Як газеті «Трудова слава», яка виходить з 1930-го року вдалось не лише вижити, а й зберегти читацьку аудиторію? Газета «Трудова слава»– це колишня районна газета Оріхівського району Запорізької області.
«Сьогодні такої адміністративної одиниці, яку Оріхівський район немає. Наш район був поділений на дві частини. Три громади відійшли до Пологівського району, дві громади до Запорізького району. Переважно, ми сьогодні працюємо для території нашого Оріхівського району колишнього. Це зона бойових дій. Де інтенсивніше, де менше інтенсивно. Люди постійно знаходяться в стресовій ситуації», — розповідає головна редакторка «Трудової слави» Світлана Карпенко.
В районці вона працює вже не один десяток років. Прийшла звичайним коректором. А згодом пройшла всі службові ланки — аж до редакторки.
Майже 100 років
Точно дату, коли було засновано видання невідомо. Тут орієнтуються на останній день місяця: на 30 вересня. Хоча й називають її символічною датою.
Газета майже не припиняла своє існування під час другої світової війни, так само як і зараз.
«Сьогодні такі громади, як Малотокмачанська, Оріхівська, Преображенка, Преображенська громада, це громади, які дійсно піддаються інтенсивним обстрілам. Малотокмачанська громада — взагалі там залишилося кілька десятків людей. Туди так уже доставляється газета через органи їхнього місцевого самоврядування. Обов ‘язково люди читають! Така ж ситуація і по Оріхівській громаді. Ми знаємо, що, наприклад, у Новоданилівці там на сьогодні перебуває лише 12 осіб», — каже редакторка.
Для цієї аудиторії вони сьогодні і працють. Оскільки, там не завжди є світло і практичного відсутній інтернет, то газета – це єдиний засіб информації. Тираж сьогодні – 3100 екземплярів.
«На одній хвилі з читачем»
На сьогодні редакція це 9 осіб. Троє штатних та шість позаштатних працівники. Зараз всі в Запоріжжі, окрім одного співробітника, що мешкає в Львівській області. Люди знають свою редакцію. А сама редакторка нерідко їздить розвозити газети в бронежилеті.
Газета виходить двічі на місяць, на чотирьох сторінках. Не завжди вдається особисто доставляти, звичайно. Але раз на два місяці Світлана Карпенко обов’язково приїзжає до своїх земляків. З якою метою? – цікавлюсь. Просто щоб поспілкуватися з ними — відповідає Світлана.
«Багато людей, які там лишилися, добре знають мене, я добре знаю їх. Особливо ті райони, де я народилася, де я виросла. Там багато людей ще залишається. І так само там, де я мешкала вже перед полномасштабним вторгненням.
«Вони живуть в підвалах, зрозуміло, ситуація нелегка. Ти повинна розуміти, як люди почуваються, що для них важливо, що вони хочуть. Головне треба, як на мене, дати зрозуміти людям, що вони не покинуті. Так, вони забезпечені продуктами харчування та водою. І поряд із цим вони забезпечені інформацією. Але яка це інформація? Ми просто даємо можливість знати, що зараз роблять їхні земляки».
Про що пишуть?
Тут головне баланс. Адже війна поділила людей географічно. Наприклад, є ті, хто виїхав в Запоріжжя, ті, хто виїхали за кордон, ті, хто виїхали в інші області. А головна мета — аби читачі бачили, що життя продовжується і не закінчується.
«Головне що ми показуємо що треба жити. Там якісь поради, якісь оголошення. В основному ми показуємо позитивні історії, щоб люди трішечки відходили від тих страхів, які вони переживають щодня. Хоча коли працюєш «у полях», буває по-різному і по-різному зустрічають. Бували такі моменти, що люди взагалі не хотіли спілкуватися, — розповідає Світлана Карпенко, — у деяких в місті є така думка, що як приїжджають журналісти, то обов’язково буде обстріл.
Люди не замислюються на тим, що ті обстріли йдуть постійно. Журналісти не їздять там постійно, цілими днями. Це зрозуміло. Але в людей така, хибна уява. Можливо це просто страх. А є люди які просто обнімають і таке буває.
Будівля редакції під обстрілами
Редакція знаходиться майже при в’їзді в Оріхів. І тому вона стала постійним об’єктом обстрілів. Звичайно, дещо співробітники вивезли в інші частину міста або в Запоріжжя. Але більшість майна просто не було куди діти.
«Спочатку ми на інший кінець міста вивезли, думали, що там воно збережеться краще. Але воно й туди почало доставати. Тобто фактично ми вивезли лише системні блоки з жорсткими дисками з нашою базою. Це єдине, що нам далося вивезти», — каже редакторка.
Про інше майно відомо мало: воно або знищене ворогом, або невідомо де ділось. Прилітати в редакцію почало ще в 2022 році. І вже в 2024 році, 2 травня, в ночі було пряме влучання. В результаті будівля зайнялася. Вона практично, вся вигоріла. На сьогодні залишились фактично одні стіни.
Намагаємось жити далі
Не дивлячись на обстріли і руйнації у редакції зберігся свій кістяк читачів. Останнім часом це півтори тисячі передплатників — мешканці сел колишнього Оріхівського району.
«Ми не знаємо сьогодні, де вони, чи вони залишилися там, чи вони виїхали, чи вони знаходяться в Запоріжжі. Це дуже важко, визначити, але ми намагаємось бути в постійному діалозі з читачами. Тому ми все -таки думаємо, що на сьогодні друкована газета дуже важлива, саме для прифронтових районів».
Газета має безліч відзнак. Нещодавно отримала нагороду «За світло в темряві» на форумі регіональних видавців . Всього на форумі було представлено близько 100 видань і лише 8 з них отримали відзнаки.
«Будемо жити і працювати далі», — ділиться планами головна редакторка прифронтової газети.
Славко Твердохліб, фото автора та з власного архіву Світлани Карпенко
У мирні та воєнні часи залишаємося разом, бо лише так ми є сильнішими. Долучайтеся до телеграм каналу Форпост медіа.
Усі ми тут — https://t.me/forpost_zp
