Матір та доньку Мельниченків, здається знає кожна патріотична людина в Запоріжжі. Перші марші вишиванок, мітинги, Майдани, – ці дівчата були всюди, де була змога задекларувати позицію – Запоріжжя – українське місто й воно має стати україномовним, свідомим та європейським.
Таїсія та Олеся Мельниченки. Фото з особистого архіву Олесі Мельниченко
Фото з особистого архіву Олесі Мельниченко
Таїсія Мельниченко. Фото з особистого архіву Олесі Мельниченко
Не дивно, що після початку війни, тоді ще гідридної, Олеся почала волонтерити, пізніше опанувала надання першої медичної допомоги й пішла служити до “Азову”. Минулого року дівчина, разом із побратимами пережила пекло Азовсталі, смерті побратимів, 223 дні російського полону. Протягом усього часу вдома її чекала мати, чоловік та 3 річний синочок Максим. На повернення Олесі також чекала й уся патріотична спільнота Запоріжжя. У передноворічну ніч її обміняли.
Увесь цей час ми знали про нашу медикиню дуже мало, бо з полону виходила на зв’язок вкрай рідко. Але при кожному черговому обміні ми ретельно приглядалися до світлин, у сподіванні, що вже цього разу. 31 січня по обіді Таїсія Мельниченко (мати Олесі) написала – “Лесю обміняли, вона в Україні”.
У день повернення ми не знали як почувається дівчина, який її моральний та психологічний стан, чи готова згадувати та розповідати, але все ж попросили про інтерв’ю, може, колись… Олеся погодилася одразу і це була одна з найважчих розмов за час війни. Попри певну обережність жінка розповіла більше, а ніж можна усвідомити головою. В її голосі не було жодного страху, або втоми, лише смуток і дрижання голосу при розповіді про тих, хто поліг.
Інтерв’ю було записане 2 січня та через заходи обережності публікуємо лише зараз.
Мабуть, це буде запитання, яке ви чуєте не вперше, але чому бувши матір’ю ще зовсім малюка, ви пішли на війну?
З “Азовом” ми з 2015 року, це вже вісім років. Різне доводилося переживати, багато доброго також і колись я давала “братерську” обітницю бути, як то кажуть “і в радості та в горі”. 24 лютого ми добре розуміли, що залишаємося на обороні Маріуполя й усвідомлювали, що буде гаряче. Зізнаюся чесно, особисто я не очікувала, що буде настільки важко, але, по-іншому вчинити не могла. Маючи знання та досвід, я була єдиною медикинею в роті. Ніколи б собі не пробачила смерть побратима, який загинув, бо не було кому надавати першу допомогу. Вони – моя маленька родина.
У підвалах “Азовсталі” ризик загинути був кожної хвилини, але мені вдавалося виривати бійців просто з рук смерті. У такий час мало думаєш про себе і практично не залишається часу для страху. Там я боялася лише одного – якщо загину, то мій син навіть не зможе згадати обличчя своєї мами. Це був страх з одного боку, але з іншого – мотивація повернутися до родини живою.
Підрозділ «Азову» напередодні повмасштабної війни. Фото з особистого архіву Олесі Мельниченко
Куди ви потрапили після “Азовсталі”? Та скільки людей було разом із вами?
Перші кілька місяців ми перебували в Донецькій області, в Оленівці. Одразу з Азовсталі ми потрапили туди, окрім командного складу. Командирів до Оленівки привезли лише на один день, далі їх одразу забрали до росії. З “Азовсталі” в полон пішло близько 2 600 людей. Окрім нас – бійців, в колонії було зовсім небагато полонених цивільних, яких взяли в полон за інших обставини, не разом з нами. Наприкінці серпня переважну більшість перевезли до росії, до Таганрога. А звідти ми вже повернулися до дому. Але велика кількість наших бійців досі залишаються там і ми всі просто зобов’язані докладати максимально зусиль, щоб повернути кожного.
На час теракту в Оленівці ви перебували там? Що пам’ятаєте про цей день?
Це було 28 липня, від бараку, в якому стався теракт ми були неподалік. Вранці почули вибух, потім тріскіт вікон та дверей і крик людей. Ми чули, як помирають наші хлопці, як стогнуть та кричать, але нічого не могли вдіяти. Серед вбитих був мій безпосередній командир та земляк з Приморська Сергій Павліченко, йому було 34 роки. Й був ще один наш земляк, боєць моєї роти Микола Пелихайтий, за кілька місяців до полону, в боях за Маріуполь загинув його син. Це був страшний день для кожного. Я дуже шкодувала, що не обійняла цих хлопців, коли мала таку змогу, при виході з “Азовсталі”.
Ви підтримуєте версію, що вибух спланували з метою приховування воєнних злочинів?
Скептично ставлюся до такої версії, адже пам’ятаю, що серед загиблих у тому бараку були різні хлопці, в тому числі й ті,яких особливо не допитували. Моя думка – це був спланований теракт з метою нас залякати, знищити морально та підірвати авторитет України в очах полонених. Після вибуху, протягом кількох днів вони (росіяни) сміялися й кричали нам: “Ваша страна вас же убивает, а вы за нее готовы умирать”. Розрахунок був на бійців, у яких може бути слабка психіка. Але ж ми бачили ворога в обличчя і більшість з нас не є новачками на війні, тож з ким ми маємо справу усі добре розуміли. Так само добре усвідомлювали хто вчинив теракт та з якою метою. Версії України ми не знали, бо були максимально ізольованої від будь-якої інформації. Зрозуміло, що жодного інтернету та змістовних розмов з рідними не було. Мінімальну інформацію ми могли отримати від полонених цивільних, вони мали радіо та можливо більше контакту з родичами. Якщо хтось з наших щось важливе дізнався, то передавали іншим, щоб хоч якось бути в курсі.
Можливо серед загиблих у теракті був якийсь спільний критерій, чи спільне перебування в одному бараку – це випадковість?
Теж міркувала над цим питанням й серед спільного можу назвати – тривалий час служби в “Азові”. А також дуже вузька військова спеціалізація. Багато з загиблих були вузькопрофільними бійцями.
У яких умовах вас утримували? Чи було зрозуміло, що від вас вимагають та як довго там пробудете?
Як довго ми будемо в полоні чи в самій Оленівці звісно ми не розуміли, нам ніхто нічого не говорив і не обіцяв тим паче. Нас дуже багато допитували, це робили люди з різних підрозділів й у різний спосіб. Питали про все, чим займалися в полку, чому пішли воювати, кого бачили, з ким контактували та тому подібне.
Умови були жахливі й це дуже коректно сказано. Хлопці жили в бараках, дівчата в іншому приміщенні. У шестимісній камері нас жило 28. Спали на підлозі, у своїх спальних мішках. Коли стало зовсім холодно, то нам дали матраци, їх спершу не вистачало, тож отримав той, кому більше пощастило, інші обходилися спальниками. Щодо їжі, то нас годували тричі на день: зранку каша, на обід вода з картоплею, або капустою, ввечері могли отримати кашу з рибою. Купали нас час від часу, в душі по 3 – 4 особи. Найдовше ми були без душу 23 дні. Спочатку нам давали волонтерські шампунь та мило, але ближче до того, як ми переїхали до росії, засоби гігієни були великою рідкістю. В Таганрозі мило мали постійно, але з шампунем була проблема, тож дівчата часто мили голови просто проточною водою. Там загалом були кращі умови, краще харчування, періодично змінювали постіль.
Якою була ваша дорога додому, ви знали, що їдете в Україну?
Вранці 31 січня усіх посадили в КРАЗи чи то КамАЗи й повезли у якомусь напрямку, далі пересадили до транспортного літака, а потім до автобуса. Ближче до кордону з Україною автобус зупинився. Ми побачили російську прикордонну заставу й прапор рф, а трохи далі виднівся жовто-блакитний знак з написом “Вітаємо в Україні”. Тоді все стало зрозуміло.
Там росіяни вийшли з автобуса, натомість зайшов якийсь чоловік й промовив: “Слава Україні!” Для нас це було найкраще, що можна почути в житті. Чоловік сказав, що далі ми пересідаємо в інший автобус та їдемо в Україну. Це був співробітник українських спецслужб. Хлопці почали співати Гімн України, а дівчата – плакати. З’явилося неймовірне відчуття дому та безпеки. На територію України ми в’їхали через кордон в Сумській області.
Там же нам передали від волонтерів їжу, воду та цигарки. Найбільшим бажанням тоді було обійнятися з усіма, адже понад 3 місяці ми не бачили один одного й не чули, в Таганрозі була сувора ізоляція і заборона спілкуватися.
Що нас обміняють ми не знали, жодному полоненому не кажуть куди везуть. Розуміти, що скоріш за все нас обміняли, ми почали коли зняли стяжки з рук та пов’язки з очей ще на території Брянської області.
Після полону, як оцінюєте свій фізичний та психологічний стан? Потребуєте реабілітації?
Щодо фізичного стану – вважаю його задовільним. Звісно умови перебування в полоні та все переживе спровокувало у багатьох загострення хронічних захворювань та появи нових. Треба якийсь час на відновлення, у тому числі мені. Також має бути психологічна реабілітація. Як дипломований психолог усвідомлюю, що можна піти з війни, повернутися до мирного життя, але війна в людині залишиться назавжди. Всім, хто повернувся рекомендувала б попрацювати з психологом, навіть якщо вважаєш, що все добре. Є речі, які треба виплакати, проговорити, пережити, але є й те, що назавжди залишить слід.
Фото з особистого архіву Олесі Мельниченко
Фото з особистого архіву Олесі Мельниченко
З першого дня після полону Олеся Мельниченко регулярно розповідає на своїй сторінці в Fecebook історії та спогади про бійців, які загинули. Вона прагне згадати кожного та розповісти про всіх. Після реабілітації та відновлення здоров’я жінка планує повернутися на службу та продовжити змагатися зі смертю за кожного пораненого.
Мирослава Пенькова
Источник: https://forpost.media/novosti/my-chuly-iak-pislia-vybukhu-v-olenivtsi-pomyraiut-nashi-pobratymy-olesia-melnychenko-pro-viynu-ta-polon.html
Мы в Telegram, наш Telegram bot — @zpua_bot, Мы в Viber, Мы на Facebook
