Війна з росією триватиме довго, тож більшості чоловіків доведеться відслужити на захисті країни. Тим же, хто вірить, що з путіним можна домовитись, треба готуватись, що при такому перебігу подій за пару років лінія оборони може вже пролягати в районі Вінниці, а потім рухатиметься далі, доки Україна не перетвориться на російську колонію.
Як за «політиками миру» стоїть знищення країни, що робить неможливим проведення виборів під час війни і чому українській військові мають стріляти у відповідь на російське вітання – в третій частині великого інтерв’ю лейтенанта ЗСУ, народного депутата VІІІ скликання Ігоря Артюшенка.
«Якщо з путіним «домовитись» через три роки лінія оборони буде в Вінниці»
– Колись мають відбутися вибори. Вже навіть точиться дискусія з цього приводу. Одні говорять, що вже треба проводити, а інші категорично проти. Що скажете з цього приводу?
– По-перше, я хочу одним реченням сказати, бо зараз у медіа почались різні розмови щодо доречності або недоречності виборів. Я щиро переконаний, поки йде війна, про жодні вибори не може йти мови. Не потрібно шукати в Конституції якісь можливості: дозволяє чи не дозволяє. Або закон: дозволяє чи не дозволяє.
Оскільки, якщо зараз провести вибори, то, по-перше, не зможуть у переважній більшості проголосувати Сили оборони. А я вважаю, що вони точно мають право сказати своє слово. Також не зможуть проголосувати ті люди, які виїхали з країни. Тому треба або створювати такі умови – наприклад, відкривати сотні дільниць у Польщі й забезпечити доступ кандидатів до агітації там. Ми ж розуміємо, що вибори – це не лише день голосування. Вибори – це процес від реєстрації, агітації, висунення, фінансування і так далі. Тобто, в умовах відкритої агресії й продовження війни вибори проводити не можна. Бо це дискримінація і до тих, хто воює, і до тих, хто виїхав. Я вже й мовчу про безпеку виборчих дільниць, про те, як забезпечити адекватний підрахунок виборчих голосів під час повітряної тривоги, де мають зберігатися бюлетені й таке інше. Я розумію, що є частина політикуму, яка хоче цих виборів з різних причин. Серед них є й ті, хто зрадив, змінив політичний прапор.
Відверто кажучи, мені дуже не хочеться, щоб у місцевій раді та Верховній раді не було цих всіх партій-зрадників і їх депутатів. Але чомусь у них ще й досі є мандати. Тож забирати їх треба через відповідні рішення, через прийняття відповідного закону. А саме з – от партію заборонено, відповідно мандат в ОПЗЖ чи Опоблоку треба автоматично забрати. Не варто забувати, що на частину з депутатів порушені кримінальні справи. Тому що, давайте чесно, є конкретні люди, які наближали чи обумовлювали своїми діями або своєю бездіяльністю повномасштабне вторгнення в Україну. І вони мають понести відповідальність.
В Україні обов’язково має змінитися політична карта – в першу чергу мова йде про проросійські сили, які мають політичний вплив в Україні. Чи має це піти через вибори? Я вважаю, що ні. Бо це треба було робити вчора, а не чекати виборів, які колись там будуть.
Я б поговорив про загрози виборів. Саме мене хвилює загроза втоми, емоційної втоми. Повертаємося у 2019 рік. Без прізвищ. У нас є два кандидати. Один каже, що йде війна, а інший каже, мовляв: «війну придумали олігархи. Вони заробляють на війні. Я сяду, домовлюсь і буде мир». Тобто, один – це президент війни, а інший – миру.
Я переконаний, що на сьогодні так само на це розраховує російська федерація. Якщо український народ, як 2019-2020 році в переважній своїй більшості повірить, що можна домовитися, то з’явиться якийсь кандидат, який це пообіцяє і зараз, до речі, такі є. Не буду називати прізвищ. І от у 2019 році через втому на той час 5 років війни ставляться питанням: а скільки ще можна? а коли буде перемога? а чому ж так повільно відбувається контрнаступ? Ось на це і розраховує, у тому числі російський агресор. Їм не вдався бліцкриг, їм не вдалося знищити українську державу у 2022 році. Тепер у них розрахунок на те, що український народ, який страждає від війни, постійних обстрілів та періодичних блекаутів, почне задавати ці неправильні питання. А вони є по своїй суті неправильними.
Ми ж продовжуємо війну не тому, що цього хочемо, а тому що ми вимушені оборонятися. Якщо не будемо оборонятися буде те, що в Бучі, Ірпені, Ізюмі й так далі. Це очевидний факт, але людська психологія працює так: людина втомлюється, починає ставити питання: «А коли ж це все закінчиться?». На жаль, з’являються популістичні політики нової формації, які будуть грати на цьому почутті. Якщо вони зіграють на цьому почутті, і знов прийде хтось, хто скаже: «Я можу домовитися»… я вам скажу очевидну відповідь, на якому етапі буде домовленість, але через три-чотири-п’ять років ми вже будемо оборонятися не по цій лінії, що зараз, а по лінії, скажемо, Вінниці. Тому що знову ж таки, ключі від війни лежать в кремлі, але аж ніяк не в Києві. Ми не можемо прийняти рішення, що нам досить воювати. Ми будемо воювати стільки, скільки буде потрібно обороняти українську державу. А результат – щоб російські війська вийшли з України й перестали обстрілювати українську територію. Все. Тому жодним чином не можна піддаватися на оцю емоцію втоми, бо буде тільки гірше. Більше того, підтримувати тих спікерів, політиків, громадських діячів, які розповідають, що вони можуть домовитися з путіним. Ну, неможливо з путіним домовитися.
«Збройні Сили України повинні використовувати українську мову»
– А що нам зараз робити, щоб на майбутніх виборах не обрали якогось умовного Арестовича, або ж проросійського кандидата?
– Я щиро впевнений, що переважна більшість українців вже точно не буде голосувати за відверто проросійські сили. Російська інформаційна машина, на яку витрачається більше, ніж ми витрачаємо на оборону країни, прекрасно розуміє, що за умовного Медведчука, Бойка або Шарія, українці не будуть більше голосувати. Можливо подібні кандидати назбирають якихось півтора відсотка, але не більше. Вони не зможуть пройти в українську політику.
Щодо тих, хто апелює до ідеї замирення та вважає, що без путіна «братські народи» зможуть жити в мирі – важливо не віддавати цим тезам вагу. Такі кандидати можуть з’явитися, але вони не повинні мати значущого впливу. Ми маємо вірити у мудрість українського народу.
– Чим далі від фронту, тим більше між українцями з’являється конфліктів. У тому числі, конфлікти через мовне питання. А як на фронті? Військовослужбовці сваряться через мову?
– Що стосується мовних питань, то на фронті вони не мають принципового значення. В армії об’єднуються представники різних соціальних груп та мовних спільнот. На фронті вони спілкуються мовою без конфліктів. Захисники України розуміють, що важливіші завдання – це життя та безпека.
Я б закцентував на цьому питанні трохи інакше. Розкажу про один випадок, з якого кожен може зробити свій висновок.
Справа була в Бахмуті. Оператор запускав дрон. Цей дрон впав десь у соняшниковому полі. Це було зафільмовано з дрона. Оператор пішов шукати його. На жаль, він не повідомив командиру про ситуацію і сам пішов у це поле, щоб його знайти. Згодом стало відомо з відео наступне. Ось він йшов. Йому помахали з лісосмуги і звернулися до нього російською: «Привіт. Що робиш?». Військовий також відповів російською, що шукає дрон. Невідомі його покликали, кажучи: «Підходь сюди, ми тобі допоможемо». Він підійшов до них. Згодом пролунали постріли, вимагаючи вислати підмогу та евакуацію з поля бою. Почалося таке… Фактично, це було чотири «двохсотих». Отже, чотири українських солдатів загинули через таку ситуацію. У мене виникає питання: якби наш військовослужбовець розумів, що російською говорять тільки окупанти, чи підійшов би він до них? Чи, можливо, він одразу ліг би та почав відстрілюватися, розуміючи, що ті, хто говорить іншою мовою, є ворогами? Розумієте? Він просто сприйняв, що це наші. Наші кажуть: «Привіт, братан, давай підходь». От така ситуація, разом із запитанням про мову.
Зараз українські військові не конфліктують між собою через мову, оскільки наразі є більш важливі завдання – це життя та смерть. Однак я вважаю, що Збройні Сили України повинні використовувати українську мову, і постріли мають наноситися тільки в тому випадку, коли вони розуміють, що інша сторона говорить іншою мовою і, отже, є ворогами. Такої проблеми не було у 1943 році, коли вороги говорили німецькою. І ти чітко розумів, що це вороги. На жаль, у нас є конкретний випадок, який може підтвердити керівництво батальйону. І можливо, цього не сталося б, якби українська армія та українські захисники розуміли, що наші говорять українською, а вороги – іншою мовою.
«Якщо ми капітулюємо – нас вб’ють»
– Що робити усім нам в період повномасштабної війни. У тому числі тим, хто в тилу?
– По-перше, я глибоко переконаний, що перемога обов’язково буде, і українські території обов’язково будуть звільнені. Відповідно, російський агресор понесе покарання як в Гаазі, так і весь російський народ понесе покарання за те зло, яке вони спричинили проти української держави й кожного українця окремо.
Разом з тим, я, як вже казав, не буду тим спікером, який говоритиме про завтра, або післязавтра, чи навіть два-три тижні чи місяці вперед. Це може бути причиною того, що таких як я, ніколи не оберуть в ради й т.д. Знову ж таки, людям подобаються ті, хто дарує позитивні емоції. Проте, надто велика кількість позитивних емоцій може завершитися набагато гірше. Це як коли каже пацієнту, що у тебе все добре і ти одужаєш завтра, а насправді в нього онкологія 4 стадії і він, на жаль, не одужує. Тож, можливо, краще говорити правду?
Нехай це буде боляче, але з нею можна працювати. Тобто тобі не намажуть якоюсь маззю, а порадять операцію. Бо, якщо просто намазати маззю, то сьогодні буде все добре, але хвороба нікуди не піде. Через тиждень, два, три вона знову про себе нагадає. Й можуть бути фатальні наслідки. Тобто, або видаляти ракову пухлину зараз, нехай навіть операція буде дорога і болюча, втім в результаті ти одужаєш. Однак, часто люди обирають простіший варіант. І я зараз навіть не про політику, а про медицину. Дуже часто люди довіряють лікарям, які кажуть: «Ось тобі чудо-препарат. Скоро все буде добре. Зайди в аптеку. Йду додому, ти молодець» . Інший лікар каже, що це не допоможе. Треба пройти всі ці процедури – це довго, дорого і боляче. Але ж результат – ти будеш далі жити. Отже, ось питання вибору.
Так само і в сьогоднішній ситуації. Знову ж таки, я вірю, що перемога буде, але не вірю, що це станеться завтра. Бо, повторюю, що швидко можна тільки капітулювати. Але навіть якщо ми капітулюємо – нас вб’ють. Бо Ірпінь, Ізюм, Буча вже показали це. У нас не залишається іншого вибору, як боронити державу, відстоювати українську землю. Треба прибрати це зовнішнє програмування типу, я покину куріння завтра. Щоб перемогти цю психологічну установку, треба розуміти, що за один день нічого не відбудеться. Треба звикати жити в цих умовах. Треба звикати до того, що це буде тривати довго. І всіма силами, коли ми говоримо і про військовий фронт, і про економічний, культурний тил, треба продовжувати все робити для того, щоб наближати нашу перемогу. Звісно, бажано не тільки порадами здалеку, але й своєю безпосередньою участю.
Я не кажу, що всі повинні взяти в руки зброю. По-перше, немає достатньої кількості зброї. І, по-друге, ці люди можуть бути неефективними. Але те, що переважна більшість чоловіків на тих чи інших посадах відслужить якийсь період, я впевнений, так і буде. Я аналізую досвід Ізраїлю, який веде боротьбу протягом 50 років. Ось він так само і рухається вперед. Просто, якщо ми це зрозуміємо, ми не будемо жити в парадигмі «завтра я перестану курити, а сьогодні ще покурю». Ні, це не працює. Потрібна кропітка праця. Треба звикати до цього.
І знову ж таки, досвід країн показує, що можна розвиватися в таких умовах. Тільки треба це зрозуміти.
«Ми станемо частиною Європи»
– Наприкінці я хочу сказати всім нам: перемоги й бережіть себе. Я переконаний, що російський ворог обов’язково буде покараний. В Україні буде мир. І пройшовши через ці роки страждань, ми нарешті матимемо українську державу, про яку більше не скажуть, що вона прорадянська або колонія росії.
Нарешті, і для себе самих, і в контексті всього цивілізованого світу, ми станемо частиною Європи, яка живе за тими самими принципами, правилами і працює так само, як і весь цивілізований світ. Бо через цю вимушену оборону ми насправді повертаємося від російського світу назад до Європи, від якої ми відійшли 300 чи 400 років тому. Тому Україна точно має бути в НАТО, Україна точно має бути в Європейському Союзі з усіма тими можливостями, які надає колективна безпека і загальноекономічний простір. Але для цього всім треба зрозуміти, що нам треба йти до цього разом. Як на фронті, так і тилу, навіть тим, хто виїхав з країни.
Славко Твердохліб, Оксана Щербина
Источник: https://forpost.media/novosti/my-ne-mozhemo-pryyniaty-rishennia-shcho-nam-dosyt-voiuvaty-ihor-artiushenko.html
Мы в Telegram, наш Telegram bot — @zpua_bot, Мы в Viber, Мы на Facebook
