Російсько-українська війна оновила дуже багато базових уявлень сучасного світу наприклад, про систему міжнародної безпеки та міжнародного права, про глобалізацію та глобалізм, про логіку світового історичного процесу та кінець дивного періоду, названого 30 з лишком років тому "кінцем історії". Але головне події, що відбуваються, оновили наші і не тільки наші уявлення про Добро і Зло, пише політолог Андрій Окара у своєму блозі на "Обозревателе". Точніше вони з новою силою показали, що є Добро, є Зло, і де саме проходить між ними кордон. Тоді як культура, естетика та ідеологія постмодерну останні десятиліття нам усім доводила, що все щодо і за приколом, що жодних абсолютних полюсів сенсу не існує, що весь світ якщо не театр, то велике телешоу та комп’ютерна гра, і що замість добра сьогодні прагматизм — у якому власні інтереси замішані на коктейлі із суміші добра та зла. Проте відновлення уявлень про Добро і Зло зовсім не означає перемогу першого над другим. Більше того, воно навіть не визначає ndash; хто є Добро, а хто ndash; Зло: на будь-якій війні майже всі воюючі вважають противника Злом ndash; навіть якщо він просто обороняє межі своєї держави, а себе ndash; Добром ndash; навіть якщо ти вбиваєш людей у газових камерах, скидаєш атомні бомби на мирні міста, застосовуєш хімічну зброю, розстрілюєш полонених у потилицю, насилуєш дітей та відбираєш пральні машини. Мовляв, це все — "туман війни" та "ексцес виконавця", головне — що ми несемо цим невдячним Світле Майбутнє чи очищаємо їх від "нацизму"! І ще один актуальний висновок доводиться зробити: коріння того, що відбувається, саме у тривалій нерозрізненості Добра та Зла. І мова зовсім не про Україну і навіть не про Росію, а про Захід загалом, особливо про країни Європейського Союзу та про певні кола в США (насамперед у Демократичній партії). Саме толерантність Заходу до Зла дозволила проводити політику "business as usual": твій контрагент може бути маніяком та вбивцею, вампіром та педофілом, але головне ndash; це бізнес! Ділові стосунки і гроші не повинні пахнути їх треба очистити і від етичних "примхів", і від моральних сентиментів, і від політики, і від геополітики, і всього іншого. Після 24 лютого тільки лінивий не дорікає європейським політикам останніх двох десятиліть у тому, що вони добровільно заковтнули "гачок" залежності від російських енергоносіїв — мовляв, і "Північний потік-1", і "Північний потік-2", і "Турецький потік" були побудовані зовсім не для постачання російського газу до Європи за більш вигідними маршрутами, а для політичної розправи з Україною, щоб це можна було зробити безболісно і відносно непомітно для Європи та європейських споживачів. Проте процес "купівлі лояльності" Європи Кремль розпочав зовсім не у 2014 році і навіть не на початку 2000-х, коли було оголошено, що "газ — це нова російська зброя". Ідею "прив’язати" Західну (капіталістичну) Європу до Радянського Союзу — для ослаблення європейсько-американського союзу — вигадали ще за часів Хрущова та Аденауера. Потім були угода 1970 року "газ — труби" та доктрина "газ замість танків" двох послів СРСР у ФРН Валентина Фаліна та Юлія Квіцинського. Ну і, нарешті, газопровід "Уренгой — Помари — Ужгород", що запрацював у 1984 році, прив’язав Західну Європу до СРСР, а потім і до Росії, здавалося, назавжди. Дивно, але в пізньому СРСР навіть керування радянським контейнерним флотом походило з німецького Гамбурга. І саме через таємні торгові шляхи у ФРН Радянський Союз обходив заборону імпорту американської обчислювальної техніки нового покоління. І, в принципі, розрахунок Кремля був цілком ефективним: країни ЄС дедалі більше занурювалися в економічну та логістичну залежність від російського нафтогазу, яка поступово перетворювалася на залежність політичну. При цьому німецькі політики (та сама Ангела Меркель) пояснюють таку співпрацю прямо протилежним чином мовляв, ми, Німеччина та Європа загалом зовсім не збиралися потрапляти на путінський нафтогазовий гачок! Навпаки, ми самі хотіли обплутати Росію тисячами найважливіших економічних зв’язків, щоб остудити кремлівський мілітаризм і запобігти військовій ескалації в Європі. Німецький бізнес солодко потирав руки, підраховуючи майбутні золоті гори, у Кремлі будували плани "демілітаризації-денацифікації" України, а також відновлення після того, як українська газова труба перестане бути запобіжником про велику війну в Європі. А спостерігачі з цікавістю спостерігали, як у колективній душі Європи інтереси борються з цінностями майже як у Шекспіра: "бути чи не бути". І ось коли, здавалося, інтереси остаточно перемогли, коли всім і Сполученим Штатам, і ошуканій Україні, і обурюваній Польщі та Литві повідомили, що "Північному потоку-2" таки бути, сталося те, що радикально змінило світову історію та дозволило Європі прийняти колективне рішення, що страхує її від "заходу" і "самообнулення". Лише 24 лютого, а особливо коли почалися обстріли Харкова, Маріуполя, Чернігова, Охтирки та інших великих і середніх українських міст російськими ракетами, коли відкрилися кошмари Бучі, Бородянки, Гостомеля, у глобальній європейській душі стався перелом: Європа стала на бік цінностей мабуть , розуміючи, що зрада України і зневажання цінностей у недалекій перспективі позбавить її саму починаючи з власних інтересів. Свого часу Черчілль іронізував з приводу поведінки відомою Мюнхенською змовою 1938 року мовляв, Європа вибирала між війною та ганьбою, і, обравши ганьбу, в результаті отримала і те, й інше. Здається, нинішні "гойдалки" європейського ставлення до України дуже нагадують ті обставини. Отже, ЄС погодив 6-й пакет санкцій — Глава ЄС Урсула фон дер Ляйєн заявила, що цей крок "ефективно скоротить близько 90% імпорту нафти з Росії до ЄС до кінця року". Хоча кожен день цієї війни приносить Росії близько 1 млрд доларів за енергоносії. Так, за різними експертними підрахунками, російська економіка за перші 100 днів війни отримала близько 93 млрд. євро. Розрахунок Кремля був успішним і в 1970-1980-х, і пізніше. І навіть у 2014 році і персональні санкції проти російських елітаріїв, і секторальні санкції проти російської економіки були покусуючими загалом неприємними, але не критичними. (Критичними вони були хіба що у сфері високих технологій.) Але переповнення судини Зла змусило прокинутися і схаменутися навіть нескінченно сонні європейські еліти. Кремль і Газпром тепер розповідають російському суспільству, що замість Європи Росія тепер матиме нових друзів і ділових партнерів насамперед, Китай та Індію. Однак поки що це лише надії та мрії. Вони мають свій порядок денний, вони прагнуть не до порятунку російської нафто-газової галузі, а до виживання своїх власних країн. Поки що така перспектива дуже вигідна для Китаю, але чи може вона бути довгостроковою велике питання. Тепер на підході 7-й пакет санкцій, хоча, звісно, Кремль теж провів тотальну мобілізацію не контрактників для відправлення на "СВО", а своїх прихованих "друзів", "агентів" та "путін-ферштейнерів". В результаті, в громадську думку з середини травня закинуто найважливішу тезу Кремля, озвучену найвпливовішими американськими та європейськими політиками та інтелектуалами Генрі Кіссенджером (1923 р.н.), Юнгером Хабермасом (1929 р.н.), Едвардом Люттва. р.), Ноамом Хомські (1928 р.н.), Девідом Ігнатіусом (1959 р.н.) та десятками інших: мовляв, не треба заганяти Путіна в кут! Потрібно дати йому можливість зберегти обличчя! Війну спровокувало розширення НАТО на схід! Ми не можемо уявити світ, у якому Росія програла, а Україна не виграла! і т.п. Інакше кажучи, Європу та навіть Америку намагаються спокусити на нову "спокусу" вирішити нерозв’язні протиріччя між Росією та Заходом за рахунок України, схиливши Київ до підписання умовного "Мінська-3". Захід розколовся на "партію перемир’я" (Франція, Німеччина, Італія, Австрія, Угорщина) та "партію перемоги" (Великобританія, Польща, Литва, Латвія, Естонія, частково США). Втім, загроза з боку Росії теж не виглядає дрібницею: днями спікер Держдуми В’ячеслав Володін пригрозив, що у разі передачі Україні ядерної зброї не стане не лише України та Польщі, а й усієї Європи. Загалом, виявилося куди складніше, ніж думалося перші тижні після 24 лютого: війна не тільки показала, що Добро і Зло в принципі існують. Вона змусила кожного з великих гравців міжнародні союзи держав, держави, політичні партії, політиків і навіть простих громадян країн робити цей складний вибір між Добром та Злом постійно щодня, щогодини, щохвилини. І це, схоже, найбільша зміна, яка сталася у світі за останні 110 днів.
Джерело: 061.ua Источник: https://www.061.ua/news/3407823/postmoderna-evropa-pered-dilemou-dobra-i-zla
Мы в Telegram, наш Telegram bot — @zpua_bot, Мы в Viber, Мы на Facebook
