Що відбувається під Гуляйполем насправді: ISW дав оцінку боям

Попри гучні заяви Москви про нібито переломний момент на фронті, аналітики Інституту вивчення війни (ISW) фіксують зовсім іншу картину. У той час, як російські зведення говорять про «стратегічний наступ», реальні темпи просування залишаються мінімальними, а спроби подати окремі тактичні епізоди як «прориви» мають радше політичну, ніж військову мету.

• Ворог б’є по Гуляйполю: яка ситуація на Запорізькому фронті (КАРТА)

Небезпечна ілюзія непереможності

Останні тижні Кремль помітно активізував інформаційний тиск: російські посадовці та медіа синхронно повторюють наратив про нібито стабільну економіку, постійний приплив мобілізаційного ресурсу та впевнене просування армії. За оцінкою ISW, це — спроба сформувати уявлення про безальтернативність російських вимог у майбутніх переговорах.

Фактична ситуація інша: навіть на найбільш гарячих ділянках — під Покровськом і Гуляйполем — російські війська просуваються повільно та ціною величезних втрат. З початку року вони змогли окупувати лише 0,77% української території, що при заявлених масштабах наступу свідчить про провал очікувань Кремля.

Чому фронт не «посипається»

ISW наголошує: ключові твердження російського керівництва про близьке падіння української оборони не мають під собою ґрунту. Оборонні рубежі на сході розгалужені, і навіть на тих напрямках, де РФ намагається наростити темп — як-от у районі Гуляйполя — переваги не спостерігається.

Аналітики пояснюють: сучасне поле бою радикально змінило правила війни. Українські ударні та розвідувальні дрони роблять маневрові операції російської армії надзвичайно ризикованими. Тож Москва змушена знову й знову кидати піхоту на фронт у форматі виснажливих штурмів, що лише збільшує кількість втрат.

Показовий розрахунок ISW: близько 83 російських військових гине на кожен квадратний кілометр, який РФ намагається просунути. Такий темп виснаження є стратегічно неприпустимим у довгій війні.

Чому Кремль поспішає з «історичними претензіями»

У своєму останньому виступі Путін знову заявив, що Донецька та Луганська області «завжди були частиною Росії». Аналітики нагадують: сама РФ визнала кордони України щонайменше тричі — у 1991-му, 1994-му та 1997-му. Повернення до постулатів «історичної належності» ISW трактує як намагання прикрити невдачі на полі бою і чинити тиск на Київ за столом переговорів.