на всі руки: будував господарські споруди, був гарним теслею та електриком.
Коли народився синок Едуард, звичайно ж, батько взяв його під свою опіку. Едуард згадує: «Ми дуже любили тата, який був добрим, веселим та дуже турботливо ставився до нас, дітей. Батько вчив мене чоловічим справам: роботі з електротехнікою, водінню та догляду за автомобілем, роботі з господарськими механізмами та знаряддями праці. Найбільше я любив із татом рибалити. Мені так його не вистачає».
Дружина Ірина говорить: «Я часто ходила з ним на роботу, ми були з ним як один цільний механізм. Ігор не палив і не вживав спиртних напоїв, жив для людей та родини».
Коли донька Ілона закінчила школу та вступила за контрактом до Харківського національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого на факультет «адвокатури», радості батьків, а особливо татка, не було меж.
Ілона згадує: «Тато був мудрою людиною, він учив нас правильно жити, був нашою опорою, підтримкою та гарним прикладом. Був моїм першим та найкращим учителем із водіння автомобіля. Завжди хвилювався під час моїх екзаменів та цікавився, як все пройшло, могла навіть годинами йому розповідати, а він усе слухав. Дуже не вистачає татусевої любові та підтримки, залишилися тільки теплі спогади».
На час написання статті Ілона Грабовенко закінчувала магістратуру Харківського університету та вивчала інформатику в Тарновській академії в Польщі.
Ігор змушений був покинути роботу на залізниці з початку 2021 року та виїхав до Німеччини, де працював на встановленні сонячних панелей – зарплатня була значно більшою, ніж на залізниці. У грудні приїхав додому у відпустку на новорічні свята, де й застав початок повномасштабного вторгнення московії в Україну.
Щоб убезпечити свою родину, він вивозить усіх до Львова та відправляє до Польщі, де родина отримала тимчасовий захист. Як рідні його не відмовляли не йти на війну, він говорив, що не може бути осторонь, коли ворог прийшов у наш дім. Захищати Батьківщину – це обов’язок кожного чоловіка, і, мабуть, у нього були сильні гени та дух карпатських месників, а ще приклад дідуся Івана Тимофійовича Пасічного (07.10.1920 – 23.06.2004), який захищав Батьківщину в роки Другої світової війни.
Ігор Грабовенко повертається до Запоріжжя і 5 березня 2022 року вступає добровільно до лав територіальної оборони. Захищати Україну воїну випало у 3-му механізованому взводі механізованої роти 111-го батальйону (Бердянськ) 110-ї окремої бригади територіальної оборони (Запоріжжя). Батальйон проводив важкі оборонні бої на Бердянському напрямку, втрачали побратимів та вчилися воювати. Побратими закріпили за Ігорем псевдо «Граф», яке він мав ще в цивільному житті, а ще він за віком був старшим за багатьох у підрозділі та мав досвід військової служби, тож для молодих захисників був наставником і радником.
Спочатку він воював солдатом. Але підрозділ потребував бойового медика, і ним став Ігор, його характер та релігійність, яка передбачає милосердя, зробили своє. На допомогу пораненому побратиму він біг першим, та, як виявилося, і в медичній підготовці він був вправнішим від інших.
Ігор дуже переживав, щоб окупанти не переслідували через нього брата Юрія з родиною, який залишився в окупації. Він телефонував йому, наполегливо просив виїхати з окупованої території. І не даремно.
Юрій Грабовенко працював шляховим майстром залізничної станції Верхній Токмак І. Коли окупанти запропонували працювати на посаді далі, він відмовився. Своїм робітникам пояснив, що вони самі повинні вирішити, як діяти. Як і багато патріотів, Юрій збирав та передавав дані про рух ворожих військ та їхнє розміщення. Окупанти тероризували населення, забирали людей, катували, вишукуючи ворогів або спонукаючи до співпраці. Після відбуття арешту один із колег Юрія прийшов до нього й розповів, що йому показували фото Ігоря Грабовенка та говорили, що він служить у ЗСУ. Юрій зателефонував брату, той пояснив: «Говори, що в нас різні погляди, а краще тікай звідти». Незабаром орки завітали й до будинку Юрія, добре, що дружина з дітьми пішла перед тим до родичів. Провели обшук, шукали зброю та докази роботи на українську розвідку, перевернули все в хаті, господарчих спорудах та у дворі. Забрали ноутбук, телефони, камери, монітори, документи. Викрали і Юрія та відвезли в Чернігівку, де три доби у приміщенні військкомату били, катували, звинувачували у проукраїнській діяльності та схиляли до співпраці. Перший день катували до другої ночі, на ранок принесли листок із списком запитань, але Юрій не міг відкрити очей від побоїв, принесли якусь лікувальну мазь, якою Юрій помазав очі та став трохи бачити. Потім Юрія звільнили з полону та категорично заборонили виїздити з окупованої території. Окупанти привезли Юрія до селища, і він городами дістався додому. Тиждень чекали, поки зійдуть синці з обличчя, дружина тональним кремом остаточно замаскувала сліди побоїв, бо через них могли знову заарештувати на блокпосту, адже від’їздити з території Юрію було категорично заборонено. 27 червня 2022 року Юрій Грабовенко з родиною на автомобілі прибули до Запоріжжя…
А війна за незалежність України продовжувалась. Під час одного з боїв навесні 2022 року ворожа БМП прорвалася на їхні позиції та відкрила вогонь, три побратими загинули, а одного було поранено. Бойовий медик Ігор Грабовенко надавав допомогу пораненому, їх накрив ще один вибух, унаслідок якого Ігор отримав контузію та тиждень лікувався у шпиталі.
08.02.2023 року бойовому медику Ігорю Грабовенку було присвоєно звання молодшого сержанта. До вересня 2023 року підрозділ, у якому служив молодший сержант Ігор Грабовенко, здобував звитягу на цьому напрямку. У серпні 2023 року Ігор Грабовенко отримав 10-денну відпустку, під яку з Польщі до Запоріжжя приїхали його дружина та діти, радості не було меж. Щоправда, саме в цей час 17 серпня 2023 року проводжали в останню путь товариша й земляка Олександра Деркача, з яким разом захищали Україну в одній бригаді, але в різних батальйонах. Прибувши з відпустки, бойовий медик Ігор Грабовенко під час одного з боїв на цьому напрямку отримав поранення в голову та теж лікувався у шпиталі. У листопаді 2023 року Ігор Грабовенко отримав чергову відпустку та дозвіл виїхати до Польщі для зустрічі з родиною. За спогадами рідних, це були незабутні дні. Під час прощання рідні ще не здогадувалися, що це їхня остання зустріч.
Потім була ротація, батальйон перекинули під Білопілля на кордоні з Курською областю ерефії. 27 березня 2024 року Ігорю Грабовенку зробили операцію та дали ВЛК на 30 днів, він планував відвідати родину в Польщі, але командири не підписали відпустку, мотивуючи відсутністю заміни.
З квітня 2024 року їхній підрозділ направили на Куп’янський напрямок Харківської області. Саме там відбувалися дуже тяжкі бої, у яких підрозділи Збройних сил України стримували наступ переважаючого за кількістю особового складу та вогневої підтримки ворога.
27 квітня 2024 року група, до якої входив бойовий медик Ігор Грабовенко, у складі шести вояків отримала завдання вирушити на «передок» у район селища Берестове Петропавлівської сільської громади Куп’янського району Харківської області. Ротація була розрахована на 3 дні, переночували на позиції, а зранку окупанти розпочали штурм. Бій тривав безперервно чотири години, ворог використовував тактику «продавлення» оборони (м’ясні штурми). Стрілецька зброя (автомати, кулемети) від інтенсивної стрільби заклинила, сили й нерви бійців були вичерпані, але вони продовжували бій. У якийсь момент бою бойовий медик Ігор Грабовенко побіг рятувати пораненого побратима та під час надання допомоги отримав кульове поранення в шию. Надавши допомогу, він повернувся на позицію та втратив свідомість, побратими провели реабілітаційні заходи, Ігор прийшов до тями, але через декілька хвилин помер. У цьому бою наші захисники знищили близько 50 окупантів, але змушені були відступити, забравши з собою двох поранених побратимів. На позиції залишилися тіла Ігоря Грабовенка та ще одного побратима, оскільки не було можливості їх евакуювати. На жаль, і до сьогодні тіла загиблих знаходяться на позиціях, захоплених ворогом. Так що поки ні хреста, ні могили…
Згадує дружина Ігоря Грабовенка Ірина: «Ми передбачали, що станеться щось страшне. Ігор завжди знаходив можливість зателефонувати нам. У ту ніч, після якої він пішов на своє останнє завдання, мені приснився сон, ніби я Ігоря фотографую, а зображення немає. В останній нашій телефонній розмові я прохала берегти себе, що я не витримаю, якщо з ним щось станеться, що я буду вірною йому до кінця. Ігор відповів:«Я хочу, щоб діти мною пишалися!» і якось строго: «Ти витримаєш». У ніч, після якої він повинен був телефонувати, до мене прибігла донька Ілона вся в сльозах, їй не вистачало кисню, і вона була дуже злякана, її трусило. Їй приснився сон, що тато їде на платформі потяга, на якому везуть танки, він махає їй рукою і плаче, ніби прощається. Ми думаємо, що то був не сон, то він приходив прощатися…».
Бойовий медик, молодший сержант Ігор Грабовенко, «Граф», був чудовою людиною, вправним та відважним воїном, який до останнього подиху залишився вірним військовій присязі. За мужність та вправність, проявлену в боях за Україну, відзначений нагрудним знаком «Ветеран війни» та чисельними подяками та грамотами.
Вічна Світла Пам’ять та Царство Небесне Герою!
Донька нашого героя, Оксана Грабовенко, яка сьогодні теж навчається в Академії Тарновській на факультеті медсестринства та планує стати лікарем, згадує тата так: «Втрата тата надзвичайно болісна для мене. Проте його пам’ять і вплив залишаються зі мною назавжди, нагадуючи про важливість любові сім’ї та мудрості, які він вкладав мені в серце. Я дуже любила розповідати йому про свої досягнення в навчанні та про любов до медицини (яку донька обрала за прикладом батька – бойового медика, авт.), а він мене підтримував та радів моїм успіхам. Для мене він був найкращим татом і найкращим прикладом у житті. У майбутньому я буду згадувати його слова й поради, які він мені надавав, та за ними буду вчити своїх дітей, як робив це мій тато».
А як відомо: «Герої не вмирають! Вони живуть у нашій пам’яті доти, доки живе пам’ять про них у наших серцях».
Микола Єременко
Література:
Чернігівська районна газета «Нива». Грабовенко Ігор Володимирович [Електронний ресурс] / Чернігівська районна газета «Нива». // Facebook. – Режим доступу : https://www.facebook.com/groups/nivagazeta1934. – Назва з екрана. – Дата публікації : 29.06.2024. – Дата перегляду: 29.06.2024.
Сообщение Любив Україну, як батьки, діди та прадіди – заради дітей появились сначала на Газета МИГ.