Родина підприємців Євгена та Вікторії Долгих виїхала з окупованого Мелітополя у 2022 році, залишивши родинний бізнес — базу відпочинку, пекарню, перукарню і розпочала нове життя у Запоріжжі. Вже через два роки (у 2024-му) вони відкрили “Родинну пекарню” в Хортицькому районі міста.
Зараз вони мають вже чотири пекарні, де випікають хліб, печиво, круасани, фірмові пряники “Мелітопольські”, кренделя “Бердянські” — загалом близько 60 видів різної хлібобулочної продукції.
Історію родини Долгих ми хотіли розповісти саме напередодні Великодня, адже вже другий рік їхні пекарі печуть на замовлення волонтерів шість тисяч пасок, які будуть доставлені мешканцям прифронтових територій Запорізької області.
КАЙФУВАТИ ВІД РОБОТИ
Паски в “Родинній пекарні” печуть вночі, адже вдень — пекарі займаються виготовленням хліба, печива та іншої продукції.
Домовились зустрітись о 20:00. Крамниця якраз зачинилась і пекарі повноцінно зайнялись випіканням пасок.
На зміні працювали троє фахівчинь — Людмила, Лариса та Наталя.
Людмила все життя проживала в Мелітопольському районі, селі Олександрівка і зовсім нещодавно переїхала до Запоріжжя.
“За фахом я наладчик швацького устаткування, швачка. Але професій у мене багато. Колись в селі нашому, яке зараз окуповане, працювала на пекарні. Що таке хліб та паска знаю. Ми пекли і це все мені добре знайоме. Тут в “Родинній пекарні” працюває моя односельчанка. Вона сказала, що тут люди потрібні, а я саме шукала роботу. Спочатку мене взяли на випробувальний термін, потім пройшла співбесіду, пройшла стажування. Лариса моя вчителька була, досвідом своїм ділилась і от тепер ми разом працюємо”, — розповідає жінка.
Лариса працює з 2024 року. Прийшла на пекарню через місяць після відкриття. Вона має 30 років стажу. До початку війни працювала в шкільних столових та пекарнях.
“Завтраки дітям готували, хліб та булочки пекли. До речі, хліб пекти подобається більше всього. Запах хліба дуже люблю, сам процес подобається і хліб як виріб”, — говорить Лариса.
Вона каже, що паску пекти треба з гарним настроєм і світлими думками.
Жінки говорять, спочатку було важко працювати в нічну зміну, але вже звикли. Обидві розповіли про свою улюблену випічку:
“Я люблю хліб з родзинками і спеціями”, — каже Людмила.
“А я з висівками люблю дуже. Хоча… у нас весь хліб смачний”, — додає Лариса.
Тим часом їхня колежанка Наталя намазує глазур на вже спечені паски.
“У вас найсолодша робота виходить”, — жартую.
“Так і є. І аромати смачні”, — відповідає.
Поки говоримо з дівчатами, в пекарню приїхала Вікторія з Євгеном і їхнім найменшим сином.
ЗНАЙТИ СВОЇХ ЛЮДЕЙ
Першу пекарню родина відкрила завдяки програмі “Власна справа”, в рамках якої отримали грант від центру зайнятості в розмірі 500 тисяч гривень, 200 тисяч гривень — допомога від Данської ради у справах і біженців і ще 350 тисяч — збереження родини.
Гроші від іноземних партнерів тоді витратили на придбання інвекторів — автономна система електроживлення.
“Ця зима була важка. Багато бізнесу закрилось. Якщо б у нас був би генератор, то ми б теж не витримали і закрилися”, — говорить Вікторія.
Грантові заявки пише вона, навчилася це робити вже під час війни. Каже, що перший грант отримали не з першого разу.
“Я ніколи не здаюсь. Так, ми не можемо планувати на рік чи півроку, бо реалії сьогодення не дозволяють, але треба йти до своєї мрії. Якби мій чоловік склав би руки на початку війни, то у нас би точно нічого не вийшло б. Коли ми подали заявку на отримання гранту, то з чоловіком сіли і подумали, а чи все вірно зробили? Ми розуміли, що буде важко і що буде багато роботи. Треба все встигати мені і як мамі, і дружині, і очільниці благодійного фонду “Мрія”, який ми створили кілька років тому для допомоги мелітопольцям-переселенцям. Ми розуміли, що є багато людей, які виїхали з однією валізою, або взагалі без речей, а деякі — навіть без документів. Ми знайшли міжнародних донорів, отримали кошти на допомогу. Видавали людям гуманітарні набори, надавали юридичні консультації, організовували заходи для дітей ВПО і продовжуємо це робити”, — пояснює Вікторія.
Вона говорить, що коли відкривали першу пекарню, то мали в асортименті 20 найменувань продукції, а зараз — 60.
«У нас рецептури лишились наші. Ми працюємо за старими перевіреними рецептами, за всіма держстандартами. У нас є деякі позиції нові — круасани, наприклад, які ми в Мелітополі не пекли, а тут почали, синнабони тут печемо, а вдома не робили. Дуже тяжко починати все з початку. Так вийшло, що у Запоріжжі нам треба було приміщення знайти, команду. Ми їх називаємо нашими бджілками. У нас гарний технолог. Ми взагалі пишаємось нашими дівчатами і ми завжди раді пекарям, бо зараз важко знайти гарних фахівців», — додає співрозмовниця.
СЕКРЕТ МЕЛІТОПОЛЬСЬКОГО ПРЯНИКА ТА КНИГА СКАРГ
В «Родинній пекарні» невисокі ціни на випічку. Вікторія каже, що вони печуть соціальний хліб.
«У нас низькі ціни. Ми працюємо на звичайного споживача. Ми не робимо нічого такого, щоб коштувало занадто дорого. Зараз, наприклад, печемо паски за класичним рецептом: з ізюмом, трошки ванільки і ціна не висока», — пояснює.
До речі, пекарі працюють без перчаток. Запитуємо, а чому так.
«Тісто треба відчувати руками і тому ми працюємо без рукавичок. Ми не красиву картинку робимо, а працюємо з душею. Ми хочемо, щоб до нас хотіли приходити, хочеться бути промінчиком світла. Ми родинна пекарня в усіх сенсах. У нас в Мелітополі був різний бізнес, але ми відновили саме пекарню, бо вкладаємо в неї частинку своєї душі, свого досвіду і хотіли б передати його», — говорить.
Євген Долгий додає, що вони працюють в режимі «нон-стоп». Мовляв, коли починали бізнес «з нуля» у Запоріжжі, то розуміли, що буде складно.
«У мене гарні теоретичні знання. Маю три вищих освіти. 30 років я в бізнесі і точно знаю, для чого і що роблю. От ми зараз з вами стоїмо в приміщенні, де зовсім скоро буде заготівельний цех. Хочемо відкрити його в травні. Тут три лінійки буде: ковбасні вироби, напівфабрикати і кремові вироби. Жінці сказав, що три місяці будуть складні і ми або стрибнемо, або згаснемо. Так, колектив — це головне. Без дівчат ми ніхто. Обладнання — це, умовно, залізо, а життя всьому дають люди. Я маю багато історій життєвих і колись сказав собі, що мені завжди вистачить сил аби зробити останній крок», — говорить Євген.
Він запевняє, що їхня родина хоче своїм прикладом показати, як зробити «цукерку», коли немає нічого.
Євген каже, що у пекарні головна Вікторія. Вона в свою чергу говорить, що головний — чоловік.
«Якби не дружина, то я нічого б не зробив. Ми по життю йдемо разом, все робимо разом. Для мене Вікторія — енергія. Родина — це все, заради неї я на все готовий. Я не можу родину підвести. Ми багато чого через себе пропустили і життя показало, що гроші — не найголовніше. Можливо зараз я малюю найкращу картину свого життя», — говорить Євген.
«Ми завжди разом. У нас було багато чого, а почалась війна і ми все в один день втратили», — доповнює Вікторія.
Родина пишається своїм фірмовим пряником «Мелітопольський». Називає його «частинкою дому». Розповісти його рецепт навідріз відмовились. Мовляв, це родинний секрет і рецептуру не видадуть нікому.
Нещодавно вони отримали ще один грант, на який придбали млинницю і тепер в одній зі своїх крамниць-пекарень готують млинці з солодкою і солоною начинкою. Підприємці говорять, що нині, окрім пекарів, шукають продавця-баристу.
Жартома кажу, що працювати у вас складно: все так смачно пахне, що хочеться якщо не зʼїсти, то хоча б скуштувати. Вікторія пригадує, як зовсім нещодавно прийшов до них один з постійних покупців і сказав, що йому потрібна книга скарг.
«Кажу, а що сталося? А він відповідає: я ваш постійний клієнт і набрав плюс 5 кіло, майте совість. І сміється», — з посмішкою говорить Вікторія.
Джерело: 061.ua
