Журналісти вже вчетверте збираються у Центрі журналістської солідарності на лекції історика, члена Спілки Валерія Стойчева. І та, що відбулася на початку грудня, – вже друга, присвячена історії запорізької журналістики. Тема – «Запорізька журналістика в часи випробувань» – настільки захоплююча, що учасники сподіваються на продовження.
На цей раз мова йшла про появу радянської журналістики у 1920-ті й її розвиток до Другої світової війни.
«Вітри змін» були супроводом та ознакою часу. Так одна з перших газет – «Червоне Запоріжжя» – спочатку мала назву «Красное Запорожье», а під час недовгої українізації наприкінці 1920-х, була перейменована мовою.
Унікальним джерелом інформації про часи становлення радянської влади стала газета «Комуніст», яка збереглася в Запорізькому обласному архіві.
Актуальними темами з номера в номер були боротьба із самостійністю селянства, примус відмови від власності та поступове покріпачення до колгоспів. А ще на перших шпальтах, поруч із офіційними новинами йшли статті та замітки про заміну на радянські цінностей старого режиму, про будівництво нового життя та його гучні успіхи.
З номеру в номер друкувалася об’ява для кореспондентів про остаточний термін подачі новин: газета, яка виходила чотири рази на тиждень, була оперативною.
Тут виникло питання у присутніх: хто ж були перші журналісти?
– На початку радянської преси це зазвичай був знеособлений колективний розум на чолі з головним редактором. Журналісті – а це були вчителі чи місцеві графомани – зазвичай безіменні або приховані, наприклад, за відповідним псевдо. Як-от, наприклад, «Безбожник» під матеріалами антирелігійного напрямку.
Через півтора-два десятиліття, у 1930-ті, багато з підписів, які мали особисті ознаки, зазнали репресій, як і автори, що мали сміливість писати невідповідні тексти. Їхні реальні прізвища вирізали зі шпальт, закреслювали чорнилом або заклеювали. Іноді вирізали й статті, які вважалися забороненими разом із своїми авторами.
А хто ж були перші фотографи?
– Фотографії в запорізьких газетах з’явилися в середині 1920-х, – розповів Валерій Стойчев. – Автори – молодь із гуртків, які під час непу отримали можливість знімати зазвичай експроприйованою технікою.
Знімали активно. Так збереглася історія будівництва Соцміста. А ось те, що Шосте селище мало назву «імені Дзержинського» – вже призабулося. Та й проспект Металургів був закладений як алея Ентузіастів імені Серго Орджонікідзе – назва пішла у минуле.
Дізналися журналісти й де знаходилася перша типографія – у Старому місті, на перехресті вулиць Покровської та Соборної [навпроти – кафе «Сніжинка», теж втрачена, як і ця будівля, в якій до революції знаходився Міжнародний Петербурзький банк]. А згодом – «писчебумажный» магазин, де продавали канцелярське приладдя, книги, поштові листівки. А у 1920-1930-ті – перші радянські газети.
Приміщення радянською владою було реквізовано… Розвиток запорізької преси розпочинався саме в цьому приміщенні, – заглибився в історичні реалії Валерій…
Аж тут згадали подробиці й журналісти: “Поруч знаходилася книгарня «Історична книга»!”
А що писала преса в Голодомор? – виникло питання.
– Даремно ви беретесь конспектувати. Нічого не писала. Робила вигляд, що нічого не відбувається. Місто та заводи будують, у тім числі й селяни, які тікають із зубожілої землі, а про голод ані слова…
По закінченні цієї зустрічі Валерія Стойчева зупинив Анатолій Огнєв. Численні факти, наведені в лекції, сформували нові питання. Ветерана журналістики зацікавила історія Дитячого прихистку, який швидко став тюрмою в радянські часи. І те, чим викликана така ненависть до релігії?
Боротьба з Різдвом та Великодними святами була нищівною. Їх нещадно висміювала преса, а священників переслідували члени товариства безбожників…
Між тим, ці свята повернулися у наше життя. А нам є що обговорити на зустрічах, присвячених історії запорізької журналістики.
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки
Сообщение Про історію запорізької журналістики згадують у ЦЖС появились сначала на Газета МИГ.