Баладу про Голодомор написав очевидець
Енергодарець Олег Коваль будував Запорізьку АЕС, теплову електростанцію. Згодом працював на Запорізькій ТЕС.
Та знають його в Енергодарі і як поета, котрий ще 1982 року став одним з фундаторів літературного клубу «Резонанс». Олег Степанович перемагав у поетичних конкурсах, друкується у пресі, видав збірку «Ядро розщепленого слова».
Олег Коваль — автор гімну Енергодара, хоча народився пісняр у Київській області. Видно, потяг до римованих рядків у Олега Степановича родинний. Поетом був його дядько Оксентій Мусієнко. Якщо ви навіть не знаєте поета Оксентія Мусієнка, то, почитавши його рукописи, зрозумієте, який унікальний спадок він нам лишив. Частину цих рукописів зберігає Олег Коваль.
Втім, почнемо цитувати цей архів не з вірша, а з листа. Подаємо його повністю. Тільки так.
Київська область
Іванківський р-н
с. Станішівка
Мусієнку Оксентію Антоновичу
6.ХІІ.1941 р.
м. Минськ Від вашого сина Оксента
Добрий день, дорогий, незабутній і неоцінимий мій тату, мати, дорогі брати Мусій і Ваня, сестричечки Уляна і Маруся і всі родичі і знайомі! Посилаю вам усім свій сердечний привіт і повідомляю, що я поки жив, хоч напевно мене більшість вважали убитим. Та хоч і живий я, то здоров’я моє дуже і дуже погане. 6-го жовтня, якраз 2 місяці тому назад, попав я в німецький плен. Був я ранений в праву ногу. Рана не дуже опасна і скоро зажила. Але не встигла зажити рана, як приключилось інше лихо: захворів я на дизентерію. Зараз, правда, і хворість минула, але організм такий безсилий і тощий, що ледве ноги вожу. Харчів мало: 150 грам хліба в сутки і 2 рази суп, але суп то такий, що краще помиї їсти, ніж його.
Воші заїдають безпощадно. За два місяці ні разу в бані не були, білизни не міняли. Люди мруть, як мухи. Крім мене в цьому лагері знаходяться люди із Станішівки Юрко дядька Федора, Мартищенко Іван Андрійович, Старовойт Опанас, Воробей Іван Юхимович. Воробей був дуже худий, чорний як земля, ми його одвели в лазарет. Там він мабуть і помер, бо ніякої звістки про його нема. Юрко ще здоровий, ходить на роботу, на роботі годують по 3 рази в сутки. Я його насилу взнав, коли зустрілися, обріс такою бородою наче йому років 80.
Дорогий тату, спасайте нас усі гуртом, бо дні наші лічені. В таких умовах прожити довго не можна. Візьміть у старости требованіє, справки про те, що ми не комуністи і що староста ручається за нас, приїздіть сюди і визволіть нас всіма силами, бо ми помремо. Поїздом їхати тепер трудно. Краще всього кіньми. Дорогу на Мінськ розшукати не так уже й трудно. Як здоров і дома Андрій дядька Федора, то нехай приїде він, він нас швидко розшукає. Нехай захватить ще когось із собою. Коли староста свій хлопець, то краще всього було б щоб приїхав він сам. Словом, вам там дома видніше. Не щитайтесь ні з чим, спасайте нас як поскорше. Як тільки получите наші письма (а пишемо ми удвох я і Мартищенко, бо більше паперу нема) беріть пару добрих коней і рушайте до нас. Захватіть сухарів, картоплів, дещо з жирів. На декілька день харчів, бо тут тоже чимало волокити пока відпустять. Знайти нас не дуже важко. Ми знаходимося в лагері № 352, за 7 км від Мінська на захід. Центральний лагер знаходиться у Мінську, там його тоже не важко знайти. Хто їхатиме, хай захватить з собою побільше махорки, тут за махорку можна дістати все. Кінчаю. Цілую вас і обіймаю всіх. Юрко передає всім поклон, Мартищенко тоже. Ваш Оксент
Посилаю я це письмо через людей із села ст. Соколи. Як дійде воно додому, то я знаю, що в нас ще є трохи щастя. Ваш Оксент.
Оксентій Мусієнко
За 10 років до війни
17-річний студент Оксентій Мусієнко вчиться у Києві. Охоплений жагою поезії, твердо пробує перо. Син простого коваля з Київщини, він бачить, як на селі створюють комуни, і ці пертурбації радянського життя чарують юного Оксентія. Чарують і надихають.
Весною (уривок)
Гей, сніги!.. Пропадають сніги…
гомонять береги…
Просторінь гримить вся комунами,
бо шумить чорноземами буйними
Фордзон.
Де куркульський останній зойк
розкотився придавленим пискотом
і завмер, —
там тепер
поля морем вилискують…
…Не скриплять дерев‘яні вози
ситий запах розвіяв бензин;
це ж весною в комуні трактор
починає лани орати!
1931
Фордзони з комунами так заворожують хлопця, що навіть потрапляють до його лірики. Ось поезія (уривки) з присвятою «Товаришці К. М.». К. М. — це, очевидно, Клава (Максимівна) Терентюк, з якою Оксентій вчився у семирічній школі.
Ми пішли назустріч вітру
до села — полями…
І вона
у «спец»
одіта
говорила прямо
про комуну, про змагання,
про ударні темпи…
Ось село,
ось — гамазеї,
будинки просторі…
Я останнє чув від неї:
— Завтра на комзбори!
1931
За 9 років до війни
Загравання радянської влади з колективними господарствами швидко обривається. Через матеріальну скруту Оксентій облишає навчання. Ось як він пізніше описував свій київський період.
— Бачив я все: біржу праці розумову й фізичну, димні корпуси заводу «Більшовик», курси ЦІПу на новобудовах Жовтнівки, вміщував свої вірші у великотиражці «За 518 і 1040» і, нарешті, був студентом кооперативного інституту імені Чубаря. І хто міг знати, в яких труднощах, в яких нестатках формувалась в мені людина? Хто міг бачити, як я, стоячи в черзі за водяним обідом, млів, хапався за стіни, повз до умивальника — мочив собі голову, потім знову ставав у чергу?
Цього знати й бачити не міг ніхто.
Всі були в такому стані, це було масове явище — не випадок, і тому цього не помічали.
І тоді безсонні ночі над книжкою, втомні лекції в інституті (поєднано з роботою муляра на будівництві) надірвали моє життя.
То був нелегкий час. І були жертви. І, може, став жертвою я. Я не жаліюсь за це! Разом з мільйонами щасливих я співаю славу великому Сталіну, я горю з любові до життя, до безсмертної мудрості…
Внесемо деякі пояснення. Жовтнівка — так у 1920-30-ті роки називалась київська Шулявка. 518 і 1040 у назві газети — то плани збудувати у СРСР за 1931 рік 518 заводів і відкрити 1040 МТС. ЦІП — Центральний інститут праці. У декреті, підписаному ще Леніним, ЦІП визначався як «установа з розробки, демонстрації та пропаганди принципів наукової організації праці і підготовки робочої сили». Курси ЦІПу — форма масової і прискореної підготовки робітників.
Покинувши через злиденність інститут, Оксентій вчителює у початкових класах по селах рідного району. Тут його вражає інша — уже страшна — реальність. Насувається Голод.
Хіба ж це тепер нам радіти?..
(після першотравневого свята 1932 р.)
Хіба ж це тепер нам радіти?
Хіба ж
це тепер
нам бадьорих співать,
і славити шлях непробитий,
в якому
прийдеться копать?
Ні!
Сто раз — ні!
Не пора підійматись
в туман вишини
під безглузде:
— Віват!
Ні, сто раз ні!
Не пора нам пишатись
І пісню бадьору
не нами співать.
Хіба ж це можливо?
Чи може так бути?..
Чи ж може
піднятись
душі глибина,
Коли смерть розпачливо,
люто
шуга на порожніх ланах,
Коли переповнені села
бурхливим протестом.
І гнів
чорний плащ свій
у сутінках
стеле, —
О, ні!
Не радіти нам,
ні!
О, ні! Не радіти нам!
Мряка і присмерк
підносить проклять своїх муть,
І тільки над нами
«отнині і прісно»
агонії смерти
ростуть.
А з смертю знялися прокльони
І землю
взяли
у полон
І символом — прапор червоний
розірветься скоро
рядами колон,
Бо в грудях у нас —
вже погасла
остання надія, щоб жить…
Завмерли — що квітнули — гасла,
Лиш смуток
холодний
дрижить.
Бо біля вокзалів
по сотні —
простягнуті руки:
«О, дай!..»
Чого ж ти, народе, сьогодні
стоїш
спантеличений
вкрай?
Хіба ж
ти гадаєш
радіти
Й тепер
в ці занедбані дні,
як шлях
до життя
не пробитий?…
… О, ні!
(6 травня 1932)
Закрийтеся, очі!..
Закрийтеся, очі, покиньте боліть!
Умерти б на лоні без муки,
узявши наган чийсь у руки
на міть.
Болять мої очі за край, за людей,
де вже не примарою голод,
де смерть, сміючись, як ніколи
іде.
Болію душею за тих, що ідуть
з сліпими обличчями в далеч
і падають чорні, як галич —
в біду.
Закрийтеся, очі, покиньте боліть!
Хай серце обернеться в камінь,
Хай думка моя колосками
тремтить…
(16 березня 1932)
Про що шептав вітер
(Поема у прозі; уривки)
Що трапилось? — повстає питання перед Архипом, і в цей час скупчується в голові юрма думок.
Печальні думи!
Забирають хліб…
Везуть хліб…
Везуть хліб… останній!
Витягають все; останню корівчину, останній спокій душі…
Кому? Куди? для кого?
…І рве рука волосся на голові, і важко дихають груди.
Архип думає, Архип вирішає, вирішає твердо, твердо вирішає Архип! І від цього заспокоєний засинає.
А на завтра ні Архипа, ні дітей його в селі не стало…
Кажуть тільки, що в місті один чоловік впав під трамвай, а на майдані бачили четверо білявеньких дітей, що сиділи на простеленій ряднині під телеграфним стовпом…
А батько не вертався. Покинув на віки вічні, щоб розбрелись попід мурами й самі собі шукали дорогу до життя чи… смерти.
Така їх доля.
27 червня — 3 липня 1932
Голова
(Балада)
Спокій — не спокій. Гамір притих
Десь із-за верб кучерявих, густих
Пил показався, і коні, і віз;
І до сільради прямують разом,
А біля неї — і сполох, і зойк…
Юрмами люди чекають «гостей»,
Слово — по слові, і вирок росте,
Вирок болючий для самих себе, —
Гнів постає до високих небес.
Коні спинилися. Стали. Стоять.
З возу їх сходить чотири, чи п‘ять;
Всі в штемпельованих сорочках,
Все ж таки можна впізнать
мужика.
В кожному з них по плечах і руках,
Тільки лице не таке стало… жах!
Це вам не люди — скажені звірі
З блиском червоним на лобі, зорі…
Ось до людей їх підходить аж два, —
Разом запитують: «де Голова?».
Голови схилені. Мертво. Мовчать.
Очі від плачу набрякли в дівчат,
очі зажурені в старших жінок
і на вуста хтось повісив замок,
Щоб не казати ні слова про те,
Як їх повстало аж сотня людей,
Сотня голоти… Напів-неживих
Під керівництвом Голови,
Бо провалився терпінню вже глиб, —
Всі домагались за спокій, за хліб
І не добились…
Стоять вони всі —
В очі — зажура, в очі — синь
Постріл угору, і дим завива…
Разом запитують: «Де Голова?»
Голови схилені. Мертво. Мовчать.
Очі від плачу набрякли в дівчат
Очі зажурені в старших жінок
І на вуста хтось повісив замок…
Потім — нагаї… Розгонять юрбу.
Люди розходяться хто де був,
Тільки начальник ДеПеУ
Все ж вимагає знайти Голову.
Та всі ні слова, ні слова на те.
Гнів у начальника більший росте:
— Ну, так же знайте, прокляті сини,
Сам перерию я всі бур‘яни,
Потім і вас я зумію провчить!
…Тихо навколо… І листя мовчить…
Жах переповнив густу синяву:
— Там, на майдан привели Голову,
Ті, що із блиском на лобі, зорі…
Сила-силенна стоїть дітвори,
Сила-силенна жінок, мужиків,
В кожного смуток на серці важкий.
Дивляться… Дивляться… Довго і — ах!
Дим покотився по похилих рядах,
Ні, це омана, омана, не дим!
(В кожного рана у серці своїм…)
Очі поглибились в синяву.
Через майдан повели Голову;
Зігнута спина вся в шомполах,
Дивляться очі, дивляться… ах!
Дивляться очі і вгору, і вниз…
Голову в‘яжуть і ложать на віз.
Він ще збирає всі сили з грудей,
З ними звертається він до людей:
— Любі мої, дорогі і ясні,
Як би хотілось ще з вами мені
З вами побути хоч тиждень, хоч день
Разом узнали б ми правдонька де.
Разом…
І тут обірвались слова —
Знову під шомполом Голова:
— Тише, потвора мужича, мовчи,
Самі ми знаєм, как масу учить!
Й коні рушають, коні ідуть:
Довга дорога, і довга ще путь.
Пил піднімається… пил опада…
Котиться,
котиться,
котиться даль.
Маси здригнулись…
…Комашки гудуть…
Будь ти проклята, країно облуд!
Мукою, горем на північ маяч,
Де божевільний і регіт, і плач…
(12-14 липня 1932)
Налилися яблука винами…
Налилися яблука винами
І волошки в житі зацвіли.
Туманиться синьо над ланами,
де колись розстрілювать вели
Юнаків з блискучими очима
І дівчат, пов‘язаних вінком, —
Смерть у них блукала за плечима,
Руки були сковані замком…
пригадати тільки на хвилину
І закрити очі, щоб не чуть,
Як вели на розстріл Україну
І змивали кров‘ю довгу путь.
Налилися яблука винами
І волошки в житі зацвіли.
Скоро бризне небо над ланами,
де колись розстрілювать вели…
(19 липня 1932)
Мелянхолія
(уривок)
Я відчуваю: родяться, родяться, виростуть сини наші всі покалічені, нікчемні…
І на землі, де розквітало життя своїм могутнім кроком, вертається далеке затьмарене минуле. Дич.
Ниво, ниво золотиста,
Ниво, нивонько сумна!
Колоски твої зернисті
Вкрила сила мовчазна
Бачу: голодні, обдерті, туберкульозні йдуть і… падають… вмирають…
Діти з простягнутими руками: «Хліба!». Жінки ріжуть своїх дітей, чоловіки — жінок. І над цим усім висне безсмертною примарою голод.
Доки?
(18-21 серпня 1932)
Із циклу «Ніч»
(уривок)
А всюди — ніч. Безумство, кара…
Всі люди корчаться і мруть…
Я прокляну цю ніч-примару,
Цю ніч злиденну прокляну!
(18 липня 1932)
Листок (КМТ)
(Уривок; КМТ — як ми уже знаємо, Клава (Максимівна) Терентюк)
А в гаю… А в гаю — солов‘ї.
О, прийми поцілунки мої!
Ой, прийми тиху радість від струн;
Це говорить гітара про юнь…
(5 серпня 1932)
За 7 років до війни
20-річний Оксентій Мусієнко записує у своїх зошитах: «Ідеології людини не переробиш»; «Прагнути до чудесного майбутнього — значить бути незадоволеним сьогоднішнім». І творить вірші.
Сморід (уривок)
Але ні! Я не здамся!
Не примеркну у мряці дурманній,
В боротьбі за життя я віддам
Атом сили моєї останній.
(6 травня 1934)
Жниварська (уривок)
Ти мій степе колективний
Гех, пшениченько густа! —
На врожайні твої ниви
На посіви буйногриві
Вже машина виліта.
(8 травня 1934)
Блюдолизам (уривок)
Слово «комуна» — чудесна мета;
Це є найвища між людством основа,
Неперевершений в людстві титан,
Жаль тільки в тім, що по грознім пожарі,
Після ходи революції, в нас
Творять комуну — не комунари, —
Ті, що в комуні, — останній баласт.
Власне, огидливу темну потвору
Творять з великого слова-мети.
…Як же любити цю прокляту пору,
Як же без сліду напомацки йти?
(31 травня 1934)
Хрип
З чорної бездни липневої ночі —
Тихе ридання… Дитина мала
Гнеться під тином, зубами сокоче,
Тісно в лахміття закутані очі
В темряву дивляться. І спроквола
Плачуть…
***
Під тином зубами сокоче
Й тихо ридає дитина мала.
(16 червня 1934)
КМТ (уривок)
Срібнеє озеро… Зоряна ніч…
Запахи. Ландиш. Кохання.
— Ти ж моя зіронько рання,
Вийдеш узавтра, чи ні?..
(30 травня 1934)
За 5 років до війни
22-річний Оксентій Мусієнко активно листується з газетами, де працюють знані письменники. З притаманною йому ретельністю усе, що стосується відправленої та отриманої кореспонденції, Оксентій фіксує у своїх щоденниках.
22/ІІ. «Баладу про братову смерть сьогодні надіслано до газети «Вісті». До газети «Комсомолець України» я сьогодні надсилаю вірш (найновіший) — «З листа».
4/ІІІ. Одержано з «Вістей» відповідь на «Баладу про братову смерть».
10/ІІІ. Надіслано до газети «Комсомолець України» вірш «Дівчині». Одержано з «К.У.» анкету.
11/ІІІ. Надіслано в кабінет молодого автора вірш «Дівчині».
2/ІV. Одержано відповідь з «К.У.». Сволочі. Дух мій не вдасться їм вбити. Відповідав А. Малишко.
5/ІV. На цей самий вірщ («Дівчині») одержав відповідь з кабінету молодого автора. Ол. Сорока говорив про деяку недоробленість. В основному ж, хвалив.
Дівчині
На твоїй різнобарвній хустині
Сині квіти уже доцвітають.
І очиці твої такі ж сині
Загадкову задуму ховають.
Ось береза листок уронила
Й вітерець покотив по травиці.
Ти, здається, мені говорила,
Що розкажеш усі таємниці…
На широких весняних просторах
У прозорій, як правда, блакиті
Ти мені проспіваєш бадьоро
Свою пісню найкращу у світі
Я хороші твої оченята
Поцілунком гарячим зігрію.
Твою пісню, давно розпочату,
Ми разом доспівати зумієм.
Ти розкажеш мені, може, втретє
Як Москва тебе щиро вітала,
Як на першій сторінці газети
Твої очі вишнево сміялись,
Як великого Сталіна слово
Твою душу щасливо палило,
Як з тремтінням душі…
як чудово
Ти з трибуни тоді говорила!
Як натхненника щастя людського
Архаїчну будову ламала,
Як щасливо, як славно, як строго
Кров стахановська груди здіймала…
Ось береза листок уронила
І вітрець покотив по травиці.
Розкажи ж, розкажи мені, мила,
Про велику роботу столиці!
(10 березня 1936)
Вражає сумлінність, з якою молодий Оксентій розширює свій кругозір.
«Що мені в першу чергу потрібно прочитати», — дає сам собі завдання влітку 1936 року. Завдання об‘ємне — Гоголь, Лермонтов, Винниченко, Микитенко, Кундзіч…
А ось «головніші твори, прочитані мною за час з 1927 по 1935 рік» — і список на сім з гаком сторінок. Крім дореволюційної класики, ще не «розстріляне відродження»: Вороний, Досвітній, Епік, Загул, Ірчан, Йогансен, Коцюба, Микитенко, Пилипенко, Підмогильний, Плужник, Поліщук, Семенко, Слісаренко, Хвильовий, Шкурупій, Ярошенко…
Ретельність Оксентія вражаєє навіть у такій деталі: усіх прочитаних письменників на сім з лишком сторінок він записує не абияк, а строго за алфавітом.
І вірші, вірші…
КМТ (уривок)
Ти стоїш під вікном біля кленів густих,
Ти шепочиш поволі і стиха:
«Сині очі в тебе, скільки радості в них,
Скільки щастя і муки, і лиха!..».
За 2 роки до війни
— В бреду мати часто згадувала господарство і найчастіше згадувала моє ім‘я. Хотіла бачити, бідна, — пише щемливі рядки 24-річний поет і вчитель навесні 1939 року. — Приходив брат з сестричкою до неї, і вона їм казала: «Там Оксентій на місточку, скажіть йому, нехай прийде сюди».
Матуню, рідна моя, мене там не було, мені ніхто не міг сказати і я не прийшов.
…Скоро з лікарні привезуть тіло моєї матері. Матері, рідної нені вже нема. А сестра ридала.
…Брат приїхав. Привіз тіло материне — жовте, змучене. Впав ув обійми, і ми ридали.
Подія здійснилась. Факт незаперечний. Матері більше нема. Її одягли і поклали на лаві. Яка ж вона хороша! Скільки рідного, любого, дорогого в її замкнутих устах. Сестра ридає і плаче сестричка, і брат в сльозах. І бідкається батько убитий горем, нещасний, зморений. І я — мовчу. Тату! Не ридай, не мучся, любий. І не тужи — слізьми горю не поможеш. Бережи себе, своє здоров‘я, утішся, любий.
У мене сліз нема. Очі сухі. Непорозуміння.
Сум обійнявся з тишею — і тишу пронизує сум.
…Але мені наче вчувається — вона промовляє:
— Улянко, дитинко моя люба, ти в мене старшенька, доглядай Марусі, жалій її, вона ж маленька ще.
І до батька ніби промовляє: «Корівку треба купити, щоб не були діти без молока».
Її одвезли на кладовище і засипали землею. Було сумно, боляче. Боліла душа, ридало серце. Вітер осінній шумів, шумів по-осінньому. Шелестіло сухе листя, трава, бадилля, а поле пустинне німіло. О, світе мій, світе ясний та широкий! Як важко прожити життя, а хочеться жить. Але що є сильніше за смерть? Не перемогти її, не здолать. В житті кожної людини є три пори року: весна, літо, осінь. Осінь моєї матері дуже рання. Тепер для матері настала пора вічного холоду. Прощай, моя дорога, моя незабутня, замучена, убита. Прощай, моя хороша нене. Пий вічний спокій і темноту, відпочивай. Спи.
Вранці Іванко розповідав свій сон. Йому снилась мати. О, який то був сон!
«Снилося мені, що вся наша сім‘я спала на одному ліжкові. Не було тільки матері.
Вона була під нами. «Мамо, — промовив я до неї, — чого ви там самі спите? Ходіть до нас». Вона підвела свою голову й промовила: «Ні, мій рідний. Я вже до вас не прийду. Перейдете ви всі до мене. Ще довго спатимете там, а потім посходитимете сюди».
Ми з завмиранням слухали Іванків сон. Він так нас схвилював, що ми довго не могли ні розмовлять, ні рухатись. І тільки трохи пізніше, мовчки, розійшлись. Кожен до своєї роботи.
О, сум який!
Рідна, дорга матусе, ти відійшла — і світ померк. Коли б ти знала, скільки суму, скільки болю в нашій хаті. Коли б ти знала, з яким стражданням я пишу цей лист. Лист? Так, це лист у небуття. Це прокляття природі, яка допускає страждання. Це гнівний вирок.
Я підведусь, розтерзаний, над світом —
і горе ворогам!
І стану я міцніший од граніту —
на горе ворогам!
Спи сном спокійним, матусе рідна.
Я ще живу, а я — твій рідний син.
20/V/1939 р.
Через чотири місяці після написання цього щемливого листасповіді Оксентій отримує повістку і йде до армії.
Війна
Відчайдушний лист з фашистського полону з благанням про спасіння якимось дивом дійшов до рідних 27-річного Оксентія. Зібрали людей і поїхали на Мінськ виручати земляків.
Виручили усіх, крім Оксентія.
— Його там добре знали краяни. Хтось, може, сказав, що він поет, учитель, друкувався у пресі, от німці, особливо не розбираючись, і розстріляли як політрука, — припускає Олег Коваль.
Між диктатурами
А до Івана — йому тоді років п‘ятнадцять було — прийшов кореспондент з газети, що виходила при окупації. Прийшов і питає:
— Ти брат поета?
— Так.
— Пишеш?
— Та, мабуть, пишу.
Показав якесь там писання, і щось з цієї підліткової мазанини надрукували. І сам цей факт коштував Івану 10 років Сибіру — пізніше, коли він і відвоювався уже, з фронту прийшов інвалідом. Настрочили кляузу: співпрацював з окупантами — і на заслання.
Диктатори не лише фізично нищили українців — вони зачищали і духовний світ народу. Зачищали із запасом.
— Згодом і мені мати казала: «Не пиши, до хорошого це не приводить», — згадує племінник віршувальників Олег Коваль. — Та від генів, видно, нікуди не подітися.
Таємниця старого сундука
— У діда на горищі був сундук плетений — старовинний такий, повністю закритий, — розказує Олег Степанович. — Я у дитинстві до нього не заглядав, не лазив.
Так сундук лежав собі, аж поки Іван, що постраждав через поезію і звільнився 1954 року,йогоне відкрив.
Там виявися архів Оксентія Мусієнка. Коли поета забирали до армії, він увесь свій доробок зібрав, опрацював і склав до того сундука. Підготував і помістив дуже акуратно.
— Це у мене в написаному нічого не розбереш і не знайдеш, — посміхається Олег Коваль, — а Оксентій вів свої записи вкрай педантично: усе пронумеровано, класифіковано за роками, вказана кількість рядків кожного вірша тощо.
Вихід у світ
Іван згодом після звільнення переїхав до Києва. З віршами брата зайшов до Спілки письменників. Там Оксентія знали, він же листувався з багатьма класиками.
Так 1985 року у збірнику вірщів поетів-фронтовиків, виданому до 40-річчя Перемоги, з‘явилися поезії Оксентія Мусієнка (їх підбирав брат Іван). Того ж року поета посмертно прийняли до Спілки письменників.
Через чотири роки вийшла вже збірка Оксентія Мусієнка — під назвою «Прагнення». Свого часу сам Оксентій її і підготував.
А потім з пам‘яттю про поета Оксентія Мусієнка заглухло. Говорить Олег Коваль.
— Дід (батько Оксентія) помер, а з віршами почало коїтися щось незрозуміле. Розійшлися вони по родичах. У моєї сестри Люсі опинилося пару зошитів, ще у сестри Ніни.
Іван брав вірші, які підходили до друку.
А я (бо живу далеко від рідних країв) застав уже розтріпаний сундук — у ньому рилися всі, хто хотів. Лишилися вірші 1932-33 років, лист з полону. Полон з його негероїчною реальністю? Правдиві вірші про голод? Кому це тоді було потрібно! От мені і дісталися залишки дядьківської спадщини.
А частина зошитів потрапили до музею у райцентрі Іванків. Там їх побачила Оксана Юркова. Ох вона ж і підняла нас усіх на ноги!
До мене прийшли, перефотографували абсолютно усе, що є в цих зошитах, і відправили до Києва Юрковій.
Оксана Юркова — провідна наукова співробітниця Інституту історії України Національної академії наук України. Влітку минулого року вона і заступник директора інституту член-кореспондент НАН України професор Геннадій Боряко їздили музеями Київської області, де збирали дані про фотографії 1920-1930-х років. Цей проєкт підтриманий канадським Науково-дослідним та освітнім центром вивчення Голодомору (HREC).
В Іванківському музеї вчені звернули увагу на рукопис із віршами про голод. Ось тоді пані Оксана і «підняла усіх на ноги».
Тепер Оксана Юркова і Геннадій Боряк готують до друку нотатки та поезії Оксентія Мусієнка початку 1930-х років. «Виходить велика цікава книга!» — обіцяє історикиня.
Так спадщина Оксентія Мусієнка виринає з безвісти вдруге — тепер вже не в Радянському Союзі, а в Україні. Цього разу виринає завдяки феноменальній ретельності автора.
Цяпунктуальність Оксентія Мусієнка стала для нас неймовірною історичною цінністю. Рукописи з точністю до дня і до конкретного місця фіксують враження, яке справила на поета тодішня дійсність. Ця педантичність фактично стала науковими свідченнями.
Але ж ви, певно, теж відчули, що Оксентій Мусієнко — справжній поет. І так само гадали, у якого б майстра він виріс, не обірвись його життя у 27 років. Адже цитовані тут рядки — це слова ще зовсім молодого хлопця, прощальним твором якого став крик останньої надії з пекельного полону.
***
А що КМТ — Клава Терентюк? Її розстріляли через півтора роки після смерті Оксентія. Клава працювала перекладачем у німців, але була підпільницею і добувала фіктивні документи для партизанів, надавала їм інформацію. Викривши патріотку, окупанти стратили її.
Так обірвалося все — життя, творчість, кохання.
Та щось важливе лишилося, раз ми і через 80 років говоримо про Оксентія, Клаву, Голодомор, диявольський табір під Мінськом, поезію.
Нам тепер про все можна говорити.
Клавдія Терентюк, можливо, з племінницею — своїх дітей у неї не було
Автор: Володимир Фризько
Фото Валерія Синиці, з книги Павла Смовжа «Крізь роки і відстані», зі сторінки Оксани Юркової у Facebook, nas.gov.ua, ctks.ucoz.ua
Лист Оксентія Мусієнка з полону процитовано за сайтом nas.gov.ua
Дякуємо за сприяння у підготовці публікації Оксані Юрковій, Катерині Стаценко, Валерію Синиці, Павлу Смовжу, Галині Корінній.
Читайте також: Легендарный врач ждал освобождения в запорожском подземелье
Сообщение Поет із Запорізької області зберігає сенсаційні рукописи про життя за Сталіна появились сначала на Индустриалка — новости Запорожья.
Источник: http://iz.com.ua/zaporoje/poet-iz-zaporizkoyi-oblasti-zberigaye-sensatsiyni-rukopisi-pro-zhittya-za-stalina
Мы в Telegram, наш Telegram bot — @zpua_bot, Мы в Viber, Мы на Facebook
