Росія вирішила вести війну в Україні на виснаження, заради чого активно перебудовує свою економіку. При цьому, як усередині РФ, так і всередині Кремля відбуваються різні трансформації, і вони не на користь Путіна. Що робить Росія, щоб воювати «у довгу» і як у провладному оточенні змінюються цілі війни, – у колонці для РБК-Україна розповів російський опозиційний діяч Гаррі Каспаров.
Росія воює не лише з Україною, а з усім вільним світом. Просто Україна сьогодні – головний фронт цієї війни. Мені здається, що ця війна триватиме, незалежно від ресурсів, стільки, скільки Путін буде при владі. Тому що війна проти вільного світу – це сьогодні єдине політичне, ідеологічне і навіть економічне обґрунтування існування путінської Росії. У цій війні можливі перепочинки, перемир’я, але вони тимчасові. Нещодавно вустами Медведєва Путін заявив, що ця війна вічна — тобто «або ми, або вони».
Раціональні аргументи не обов’язково відіграватимуть вирішальну роль у рішенні Путіна продовжувати або навіть інтенсифікувати бойові дії. Проте є певна економічна реальність, яка вказує на те, що російські ресурси далеко не безмежні. І хоча я з великою обережністю ставлюся до будь-яких цифр, які ми отримуємо з Росії, бо та статистика, яка там публікується, неповна або навіть брехлива. Але останні цифри, які можна якось об’єктивно перевірити, вказують на те, що в російській економіці почалися серйозні негативні зрушення. Отже, активний період бойових дій неспроможний продовжуватися нескінченно. Саме тому зараз різко активізувалися розмови про мир.
Загалом ми маємо справу з великою кількістю факторів, які дуже складно, якщо взагалі можливо, проаналізувати. Наприклад, можливості Росії щодо мобілізації чергового півмільйона чи навіть більшої кількості солдатів. З одного боку, цифри свідчать, що такий ресурс є. Але з іншого – бачимо, що Путін дуже акуратно уникає мобілізації у Москві та Санкт-Петербурзі. Я вважаю, що великі міста активні мобілізаційні заходи взагалі оминають. Є якась мобілізація, людей зачіпають. Наголос робиться на ув’язнених, на мігрантах, на депресивних регіонах та на національних республіках. Тобто Москва і Санкт-Петербург поки що по-справжньому не відчувають тягар війни. Але ми підходимо до того моменту, коли мобілізація та набір у війська торкнеться й цих міст.
Крім того, ми не розуміємо, коли санкції почнуть по-справжньому створювати пробоїни в російській військовій машині. Поки що Путіну вдається мінімізувати їхній ефект. Але ті механізми обходу санкцій, які були задіяні, є досить ефективними, при цьому вони теж мають кінцевий ефект. І, найімовірніше, цей ефект також до кінця цього року почне вичерпуватися. Тому мені здається, що ця активна кампанія «примирень» та розмов про мир не випадкова і пов’язана з об’єктивною оцінкою того, що перехід війни в наступний рік без якоїсь ясної перспективи може почати створювати серйозні соціальні та економічні проблеми в Росії.
Для Путіна переговори – це фіксація своїх завоювань. Але, на жаль, рівень західної підтримки, насамперед американської, він, звичайно, недостатній для того, щоб у війні настав перелом. Це також, до речі, частина проблеми, з якою ми маємо справу. Захід не готовий надавати Україні ту допомогу, яка б призвела до зміни геополітичного балансу – тобто до можливої перемоги України і, відповідно, до поразки Путіна. А війна у такому режимі неминуче закінчується якимись переговорами, бо самостійно Україна перемогти без західної зброї та західної допомоги не може, а Захід дозуватиме її.
До того ж, більш ніж реальна перспектива появи Трампа в Білому домі через шість місяців також буде тиснути як на українське керівництво, так і на європейських союзників.
Мені здається, що активний період дій, на який здатна Росія – це ще 6-8 місяців. Далі Кремлю потрібно буде приймати рішення, які змінюватимуть усталений алгоритм. Я думаю, що Путін намагатиметься досягти серйозного успіху на фронті в найближчі кілька місяців, щоб потім спробувати отримати з вигідної позиції перепочинок.
До слів Путіна про те, на яких умовах він вважає за можливе завершення війни, віри немає. Коли він щось каже – швидше за все, він бреше. Усі його заяви щодо війни, як правило, робляться для того, щоб приховати його плани. Його плани щодо знищення України як держави та асиміляції українців як нації нікуди не поділися. Сам Путін говорить про це акуратно, але його альтер-его – Медвєдєв – себе у цих погрозах не стримує. Як то кажуть: що у тверезого на умі, то у п’яного на язику. Потрібно сприймати те, що говорить Медвєдєв як справжнє уявлення Путіна про те, як має закінчитися війна. І ці уявлення не залишають Україні місця на карті.
Інша річ, що ресурсів завершити війну на сьогодні вони не мають, тому доводиться шукати якісь маневри. Думаю, що Путін буде готовий задовольнитись навіть меншим, ніж чотирма областями, якщо він отримає необхідний перепочинок та зафіксує лінію протистояння для того, щоб продовжувати підготовку до війни далі. Тобто будь-яка фіксація навіть на сьогоднішній лінії означає, що Путін почне освоювати ці території.
До речі, треба розуміти, що корупції як такої у Росії немає. Тому що корупція означає, що є хоч якісь правила. А Росія живе за принципом годування: є бюджетні потоки, які хтось освоює. Очевидно, що величезні гроші в Росії будуть виділені на освоєння окупованих «нових територій». І це будуть форпости, які будуватимуться для підготовки нової війни.
Тому сьогодні, виходячи з політичних, економічних та внутрішньоелітних міркувань, Путіна, напевно, влаштувала б якась домовленість, яка б дозволила йому перегрупуватися. Заодно він спробував би послабити санкційний режим. Але це все тимчасові заходи. Якщо ми ставимо в центрі питання слово «війна», то війна триватиме в більш менш активному режимі стільки, скільки Путін буде при владі.
Людей, які виступають проти війни, в оточенні Путіна немає, саме тому, що війна їх годує. Інша річ, що там є поділ на групи, одна з яких виступає за продовження війни у найгарячішому варіанті, бо вона харчується грошима, які йдуть на зброю та військову техніку. Тоді як інша група вважає, що треба якось закріпити успіх, почати освоювати території, бо гроші підуть на будівництво баз. Тобто головне протиріччя з-поміж них – у способі розподілу коштів. Але принципової різниці щодо України там немає. України немає на політичній карті у путінській Росії. У них просто питання до методів, як це простіше робити. На мій погляд, зараз Путін схиляється більше до другої групи, яка шукає більш гнучкий варіант продовження війни через переговори, через зниження рівня протистояння, щоб потім виграти час для перегрупування та послабити режим санкцій.
