Олександр Іванченко, разом з дружиною Оленою вирвались з окупованого Маріуполя навесні 22-го. Першого квітня вони дістались Запоріжжя.
«У нас був такий пригнічений стан, що ми нічого не хотіли. В Запоріжжі була жіночка, наш ангел-охоронець, яка взяла нас під опіку. Вона одразу зрозуміла, що Олександр малює і подарувала нам пензлі та фарби. Дошки для малювання купили на ринку, чоловік з них власними руками зробив «холсти». Аби де було малювати», — згадує Олена.
Сам Олександр Іванченко родом з Маріуполя. Пригадує, що ще у 1982 році закінчив художню школу, яка знаходилась на вул. Куїнджі. Далі працював на виробничих підприємствах та з творчістю пов’язаний ніяк не був.
«Потім я намалював картину, яка надихнула мою доньку. Вона зробила ремонт у своїй квартирі і попросила батька щось намалювати. Батько купив пензлі, адже колись малював. Почав роботу, але виходило не дуже, бо все забув.
«Малюю для себе, щоб знайти якесь відчуття спокою, для друзів. Я дуже критично ставлюся до своєї творчості. Дружині подобається, людям теж, приємно робити щось, що приносить задоволення», — каже художник.
Дружина каже, що у чоловіка найкраще виходять коні. Він їх дуже реалістично малює.
Натомість вона захотіла, аби чоловік намалював для неї помаранчі. Зараз ця велика та реалістична картина прикрашає кухню їх орендованої квартири у Запоріжжі.
«Мені дуже подобаються яскраві кольори на цьому. Помаранчі – це світло, життя, натхнення, радість, того, чого у нас зараз не вистачає. Я хотіла, щоб такі висіли у нас вдома, коли ми зробили ремонт у Маріуполі. І ця моя мрія здійснилася, чоловік мені намалював, але вже не в Маріуполі, а в Запоріжжі», — розповідає дружина.
Будинку, де мешкало подружжя у Маріуполі, зараз немає. Він був у декількох кілометрах від Азовсталі, де йшли важкі бої.
«Ми жили поруч з морем. І я любила гуляти біля води. Ми ходили на Приморський бульвар, дивилися на море… Зараз там немає нічого. Ні стадіону, ні хлібокомбінату, де випікали легендарні «булочки», нічого…»- з болем каже Олена.
Малюю, не згадуючи про минуле — каже художник. Головне зараз відволікатися.
«Почав малювати потихеньку. Спочатку я малював не для себе. Дружина мене морально підтримувала. Але коні, коні в яблучках – це те, що мене надихає. Я працював там, де були коні, і у мене є друг, який знає про це. Коні добрі, кажу я. Потім малював і тварин. Малюю, коли є натхнення, іноді можу не малювати місяць-два, потім щось спонукає і знову починаю», — говорить чоловік.
Зараз Олександр працює над картиною про рідне Азовське море. Її він вже незабаром подарує переселенцям з Маріуполя на згадку про рідне місто.
Славко Твердохліб
Більше новин в телеграм: t.me/forpost_zp
