Місто вимерло, але тримаємо стрій.
Наскільки місто спорожніло?
У порівнянні з мирним часом, звісно місто вимерло. Багато людей виїхали. З різних причин. Хтось боїться зайвої уваги від орків та незручних запитань. Хтось боїться обстрілів, а хтось – просто усього, що відбувається. Але ми зустрічаємо чимало наших знайомих, друзів, які також залишаються у місті. І якось тримаємося в окупації, поки на виїзд не наважуємось. Принаймні, поки не буде якогось “рєфєрєндума” чи введення рубля, наприклад. Ресторани, кафе, уся сфера обслуговування заглохла повністю десь 25 лютого. 24 ще частково щось було відкрито, але зараз – повністю не працюють усі, і жодного разу за цей час і не намагалися поновити роботу. Усі закрились, законсервувалися. Тож поласувати у місті можна лише шаурмою у парочці кіосків, які залишилися працювати.
А наскільки фізично відчувається присутність загарбників у місті?
Військові у місті ходять і їздять, як у себе вдома. Як кінчені тварини. Порушують усі правила руху, не кажучи вже про якусь повагу до інших учасників дорожнього руху. Ганяють свої “БТРи”, Урали.
І охороною порядку намагаються нібито займатись саме вороги. Влаштовують якісь “патрулювання” містом, приховуючи за цим свої реальні дії.
Спочатку була так звана “воєнна поліція російська”, після них заїхали росгвардія, омон, фсб і якісь сумнівні структури, якісь підрозділи з днр. І зараз вони типу “несуть тут службу”. Поводять себе зухвало, містом пересуваються лише у групах, спеціально. І намагаються якось загравати до батьків з дітьми та літніх людей. Мовляв, ми вас звільняємо, не переймайтесь, дітям смаколики якісь роздають.Та це зараз вони змінили тактику, вони отримали наказ заробити якусь лояльність у населення. Хоча спочатку це було відверте фізичне загарблення.
Але саме на цьому “доброта” і порядність окупантів і завершується. Поки одні намагаються хоч для когось створити образ “визволітелів”, інші влаштовують у місті терор.
Групи цілеспрямовано їздять по будинках та квартирах, шукають учасників АТО, примушують людей з різних установ та закладів до співпраці, викрадають людей, тримають їх невідомо де та невідомо в яких умовах. Тобто візуально може здатися, що спілкуються з місцевими вони наче й непогано. Але зрозуміло, що так вони виконують головну мету – залякування та дестабілізацію обстановки у місті.
Наш співрозмовник розповів, що люди, яких викрадали та брали у полон, піддавалися реальним тортурам. І наслідки – жахливі. Люди поверталися з полону з відбитими пальцями, зі слідами від ударів струмом, розбитими обличчями.
Без підтримки та скріпивши серце.
Підтримки окупантів у місті немає, але містянам все ж доводиться звертатися до орків по “допомогу”. Люди вимушені приходити до захоплених ворогом адмінбуівель з проханнями дозволити виїхати з міста, з питаннями та за інформацією з приводу полонених. Хтось вимушений просити гуманітарну допомогу. Люди до них, зрозуміло, йдуть. Але це від безвихіддя та безсилля.
Але вже сьогодні відчувається, що “росіянство” з Бердянська зникло.
У Донецьку та Луганську у загарбників якось все красиво і добре лягало. Але тут зараз у них великі і серйозні проблеми з тим, що не припадає російська влада до душі місцевим.
Наразі чимало людей у Бердянську залишається, бо знають, що звільнення від загарбника точно буде. Але є й ті, хто не готовий довго чекати.
Чимало людей чекає такої собі відправної точки. Коли буде “зрозуміло”, що окупація – надовго. І тоді вже ці люди будуть виїжджати. Мало хто збирається залишатися тут під їх контролем. Бо усі розуміють, що це тупо брєд. І навіть ті, хто на початку був нейтральним, коли сталася окупація Криму, Донецька та Луганська, зрозуміли, що “руській мір” не несе нічого хорошого. На тому місці, до речі, де раніше видавали росіянську гуманітарку, на стіні будівлі балончиком написано “смерть русским оккупантам”.
Нові звички, “побутовий” героїзм та незламний спротив
У Бердянську неодноразово глушили зв’язок. Місто повністю відрізали від комунікації з зовнішнім світом, але люди швидко до цього пристосувалися.
Вже якось звикли до блокування зв’язку. Знаємо точки у місті, де ловить інтернет. У таких місцях, бувало, по 200 людей збираються, і якось вони стають так, що зі сторони це виглядає буквально як значок Wi-Fi. Багатьом вдалося відновити стаціонарні телефони свої. Великий плюс – це те, що працюють міські кол-центри, це також дозволяє координуватися та підтримувати зв’язок. Окупанти намагалися заглушити український зв’язок та внедрити свій “локальний” зв’язок через оператора “Фенікс”, якого не існує на території навіть самої рф, лише у так званих лднр. Але ніхто на це не погодився. Кому він потрібен? Нам потрібні наші українські оператори, щоб дзвонити та тримати зв’язок зі своїми друзями та рідними тут, в Україні.
А ще за місяць люди звикли до найстрашнішого. До звуків війни.
Вже навіть на тривогу реагували куди спокійніше. Але зараз інтернету нема, сирени вимкнули, то ж ми і не знаємо, чи є в нас ті повітряні тривоги.
Не дивлячись на те, що у Бердянську окупанти постійно намагаються заблокувати не лише зв’язок, а й поставку продуктів харчування та речей першої необхідності, місто тримається дуже міцно. І наш співрозмовник цим відверто вражений.
Якимось неймовірним чином у місті був сформований великий запас їжі, підгузків, усього необхідного і для біженців, і для місцевого населення. І міська влада дуже міцно тримає стрій. Бо навіть в умовах окупації змогли запустити міський транспорт, усі сфери ЖКГ працюють, вулиці прибираються регулярно, вивозиться сміття. Лікарня працює, хоча головного лікаря вже неодноразово схиляли до співпраці та навіть викрадали. Але влада міста, пішовши у підпілля, скажімо, нормально тримається, великі молодці.
Викрадення людей у Бердянську та взяття ворогом їх у полон – теж стало якоюсь “звичною”, хоча і жахливою справою. І не дивлячись ні на що, бердянці залишаються сильними.
Викрадали в першу чергу активних організаторів наших мирних протестів проти окупантів. Тих, кого викрадали, катували та змушували записувати постановчі відео. Але тут у місті на ці відео не повелися. “Вибиті” з активістів заклики абсолютно ні на кого не вплинули. Усі зрозуміли, що це записувалося під примусом. В нас сильний народ. Усі знають, що фізично їх можна схопити, але наші думки та розум, як і бажання,- ніхто не захопить і не зламає.
Не ведуться бердянці й на спроби встановити у місті маріонеточну владу. Бо, як виявилося, так званого “в.о. мера” Олександра Сауленка не знає ніхто не тільки у самому Бердянську, а й у рідному селі цього чоловіка.
На їхнього “в.о.мера” люди не реагують та відверто сміються над ним. Бо це колхозник якийсь, якого не знає ніхто. Коли ще був зв’язок, багато з нас дзвонили до знайомих та друзів, знаходили контакти і у рідному селі цього чоловіка. І кожного разу, коли ми питалися у місцевих “ти знаєш щось про нього”, нам місцеві відповідали “хто це?” Він на якихось виборах намагався балотуватися, набрав чи 5, чи 8 голосів.
Реальне значення “окупації” для простих містян
Місто й справді тримається, і моральний дух та віра в те, що скоро все повернеться до норми, не вщухають. Але присутність ворога у місті та його дії накладають чималий відбиток на звичайні побутові речі. Так, у Бердянську вже виникло чимало продовольчих проблем.
Головна – це готівка. Готівки у місті немає. Черги на кожний ще працюючий банкомат – від 1000 осіб і більше. Кілька банків закрилися, бо туди приходили орки та вимагали співпрацю. Так само і кілька супермаркетів великих мережевих. Вони швидко розпродали товар і зачинились.
У єдину в місті “Єву”, коли вона вирішила відкритися після паузи та розпродати залишки, вишикувалась черга приблизно у 500 людей. Гребли усе, що бачили. Тож зараз у Бердянську майже не придбати туалетний папір, пральний порошок, засоби жіночої гігієни. Майже немає оцту та соди, сіль та цукор у великому дефіциті. Медикаменти – також.
І у цей складний час з’являються сміливці та хоробрі люди, які залишаються поза увагою широкого загалу, але реально гідні звання героїв.
Медикаменти, наприклад, для асматиків та діабетиків, завозили каретами “швидких”. Буквально пара осіб сідала в авто швидкої допомоги та їхала у Запоріжжя за ліками життєвонеобхідними, і так привозила. Аби бердянці не вмерли без цих препаратів. Так само ризикували і хлібороби. Авто одного з підприємств їхало у Запоріжжя за дріжджами. Без супроводу, без нічого. Бо місто кілька днів було без хліба, саме через відсутність дріжджів. І їм також вдавалося привезти хоча б пару коробок медикаментів критично важливих. Одна з таких поїздок за дріжджами закінчилася тим, що авто “Хлібодару” обстріляли. Одного поранено, його встигли забрати до лікарні, якось підлатати, і він все ж довіз вантаж до міста.
Гуманітарна допомога у місто все ж потрапляє. Важко і довго, але продукти, засоби гігієни, речі першої необхідності вдається завозити.
Орки, до речі, десь підкрадають гуманітарку, яка до нас йде. А потім роздають її начебто від свого імені. Але це дуже смішно виглядає. Бо у цій гуманітарці, яку начебто вони привезли і дають – товари європейські. Звідки у них це, ну? Всі все розуміють.
Бердянськ гостинний
Як тільки розпочалась хоч якась евакуація з Маріуполя, Бердянськ одразу ж визначився як транзитний пункт. Зараз через це курортне містечко щодня проходять тисячі людей. І прихисток та спокій їм тут знайти вдається. Їх забезпечують усім необхідним, дають змогу відпочити, годують та опікуються як можуть.
Ті, хто може і хоче, після відпочинку у Бердянську їдуть далі, до Запоріжжя. Та й тут, здавалося б, в межах однієї області, такі поїздки – вкрай небезпечні. Бо загарбники нерідко піддають евакуаційні колони небезпеці і знущаються над біженцями.
До Бердянська приїжджають колони автобусів, але у саме місто їх не пускають. І маріупольці пішки вимушені йти до блокпостів, де тримають цей транспорт. Днями, буквально, близько 4 тисяч осіб вимушені були йти пару десятків кілометрів пішки до цих автобусів. І навіть коли вони вже сіли в них, шлях від Бердянська до Запоріжжя зайняв понад добу. Бо орки не пускали колону. Вони використали її як живий щит, поки перегруповували свої сили. Просто уяви. Люди, які ледь вибралися з-під обстрілів, хоч трохи видихнувши у Бердянську, хоча б помившись банально, знову потрапляли під обстріли та заворушення.
“Коротше, тихесенько, місто тримає спротив”
Наш співрозмовник запевнив: не можна казати, що місто “здалося” чи хтось опустив руки. А ні зневіри, а ні розпачу, а ні реального страху – немає
Патріоти тримаються разом, залишаються на зв’язку та нікуди не виїхали. Усі роблять свою справу. І у потрібний час усі себе ще проявлять.
Але прокидається сум за дуже буденними та простими речами, які раніше ніхто й не помічав.
Я навіть не знаю, як правильно описати те, за чим ми сумуємо. Ми просто сумуємо за тим, як все було раніше. І дуже хочемо, щоб це повернулося. Виявилося, що ми не відчували, на скільки щасливо ми жили. На скільки щасливі ми були, маючи змогу просто відвести дитину в садок. Або спостерігати, як чергова фура в АТБ розвантажується, а ми, ні над чим не замислюючись, йдемо у цей АТБ і купляємо там усе, що хочемо. Зараз, коли нас позбавили оцих усіх простих, дуже побутових та повсякденних справ, ми перебуваємо у не дуже гарному настрої.
Та все ж. Що зараз, у сьогоденні, лякає бердянців?
Ми боїмося залишитись в окупації. Цього ми боїмося, напевно, більше, ніж обстрілів. Так. Ось обстріли – не лякають. Але дуже не хочеться залишатися у сірій зоні, як Донецьк з Луганськом. З рублем, у незрозумілій ситуації.
“Це таке все, знаєш, іноді навіть, смішно. Хочеться, щоб нас вже скоріш звільнили, до бісової матері, і все”.
Источник: https://tv5.zp.ua/news/rosijanstvo-z-berdjanska-zniklo-jak-zhivut-chogo-bojatsja-ta-shho-vidchuvajut-meshkanci-portovogo-mista-v-okupacii/?utm_source=rss&utm_medium=rss&utm_campaign=rosijanstvo-z-berdjanska-zniklo-jak-zhivut-chogo-bojatsja-ta-shho-vidchuvajut-meshkanci-portovogo-mista-v-okupacii
Мы в Telegram, наш Telegram bot — @zpua_bot, Мы в Viber, Мы на Facebook
