Добігає кінця проєкт «Запорозькі тулумбаси: жива традиція громади». Його реалізує носій традиції, музикант, дослідник і майстер із виготовлення традиційних музичних інструментів, засновник і директор Музею історії музичних інструментів «Барабанза» Денис Васильєв. Головне завдання проєкту полягає в передачі традиції через педагогів. Підтримує проєкт Український культурний фонд у межах конкурсної програми «Партнерство задля розвитку», «Запоріжжя: культурний форпост».
Це третій послідовний проєкт пана Дениса з популяризації і розвитку мистецтва Запорозьких тулумбасів, який він реалізує за підтримки УКФ*. Аби дізнатися, чому важливо зберігати традицію саме зараз, у чому користь проєкту для прифронтового Запоріжжя, а також аби побачити практичні результати, кореспондентка «МИГа» завітала на зустріч школярів п’ятих-шостих класів гімназії № 80 із паном Денисом – і, власне, тулумбасами.
Тулумбас – не просто барабанчик
Цілий день не вгавали повітряні тривоги. Періщив дощ. Але діти разом із вчителькою Ларисою Зайковською приїхали на заняття з іншого району міста, чим потішили Дениса Васильєва.
«Тулумбаси люблять, коли до них приходять у гості», – пожартував Денис Олегович. І перейшов до речей більш серйозних. Зокрема, правил техніки безпеки.
Пан Денис попросив не «бахкати» без команди. Тулумбаси – інструменти великі, звук мають потужний, і така гучність буває неприємною та небезпечною для слуху. Не можна тицяти палицями один в одного, а до самих тулумбасів слід ставитися з повагою.
«Тулумбаси – не якийсь барабанчик, який робить бум-бум. Вони були засобом сигналізації, скликання громади, організації спільної дії, супроводу військових, урочистих і церемоніальних подій. Зрештою, це символи влади»,
– пояснив майстер.
Серед 12-ти інструментів Денис Васильєв звернув увагу на двоє особливих тулумбасів. Вони виглядають новими, але їм багато років і вони мають власну історію, пов’язану з нашим краєм. Саме вони зображені на гербі Запорізької області, який колись розробив художник і геральдист Віталій Павлович Пилипенко.
Денис Олегович наголосив: Запорізька область – єдина, де на гербі зображені музичні інструменти: саме тулумбаси, що підкреслює їхню значущість.
Денис Васильєв розповів школярам, що тулумбаси схожі на казани. Що їхній корпус бував мідним або дерев’яним. Що зверху натягували шкіру: козячу, телячу, а колись і верблюжу, вовчу чи собачу. Деякі сучасні інструменти мають пластикову мембрану.
Пан Денис нагадав, що музикантів, які грали на тулумбасах, називали довбишами. Він запропонував дітям спробувати себе в цій ролі. Чого ця роль вимагає? Ну, хоча б грати безперервно цілу хвилину. “Хто хоче, може зупинитися після першої хвилини, справжні чемпіони витримають дві, а той, хто зіграє три, – то справжня надлюдина», – пожартував Денис Васильєв.
Під час випробування діти швидко помітили, що одна рука працює інакше: відскок слабшає, ритм збивається. Пан Денис пояснив, що в тіла є свої обмеження і з ними треба вчитися працювати. І запропонував задуматися: яким мав бути досвід довбиша, коли бій у давнину міг тривати кілька годин?..
Наприкінці майстер дав дітям пораду, яку варто пам’ятати кожному початківцю. Зіграти можна тільки той ритм, який уже вмієш проговорити чи проспівати без зупинок і помилок. А лупасити дерев’яною частиною палиці з усієї сили не треба, бо сенсу в тому ніякого, а інструмент може погнутися чи побитися.
В кожному з дітей «поселився» тулумбас
Після заняття своїми враженнями поділилася вчителька музичного мистецтва гімназії № 80 Лариса Зайковська.
У проєкт її направили після того, як школа отримала запрошення від Запорізького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти. Вона погодилася і не шкодує. Навпаки.
«Задоволена я і задоволені діти. В кожному з них і в мені також поселився тулумбас: він живе і сяє, а ми його чуємо, відчуваємо! Всі до єдиного діти виявилися талановитими. Бачите, вони так захопилися, що не хочуть додому йти.
Я думаю, що ми будемо продовжувати ці традиції, будемо і сюди приїжджати, а, можливо, надалі спробуємо створити свої тулумбаси власними руками і грати в себе в Запорізькій гімназії номер 80».
Діти подякували пану Денису, а Лариса Іванівна додала: «Працюємо далі! Україна чує тулумбаси, вони живуть».
Від інструментів і звукозапису до вчителів
Після заняття «МИГ» розпитав пана Дениса про проєкт та його попередні етапи.
Перший етап, що відбувався у 2025 році, мав назву «Запорозькі Тулумбаси: музичний ідентифікатор Запоріжжя на світовій мапі музичних інструментів». Його мета полягала в тому, щоб створити матеріальну, виконавську й освітню основу для всієї подальшої роботи. Тоді команда виготовила нові інструменти, відкрила Школу гри на запорозьких тулумбасах (Майже всі випускники Школи гри продовжують займатися: щотижня збираються на заняття, виготовляють інструменти або навчають інших. Так склалася спільнота до 20 осіб, довкола якої стає дедалі більше друзів і колег), і почала готувати методичні матеріали. Тулумбаси публічно зазвучали як сучасний символ міста. Завдяки цьому етапові діяльність окремих носіїв і майстрів перетворилася на організовану освітньо-мистецьку практику.
Другий етап тривав з травня по липень 2026 року. Це була індивідуальна стипендія, надана УКФ Денису Васильєву на аудіофіксацію традиції. Майстер записав, як тулумбаси звучать соло та у поєднанні з іншими інструментами: сопілкою, телинкою, флоярою, колісною лірою, бубном, дримбою, трембітою. У результаті з’явилися аудіоальбоми з треками «Перший поклик», «Пісня колеса», «Повільний вітер над Хортицею», «Три дороги до Січі», «Хвилина мовчання». За словами Дениса Олеговича, без такого матеріалу переходити до методики було б складно, бо вчителям потрібен справжній звук, а не синтезатор. Тепер ці записи входять до мультимедійних матеріалів для педагогів.
Третій етап відрізняється від попередніх. Денис Васильєв разом із Комунальною установою «Обласний методичний центр культури і мистецтва» Запорізької обласної ради та Комунальним закладом «Запорізький обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» вирішили працювати за моделлю «тренер для тренерів».
Традиція – від вогню до вогню
У наших реаліях її можна назвати «Традиція – від вогню до вогню». Раніше пан Денис спілкувався з вчителями, які цікавилися тулумбасами, і бачив, що в багатьох не виходило передати традицію, бо бракувало інструментів і не було на що спертися. Розповісти про тулумбаси у Zoom можна, але це не запалює. Вчитель, який сам ніколи не грав, не здатен передати захоплення. Тому Денис Олегович, який працював тренером і ментором у програмах House of Europe та Goethe-Institut, застосував випробувану методику й тут.
Вчителі мали відчути, як пахне шкіра, які тулумбаси важкі, які легкі, великі чи малі, а головне, як вони звучать наживо, коли грають разом.
Спершу планували взяти на курс 15 вчителів. Експерти УКФ бентежилися, що на канікулах і на початку навчального року (проєкт почався у серпні поточного року) стільки учасників навряд чи набереться. Проте коли реєстрацію закрили, заявок було вже 45, і до фіналу дійшли майже всі. Курс тривав 45 годин: лекційна частина була короткою, а більшість часу віддали практиці. Щоб інструментів вистачило всім, виготовили чотири нові тулумбаси й розділили учасників на групи.
Тепер вчителі вже самі везуть до тулумбасів дітей. Гімназія № 80 – не поодинокий приклад, напередодні тут були вихованці дитячого гурту «Вихиляси», заплановані відвідини інших школярських груп. Через постійні тривоги, логістичні проблеми й обстріли доїжджати до занять стало значно складніше. Але Денис Васильєв каже, що можливість приїхати й зіграти в безпечному просторі лишається до кінця проєкту.
Одним із центральних продуктів теперішнього проєкту є навчально-методичний посібник «Запорозькі тулумбаси: жива традиція громади». Його рукопис отримав рекомендацію до друку науково-методичної ради Запорізького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти (протокол № 6 від 24 вересня 2026 року).
Методика виходить далеко за межі уроку музики. У посібнику є рекомендації, як інтегрувати тулумбас у викладання різних предметів, і пан Денис навів кілька прикладів. Зокрема, на уроках української можна знаходити згадки про інструмент у літературних творах, на уроках історії – розповідати про його зародження і використання під час битв, у математиці – згадати про розрахунок ритмів, на заняттях фізичної культури – виконувати під ті ритми рухові вправи, і велике поле для тулумбасів відкривається на уроках естетичного виховання.
Методика поєднує гру з ціннісним навчанням. Ритм у ній служить способом передати важливі для громади поняття: гідність, волю, соборність і самобутність.
- Гідність учні досліджують через рівну поставу, спокійне дихання та сильний, але контрольований удар.
- Волю вони відчувають в імпровізації й відповідальності за спільний ритм.
- Соборність виявляється в умінні слухати інших і підтримувати спільний пульс.
- А самобутність передають усні ритмічні формули на кшталт «Гуп», «Дуп», «Бум-бац», «Хоп-хей», «Цоп-цобе».
- Окреме місце посідає пауза, яка розвиває самоконтроль, уважність і повагу до інших.
«Коло тулумбасів стає моделлю громади, у якій кожен має власний голос і водночас підтримує спільний ритм», –
переконаний Денис Васильєв.
Що далі: центр, професійна освіта, експорт
По закінченні проєкту пан Денис не збирається залишати вчителів напризволяще. Він розуміє, що в них неминуче виникнуть перші труднощі, і хоче, щоб вони пройшли цей шлях самостійно, але не самотньо. Збережеться доступ до інструментів, щоб усі охочі могли їх спробувати.
Деякі викладачки-учасниці курсу вже почали разом з батьками школярів виготовляти тулумбаси власноруч. А наступним кроком може стати створення Тулумбас-Центру. Далі, ймовірно, з’явиться програма виготовлення тулумбасів для професійних закладів освіти. Підлітки там опановують зварювальні, ковальські, токарні та механічні роботи, і всі ці навички тут знадобляться. Нині в Запоріжжі працюють майстри й майстерні, які виготовляють інструменти, які можуть поділитися досвідом. «Якщо в нас буде багато майстрів, ми зможемо підняти тулумбаси на зовсім інший рівень, – вважає Денис Васильєв. – Це інструменти коштовні, і коли їх буде достатньо, вони цілком можуть бути гідні експорту».
Чому це важливо для Запоріжжя
«Для мене Запорозькі тулумбаси – це значно більше, ніж музичний інструмент. Це живий голос нашої історії, нашої громади та нашої ідентичності.
Тулумбаси важливо зберегти не лише як історичний символ Запоріжжя, а як культурну практику, якою реально користуються сучасні люди»,
– переконаний Денис Васильєв.
Ми пройшли великий шлях: від дослідження й відтворення традиції до створення інструментів, школи гри, професійного аудіоархіву та отримання національного визнання. Сьогодні ми працюємо над тим, щоб ці знання могли передаватися новим поколінням через педагогів, музейників, тренерів і саму громаду. Нині ці знання потребують живих носіїв, бо нематеріальна спадщина не існує без людей. Експонат, опис і аудіозапис її не замінять, потрібні майстри, учні, виконавці та громада, для якої традиція лишається значущою».
У прифронтовому Запоріжжі це питання стоїть особливо гостро. Війна загрожує культурній інфраструктурі, майстрам і колекціям, а частину носіїв можуть мобілізувати чи змусити виїхати. Саме тому учасники проєкта працюють водночас у кількох напрямах: виготовляють інструменти, навчають, документують, готують методики й будують партнерства.
В межах проєкту створюється така модель передачі знань, яка буде працювати навіть в умовах значних суспільних викликів.
Стратегічна ціль – ЮНЕСКО
Паралельно з відродженням і закріпленням традиції в людях іде робота над міжнародним визнанням цієї традиції. Крок за кроком. Минулого року 10 жовтня, у Всесвітній день барабанника, Запорізька обласна експертна комісія з питань нематеріальної культурної спадщини одноголосно схвалила заявку клубу «Барабанза», гурту «Запорозькі Тулумбаси», Музею історії музичних інструментів «Барабанза» та ГО «Центр розвитку бізнес-технологій та культури» на внесення запорозьких тулумбасів до Переліку елементів нематеріальної культурної спадщини Запорізького краю.
Наступною сходинкою стало національне визнання: наказом Міністерства культури № 700 від 23 червня 2026 року «Традицію виготовлення та гри на Запорозьких тулумбасах» внесли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. Вона має обліковий номер 126н.к.с. і перебуває в інвентарі спадщини, яка потребує термінової охорони.
Тепер на порядку денному стратегічна мета: підготовка до можливого номінування традиції за механізмами Конвенції ЮНЕСКО 2003 року. Для номінації потрібні подальше документування, ширше коло носіїв, доведена результативність заходів з охорони і підготовка досьє разом із державними інституціями. Найважливішим буде не лише історія інструмента, а й жива практика: хто грає, хто виготовляє, як навчають і де тулумбаси звучать. Саме до цього й веде нинішній проєкт.
Міжнародне визнання може стати наступним кроком, але головна мета – забезпечити тривале життя традиції у власній громаді,
– каже Денис Васильєв.
“Я вдячний Українському культурному фонду за послідовну підтримку нашої роботи. Три проєкти протягом двох років дозволили нам рухатися системно, коли кожен наступний етап спирається на результати попереднього.
Попереду велика робота. Ми прагнемо підготувати надійну основу для міжнародного представлення традиції. Але головне для мене – щоб Запорозькі тулумбаси звучали в самому Запоріжжі, щоб діти знали їхній голос, щоб з’являлися нові довбиши, майстри, музиканти та носії традиції.
Бо нематеріальна культурна спадщина живе доти, доки її практикують люди».
Ганна ЧУПРИНА, фото авторки та зі сторінок Дениса Васильєва у соцмережах
* Конкурс “Запоріжжя: культурний форпост” впроваджується УКФ у партнерстві із Запорізькою обласною державною (військовою) адміністрацією та Запорізькою міською радою.
Про минулорічний проєкт “Запоріжжя: культурний форпост” з коментарями та міркуваннями Дениса Васильєва можна прочитати за посиланням