На схилі життя війна забрала у цих людей все — в оточенні чужих речей в комунальних стінах, вони ще не втрачають надії колись побачити рідний дім. Як живуть і про що мріють літні мешканці геріатричного пансіонату — в нашому матеріалі журналістів Forpost.
86- річна Валентина Павлівна з сином Анатолієм Володимировичем в геріатричному пансіонаті проживають вже два роки – з 12 березня 2022 року. В Запоріжжя були вимушені їхати від обстрілів – рідне Гуляйполе з перших днів повномасштабного вторгнення росіяни стирають з лиця землі.
«Я був в теробороні, в місті почались обстріли і я приїхав додому. Ні світла, ні газу ні води вже не було, тож я забрав маму і вивіз її в Запоріжжя», – розповідає Анатолій.
Анатолій – ветеран АТО. Каже, до звуків вибухів звик, але літню маму треба було евакуювати. Збирались дуже швидко, всі речі залишились в місті під обстрілами. Тож при собі родина мала лише речі, одягнуті в той день та домашню тваринку.
«Все залишилось: все, що наживали роками і меблі, і квартира – все там», – констатує Валентина Павлівна.
До нової домівки жінка звикла, каже, що все тут їй подобається. Але туга за рідним містом не проходить. На питання, що бачить уві сні, Валентина Павлівна відповідає: «Сниться. що прокинулась і закінчилась війна і ми будемо вдома. А більше не сниться нічого».
Жінка ділиться: якби зараз вдалося повернутись в Гуляйполе перше, що вона би зробила – це прогулялась рідними вуличками, потім, як раніше, сиділа би на лавочці з коліжанками, раділа би і сміялась.
«А я пішов би в бар і пива напився з товарищем», – додає син, – Багато друзів загинули, багато роз’їхались. От сісти би і пива випити від душі».
І мати, і син кажуть: сили жити дає віра в те, що війна закінчиться:
«Все буде добре. Відбудуємо і буде ще краще», – впевнений Анатолій Володимирович.
«Ось моя шафа, тут світлини сина та онуки. І це єдине що у мене вціліло з того життя», — спираючись на палицю, дістає з шафи пакуночок зі світлинами 72-річна пані Тамара з Гуляйполя.
Коли почалось повномасштабне вторгнення її встиг вивезти зять. «Ми не виїзжали, ми тікали: вслід за нами летіли снаряди», – згадує вона.
Тамара має молдавське коріння і більше за все хоче повернутись додому та готувати улюблені страви на своїй кухні. «Пельмені, варенички з творожком, свої молдавські плаченди, свій молдавській соус зварить, вартути – на цю смакоту вдома колись збиралась вся родина.
Тепер мріями Тамара ділиться з сусідкою по нещастю – Лідією з Луганщини.
Лідієя Олександрівна не бачила свій дім вже десять років. У кутку дві сумки та милиці – це єдине, що залишилось з майна. Дітей немає а чоловік помер.
Жінка – вже двічі переселенка. До повномасштабного вторгнення вона проживала в Оріхові. Але в 2022 році війна знову змусила тікати. Тепер домівкою для неї став геріатричний пансіонат.
Тут є все для комфорту: просторі кімнати, харчування, культурні заходи, консультації лікаря та психолога. Є навіть свій комп’ютерний клас. Фінансування перебування в геріатричному центрі або повністю за рахунок бюджету, диференційовано та за рахунок третіх осіб. Центр розрахований на 25 ліжко місць, наразі тут перебуває 16. Серед них шість осіб які з тимчасово окупованої території або зони активних бойових дій. В планах влади – розширювати такі центри.
Мешканці пансіонату вдячні за прихисток, і кажуть, що їх все тут влаштовує. Проте ані похилий вік, ані десятирічна війна, ані окупація чи руйнування рідних міст, не позбавили їх можливості мріяти: що одного разу, кожен з них зможе повернутись додому.
Читайте також: Для жінок немає якихось особливих бліндажів чи «легких» завдань: як Анастасія Шевченко з Запоріжжя третій рік боронить Україну
