Про сьогоднішнього ювіляра згадують історики та колеги

Народився Борис Мозолевський 4 лютого 1936 р. у селянській родині на Миколаївщині. Діди й прадіди були розкуркулені. У війну батька забрали до Німеччини, де він і загинув. У сільській школі-семирічці Борис почав писати вірші. Поступив до військово-морського авіаційного училища в Єйську, навчався разом із майбутніми космонавтами СРСР Г. Шоніним і Г. Добровольським. Російською мовою віршував, по мішенях стріляв, долав науку вбивати… Училище не закінчив через хрущовську демобілізацію, пов’язану з радикальним скороченням радянської армії (1956). Після демобілізації переїхав до Києва, де дев’ять років працював заводським кочегаром. Кочегар-поет – дитя відлиги, «хрущовського реабілітансу» ставив усе під сумнів:
Фридрих Энгельс! Какими тропами
Поднимались мы к безднам, срываясь вниз,
Чтоб однажды открылось, что был утопией
Марксом выстраданный коммунизм….
Одночасно він здобував освіту на заочному відділенні історико-філософського факультету Київського університету. У цей час Борис Мозолевський відкрив у собі Україну, хоч знав ціну «українського» питання, але самоідентифікація відбулася – і до останку пише українською.
Ви кажете, що я не патріот, Плазуєте, безкрилі, як вужі.
Що зрадив мові я своїй і пісні? Ще й інших, бачте, ловите на слові!
Перевертні, месії горезвісні, Вже краще правду мовить на чужій,
Бодай би вже заціпило вам рот! Аніж брехати, як ви, на рідній мові.
У 1964 році отримав диплом, влітку влаштувався на роботу в експедиції скіфологів Олексія Тереножкіна та Варвари Іллінської. Працював редактором у видавництві «Наукова думка», але «брежнєвський репресанс» повернув Мозолевського до кочегарки (стаж кочегара десять років)… І подружилися двоє кочегарів: Василь Стус і Борис Мозолевський. А далі коло звузилося, відчувся подих холодильнику імені Берії:
Чи стане сил не стати на коліна,
Не впасти, не зламатись на вітрах?
Чи в Києві нову весну зустріну,
Чи, може, вже в Мордовських таборах?
В етюді «Шлях до себе» Борис Мозолевський пише: «І коли зашморг вже зовсім мав зійтися навколо моєї шиї, збагнув я, що врятувати мене може тільки відкриття світового значення. Так вимріяв і вистраждав я собі свою Товсту Могилу. Зухвальство моє було винагороджене царською пектораллю. Замість Мордви я потрапив до Інституту археології АН УРСР, до якого мене поспішили зарахувати заднім числом».
21 червня 1971 року, час – 14:30 – найважливіша дата у житті Бориса Мозолевського. Під час археологічних досліджень Товстої Могили зроблено найсенсаційнішу знахідку ХХ століття – багате скіфське поховання, серед скарбів якого була золота скіфська пектораль. Нагрудна прикраса скіфського царя IV ст. до н.е. 30,6 см у діаметрі, виконана із золота 958 проби, вага 1148 грамів. Її вартість обрахувати неможливо. Найбільше відкриття археології ХХ століття, «поема золотого сонячного сяйва», якому передували 35 років непростого життя непосидючого упертюха-мандрівника, поета, шукача пригод «на свою… голову». Вражає сміливість українців-упертюхів! Знаючи, що відкриття такого рівня осідають у музеях митрополії, Борис Мозолевський, надягнувши на шию вишукану прикрасу філігранної грецької роботи, чудо «мікромініатюрної» ювелірної техніки, 1150-грамовий шматок чистого золота, зверху – засмальцьовану стару тілогрійку, привіз її до Києва.