35-річна маріупольчанка Наталя Бабеуш прожила в підземеллях розбомленної росіянами Азовсталі майже два місяці. Жінка готувала їжу для дітей та дорослих, а також проводила конкурс дитячих малюнків. З Наталею ми познайомились у Запоріжжі, куди жінка разом з чоловіком Володимиром та іншими бункерними знайомими дісталася евакуаційним автобусом у травні. Мешканцям Запоріжжя повезло, бо тут немає обстрілів. Люди дозволили нам пожити в їх в квартирі, волонтери — накормили, надали одяг та взуття. Багато людей нам допомагають , — каже Наталя. Жінка навіть не мала сезонного взуття і для того, аби вийти до нас на інтерв rsquo;ю, їй довелось попросити кросівки у знайомих. До війни вона працювала на Азовсталі машиністом електрокотлів. Каже, з дитинства захоплювалась фізикою, закінчила Приазовський державний технічний університет та влаштувалась на завод, де працювала та викладала у вільний від роботи час. Її чоловік — електромонтер, також працівник комбінату. В бункері рідного заводу вони опинились 2 березня. Жінка зізнається, що йти туди не хотіла, але чоловік обіцяв: то не надовго. В бункері нас було 42 людини, з яких 8 — діти. Мі всі були немов одна родина. Кожного, хто виходив та приходив, ми зустрічали та проводжали. Допомагали, розподілили обов rsquo;язки аби легше було: хтось — прибирав, хтось — дрова рубав, а я готувала. Ми ж розуміли, якщо сухпай просто так їсти, то ми не виживемо, треба було щось варити , — розповідає Наталя. Прізвище тьотя Суп вона вигадала сама, бо діти ніяк не могли запам rsquo;ятати її ім rsquo;я. У бункері вони з чоловіком намагалися якось розважати дітей — вигадували конкурси, а Володимир — робив ліхтарики. Я давно захоплююсь психологією. Бачила, що діти, які є в бункері, дуже зажаті. Одного разу, я вирішила перевірити, як вони взагалі сприймають все, що відбувається. Я запропонувала їм намалювати щось. Малюнки були чорні. Перший був танк. Це жах. Підлітки взагалі на контакт не йшли, я не могла до них достукатися. Вирішила зробити конкурс постійним. Малюнки почали ставати яскравішими , — розповідає вона. За словами жінки, малюнків було дуже багато. Але, коли виходили з Азовсталі , то забрати всі не мала можливості. Їх треба було кудись заховати. В мене у рюкзаку був прихований карман для планшета, туди заховала малюнки. А планшет hellip; довелось викинути. Коли ми проходили фільтрацію, то малюнки не знайшли. Вони завжди будуть зі мною, де б я не була. Я не можу зберегти фото, а їх — буду берегти, це пам rsquo;ять про тих дітей, які були стимулом, аби кожного ранку прокидатися, не втратити глузд від того, що живеш у підземеллі і не маєш змоги вийти на вулицю , — розповідає Наталя і показує кілька улюблених малюнків. Піцца — автор 12-річний Артем. Дитина настільки скучила за піццею, що вирішили її намалювати, а тьотя Суп — втілила дитячу мрію та приготувала її прямо в бункері, з консерви. Дерево життя — авторка 57-річна Майя. Жінка сказала, що вірить в те, що всі люди з бункеру виживуть. Темні хмари та сонце намалювала дівчинка на ім rsquo;я Дарина. Ми малювали протягом майже двох місяців. Ми обирали переможців та дарували їм подарунки. Це були і ліхтарики, які робив мій чоловік, і вафлі, які випадково знаходили в сумках, насіння, будь що. Великдень ми святкували без пасок. В нас на той час вже і їжі майже не лишилось, тож паски і свято — малювали , — додає співрозмовниця. Вона згадала, як одного дня до неї підійшла дівчинка (вона разом з мамою ховалась в бункері) та попросила аби Наталя поговорила з її мамою та вмовила не йти з бункера самим. Поговори з мамою, я не хочу вмирати . Сказала тоді мені дитина, а я навіть не знала, що їй відповісти. Люди виходили із бункеру, бо не знали чи буде евакуація, чи врятує нас хтось. Були і ті, хто виходив і повертався, а були такі, що вийшли і ми навіть не знали чи живі вони. Дякувати богові, з усіма вже маємо зв rsquo;язок. Всі живі і та дівчина з мамою також , — додає Наталя. Жінка не може без сліз говорити про те, яким побачили рідне місто в день евакуації. Каже, що то був справжній шок. Сьогодні вона розуміє, що більше ніколи не побачить свій рідний Маріуполь. Окрім малюнків вона на пам rsquo;ять залишилась чайну ложку, з якої її чоловік пив чай на роботі і яку вона також вивезла разом з малюнками та браслети із бісеру — їх подарували діти. Я ще не розумію, що відбувається, але знаю, що хочу знайти роботу , — сказала вона. Через деякий час ми спілкувались з Наталею телефоном, вона сказала, що їй запропонували роботу, на яку вона планує вийти після того, як трохи підправить здоров rsquo;я, бо бункерне життя і все те, що вона пережила залишило свої відбитки. Нагадаємо, на початку квітня бійці "Азову", які обороняли місто від російських загарбників, опублікували відео, на кадрах якого — немовлята, жінки з дітьми, пенсіонери — всі ті, хто ховався від війни у бомбосховищах заводу. Тривалий час Міноборони рф стверджувало, що тисячі цивільних на території найбільшого заводу є "вкидом" України. Більше того, російські військові продовжували скидати на комбінат потужні бомби, але в середні березня самі ж заплутались у своїх показах, заявивши, що росія гарантує безпечну евакуація мирних людей з Азовсталі . Історія цієї жінки — черговий доказ російської брехні та того, що загарбники воюють проти звичайних мирних українців. Матеріал створено за сприяння ГО Львівський медіафорум у межах проєкту ЛМФ Підтримка мережі журналістів Джерело: 061.ua Источник: https://www.061.ua/news/3407844/na-velikden-izi-v-nas-majze-ne-lisilos-toz-paski-i-svato-diti-maluvali-istoria-zinki-z-azovstali
Мы в Telegram, наш Telegram bot — @zpua_bot, Мы в Viber, Мы на Facebook
