На Правобережній набережній не так багато людей, як зазвичай в цей час року. Десь вдалині лунає плач маленької дитини з прогулянкової коляски, кілька дітлахів метушаться в холодному піску, підлітки займаються на тренажерах на пляжі, а сім’я вигулює собаку. Коли вітер затихає, то можна почути голос дівчини, яка сидить на вузенькій лавочці і розповідає свою історію. А потім я побачила в інтернеті цю кепку з волоссям. Придбала її і була дуже рада. Коли я її одягнула, то відчула себе так само, як і до цього. Вона не те щоб мене врятувала, але настрій підняла. На останній хімії я була в цій кепці і усі медсестри зацінили та казали, що мені дуже личить , — розказує дівчина з виразними очима. Її звуть Юлія Новицька. У Запоріжжі її знають як громадську активістку, якийсь час вона працювала в журналістиці, а потім направила свої сили на громадський сектор, аби зробити кращим місто, яке вона любить. У минулому році Юля дізналася про рак молочної залози. Вона довгий час приховувала свою хворобу, і правду знало тільки дуже близьке коло рідних людей. За останні 7 місяців вона багато через що пройшла — операція, 45 променевих терапій, 6 хіміотерапій. Попереду на неї чекає ще тривалий період лікування за допомогою пігулок і уколів, але вона вже переможниця. Це історія не просто про Юлю, яка перемогла рак, це життєствердна історія про дівчину, яка на своєму прикладі показує, що всі труднощі можна подолати, і немає нічого дорожче за людське життя. Мені здається, що лікарі зараз усвідомлено намагаються не казати, що це саме рак, бо люди по-різному це сприймають Справа в тому, що у мене взагалі не стояло питання ndash; розповідати чи не розповідати про це. Я хотіла це зробити, але я думала лише над тим, коли краще це зробити. Я вирішила, що не потрібно писати про рак, саме в той момент, коли я про це дізналася. Бо я просто ще не знала, що на мене чекає. Тоді я зрозуміла, що маю це зробити, коли вже буду знати щось детальне. Після першого сеансу хіміотерапії у мене був такий психологічний стан, який дуже важко описати словами. Ми з чоловіком порадилися і дійшли спільної думки, що публічно я розкажу про це вже після останньої променової терапії, коли цей етап буде вже завершений. Їх було 45. Мій допис у Facebook я зробила в першу чергу для того, щоб дівчата, жінки і чоловіки, хлопці і взагалі будь-які люди дізналися детальніше про цю хворобу і перевірили своє здоров’я. Онкологія може виникнути у будь-якої людини. Наприклад, у мене взагалі не було ніяких симптомів і нібито і не було приводів для хвилювань. Візуально все взагалі було добре, лишень була невеличка пухлина, яку можна було прощупати пальцями. Я прочитала в інтернеті з чим це може бути пов rsquo;язано, але в мене не було таких симптомів. Я думала, ну можливо, то є взагалі і не пухлина, а якесь загрубіння перед місячними або ще щось, бо жіночий організм він такий. Тим паче перед цим я була у гінеколога і знала, що в мене все нормально. Все добре , — казала я собі. Але одного дня можливо десь на інтуїтивному рівні у мене з rsquo;явилися сумніви всередині. Я би дуже хотіла аби усі люди прислуховувалися до свого тіла і уважно придивлялися за своїм станом. Якщо щось хоч трошки почало вас тривожити, то треба йти до лікаря. Важливо це зробити якомога швидше і обирати вузькоспеціалізованого лікаря. Мене врятувало те, що я звернулася на ранній стадії у мене не пішли метастази у інші органи. У мене це локальна проблема з однією груддю. А ось якщо б це була не початкова стадія, то вже і були б ці симптоми, про які пишуть в мережі. Ми живемо в такий час, коли майже все лікується. Так, це страшно йти до лікаря і почути такий діагноз, але ще страшніше померти в 33-35 років. Я записалася в приватну клініку до лікаря-мамолога у Бородинскому мікрорайоні. Через короткий час вони перетелефонували і сказали, що мого лікаря немає, чомусь він там не може прийти і запропонували перезаписатися до іншого лікаря. В той момент я згадала, що у Хортицькому мікрорайоні є дуже хороший лікар-мамолог і він же онколог-хірург. Моя кума до нього ходила і я чула багато хороших відгуків по нього. І я подумала, що це якийсь знак і так навіть буде краще. Перше про що запитав лікар, чому це мені вже 33 роки, а я ще не народжувала hellip;(Юля сміється). Але коли він оглянув другу грудь, то сказав, що все-таки народжувати поки не будемо і потрібно мене вилікувати. Його діагноз був, що це фіброаденома, тобто доброякісна пухлина, яку також бажано вирізати, щоб в майбутньому вона не перетворилася на злоякісну. Я лише потім почала аналізувати ці слова і мені здається, що лікарі зараз усвідомлено намагаються не казати, що це саме рак, бо люди по-різному це сприймають. Хтось нормально, дехто може впасти в депресію, а є такі що взагалі заперечують цю хворобу і не лікується зовсім. Мій лікар сказав, що на мене чекає операція, але запевнив, що мені не потрібно боятися, все буде добре. Саме слово операція мене взагалі ніяк не злякало, бо в мене були побоювання, що це буде саме онкологія. Мені пощастило з лікарем, він дуже тонкий психолог. Він запевнив, що все буде добре і все виліковно. Буквально за тиждень після відвідування лікаря я зробила всі аналізи, а ось коли мене направили на УЗІ, то лікарі-діагности почали говорити, що щось тут не добре. Вони сказали, що їм потрібно поспілкуватися з моїм лікарем. Перед операцією, а вона пройшла саме у Всеукраїнський день боротьби з раком молочної залози, мені потрібно було зробити тест на ковід. В цей день я наважилася і спитала, чи може бути це рак і лікар сказав, що така ймовірність є. Він сказав, що якщо щось таке буде, то він виріже лімфатичні вузли. Сама операція тривала годину, коли я відійшла від наркозу, то побачила, що в мене лімфовузлів немає. У мене була невеличка істерика, хоча я й не піддаюсь таким настроям. Я зателефонувала чоловіку і сказала, що настав час якось розповідати про це батькам. Після чотирьох хіміотерапій, я була впевнена, що більше не повернуся до цього Ніхто не знав. Я не хотіла, щоб батьки хвилювалися. Сподівалася, що лікарі виріжуть пухлину і все буде добре. Але прийшлось сказати. Після операції вже наступного дня я попросилася додому і мене відпустив лікар. Я потім їздила до лікаря на перев rsquo;язку. Пухлину, яку вирізали, віддали потім на гістологію, щоб дізнатися, що це саме за пухлина, на що саме вона реагує та як надалі лікувати. Лікар мені відразу сказав, що мені потрібно робити 4 сеанси хіміотерапії. У лікарні мене запитали, де я хочу це робити: у приватному медзакладі чи безкоштовно. Я спитала, невже її роблять безкоштовно, а лікар сказав, що десь безкоштовно, але потрібно піти до сімейного лікаря, зібрати купу документів. Я сказала, що не хочу зараз ніде ходити, купляти самостійно щось. У приватній лікарні я просто прийшла з аналізами, там мені купили і надали всі ліки, крапельниці і все необхідне. Першу хіміотерапію я зробила 18 листопада. Потрібно було лежати десь 4,5 години. Перша була не дуже важкою ndash; мене нудило і я була виснаженою, а на другий день взагалі було легше. Протягом п rsquo;яти днів після хімії організм бореться з цим. На другий раз було складніше ndash; у мене в перший день був блювотний рефлекс, а наступні дні було краще. Третя хіміотерапій була в мене 30 грудня. Лікарі казали, що можна перенести, але я взагалі вважаю, що якщо вже був обраний цей день, то так воно й потрібно. Вже 31 грудня я відчувала полегшення, їла. Остання хімія, як тоді мені здавалося, була в мене 20-21 січня. Я її навіть чекала, бо була впевнена, що все класно, хоч і знудить напевно, але це треба перетерпіти. Дуже важко, знаєш, коли тобі погано, то намагаєшся випити води, а потім ця вода з тебе все повиходила. Я думала, окей не буду пити води, але блювотний рефлекс нікуди не зникає. Я що тільки не намагалася робити аби побороти цю реакцію ndash; думала можливо потрібно перед цим щось з rsquo;їсти, але ні — все вирвала. Наступного разу спробувала взагалі нічого не їсти, але той самий ефект. У мене не було температури і були нормальні аналізи. Вже по завершенню цих чотирьох хіміотерапії ми пішли робити комп rsquo;ютерну томографію, аби дізнатися, як там все в мене реагує. Зробили це КТ, а я в той день була така щаслива, сподівалася, що зараз ми виходимо на другий етап. Лікар сказала, що на КТ є дещо на легені, але можливо це і не очаг. Я у неї питаю, що воно означає цей очаг ? А вона на це мені каже, що це метастаз. Я коли це почула, то в мене була така пелена перед очима. Тобто я була впевнена, що рак грудей це все виліковно, а зараз якщо мені скажуть, що там в мене метастаз, то я навіть і не знаю, що мені з тими легенями робити. Лікарка запропонувала мені зробити ще дві хімії. Я погодилася і запитала лише коли це потрібно зробити, а вона сказала, що завтра. Я відчувала себе погано, було була впевнена, що більше не повернуся до цього. Лікарі казали, що ця хімія вже не буде такою важкою ndash; нудити не буде, а лише буде біль у суставах і можливо через пониження лейкоцитів я може собі відчувати ніби я захворіла. Перерва між хіміями була три тижні. Перший тиждень йдеш на відновлення, на другому тижні ти відчуваєш покращення, а на третьому тижні, ти почуваєш себе досить класно. Але складно в тому плані, що ти вже тільки-но приходиш в нормальний стан і тобі потрібно знову до цього повертатися. Мені зробили знову КТ і тоді вже було зрозуміло, що не метастаз, а ймовірно, щось залишилось після перенесеного бронхіту. Лікарка робила на це ставку ще й в перший раз, але аби не повертатися до цього ще раз вона запропонувала зробити ті дві хімії. Я прислухалася до неї. Це було моє рішення. Я не маю ніяких претензій і розумію, що справді були ризики і якби це справді був метастаз, то потрібно було його добити одразу, а не через кілька років потому. Зараз я зробила 45 променевих терапій і наступні 5 років буду пити ліки. Фактично я на етапі гормональної терапії. Я п rsquo;ю ліки раз на день, та робитиму уколи раз на три місяці. Звичайно, що також потрібно відвідувати мамолога, гінеколога, робити різні аналізи і раз на рік комп rsquo;ютерну томографію. Також у рекомендаціях вказано про необхідність додатково пити кальцій, бо його вимиває. А взагалі хіміотерапевт сказав, що я можу жити своїм життям і займатися всім тим, що і до цього. Єдине, що нагадувало, що не все так я завжди, то це коли ти дивишся у дзеркало, а в тебе немає волосся і вій Я вже давно займаюсь фрілансом і увесь цей час я також працювала. Бо, коли ти працюєш, ти відволікаєшся від хвороби, лікарів, усіх думок. Мене врятувало те, що люди не знали мого діагнозу і просто нормально зі мною спілкувалися. Хтось пропонував допомогу у поширенні інформації, у нас запускалася у цей час Школа громадського діяча, яку робив мій колега Денис Демидов. Я тоді сказала, що можу допомогти онлайн ndash; комусь продзвонити, написати, а фізично не можу бути присутньою. У цей час якраз була червона зона і більшість занять ми проводили онлайн і я змогла прочитати лекцію стосовно співпраці громадських організацій з журналістами. Мені важливо було відчувати себе в контакті з людьми, спілкуватися і жити своїм життям. Єдине, що нагадувало, що не все так я завжди, то це коли ти дивишся у дзеркало, а в тебе немає волосся і вій. Ось в такі моменти я відчувала себе не такою, як усі. Був психологічний стан, що після хіміотерапії мені писали деякі люди, а я одразу сказала, що не хочу спілкуватися, я попрохала, щоб на мене не ображалися, бо були моменти, коли не з ким не хотілося спілкуватися. Я взагалі людина емоційна, життєрадісна, але хіміотерапія ніби забрала все ndash; і погане, і хороше і я відчувала себе ніби пустою. А радість до життя я ніколи не втрачала. Є люди, що пишуть мені, що треба змінити своє ставлення до життя. Можливо і треба щось змінити, коли ти живеш в негативі, але це точно не про мене. Я винесла для себе висновок, що потрібно менше працювати, приділяти більше часу рідним і батькам. Саме вони підтримують, вірять, надають силу і впевненість. Я вдячна їм, що вони не вели себе так, наче я хворію. Я відчувала підтримку чоловіка, батьків, тітки, двоюрідної сестри. Я не думала про те, де взяти гроші. Прийшла мама (мамою Юля називає не лише рідну мати, але й матір свого чоловіка, — прим. ред.) дала кошти і сказала йди лікуйся і не думай про те, де ти їх зараз можеш заробити. Така підтримка дуже сильно спонукає одужати. Батьки поруч живуть і ми у весь цей час на свята ndash; Новий Рік, Різдво, Пасха були разом. Батьки це правильно сприйняли. Вони мене дуже добре знають і я завжди їх просила не бути емоційними, не хвилюватися. Вони прислухались до мене і зробили так, як було найкраще мені. Я вдячна богові за те, що в мене така родина. Мені дуже пощастило. Але нажаль не всім так пощастило. Я розумію усіх тих, хто пишуть і просять підтримки, бо коли ти залишаєшся один на один з такою хворобою, то відчуваєш самотність. Це дуже важко. Є люди, у кого немає рідних, чи у них неблагополучні сім rsquo;ї. Я коли приходила на хіміотерапію, то бачила, що люди приходять з кимось на цю процедуру — чоловік, мама, подруга, діти. Людям потрібна підтримка. Мій чоловік мене привозив, але я просила його не залишатися. Мені було комфортніше дивитися у цей час якийсь фільм, чи серіал, щось робити, і я не хотіла би щоб він це бачив і цей стан переходив до нього. А вже вдома ми проводили час разом. Хотілося б аби люди чули, що все лікується і є багато прикладів тих, хто поборов рак Коли мені сказали, що скоріш за все волосся випаде, то це психологічно важко витримати. Чоловік мене підстриг одразу коротше. Коли зробили перші чотири хімії, то волосся ще було, а ось після тих останніх вже ні. Мої подруги та родина казали, що це все минеться і волосся відросте і найголовніше, аби я буда здоровою. Я в інтернеті побачила, що є така кепка з волоссям. Я знайшла лише одну в Україні. Придбала її і була дуже рада. Коли я її одягнула, то відчула себе так само, як і до цього з довгим, гарним волоссям. Вона не те щоб мене врятувала, але настрій підняла. На останній хімії я була в цій кепці і усі медсестри зацінили та казали, що мені дуже личить. Я кілька місяців в ній відходила, у цей час якраз погода була не дуже теплою і було ідеально її надягати. А взагалі залишитися без волосся це справді психологічна травма і чоловікам у цьому плані полегше. Бо у суспільстві нормально сприймають лисого чоловіка, а ось, якщо жінка лиса, то одразу вона або хвора, або щось с з нею не так. Суспільство ще не звикло до цього. Волосся в мене дуже швидко виростає. В березні в мене була остання хімія і зараз за три місяці вже нормально так відросло. Чи здавалося я питанням чому це сталося? Ні, це сталося і все. Я знаю одне ndash; потрібно ходити до лікарів, перевірятися. З точки зору медицини може бути багато причин ndash; спадковість, пізня вагітність або не вагітність і багато іншого. У мене, наприклад, по першій лінії не було цієї хвороби, але у мого тата у нього двоюрідна брати і сестри мали онкологію. Якщо поглянути назад, то за все моє життя у мене не біло поганих медиків і взагалі у моєму розумінні не може бути такого, що лікар не правий. Вони вчаться на це багато років, проходять практику, інтернатуру, багато років працюють. Треба прислуховуватися до лікарів і довіряти їм. Мій знайомий, який також має онкологію, спочатку не повірив в цей діагноз і повернувся до лікаря лише через кілька місяців. У нас люди втратили довіру до лікарів, бо в пресі часто акцентують увагу лише на поганих випадках ndash; не врятував, не той діагноз поставив. Але це людський фактор. Не можна по одній людині судити про всіх, а скільки лікарів рятують життя людей. Я думаю, що найкраще ndash; це лікуватися тут, у своєму рідному місці. У нас справді є хороші лікарі і є вибір клінік. За тебе справді хвилюються, переживають. Коли я спілкувалися з різними людьми у період лікування, поки стояли в чергах, то я познайомилися з жінкою, яка не мала хімію взагалі. Їй назначили лише променеву терапію, бо у неї була зовсім маленька пухлина. І вона про неї дізналася, коли робила УЗІ. Її звичка обов rsquo;язково раз на півроку без будь яких причин робити УЗІ молочних залоз дозволила швидко діагностувати пухлину з мінімальними наслідками. Нажаль, мало хто з батьків розказує, про те, що якщо ти дівчинка то потрібно відвідувати мамолога, робити УЗІ. Нам потрібно це змінювати і робити профілактику. Я знаю, що таке хіміотерапія, краще відходити 45-50 променевих, ніж хоч одну хіміотерапію. Бо вона несе такі тяжкі наслідки і фізичні, і психологічні. А ще важче, коли ти на 4 стадії, і коли ти все це робиш і не знаєш напевно, наскільки це тобі врятує життя чи ні. Я вважаю, що нам усім дуже важливо ділитися проблемами з близькими, розмовляти зі своїми дітьми, батьками, завжди питати чи не має якихось проблем та тривог. Наша небайдужість може врятувати життя. Також є групи підтримки, наша землячка Яніна Соколова зробила проєкт і колл-центр допомоги онкохворим. Люди потребують допомоги психологів і це нормально. Їх можуть інколи зрозуміти лише тільки ті, хто це вже пройшов. В планах на найближчий час у мене стоїть відпочинок. Ми поїдемо на море. Хотілось б звичайно, поїхати за кордон, бо там ти повністю відключаєшся від усіх цих проблем, негараздів в країні, місті, але поки через пандемію є складнощі з цим. Потрібно перезавантаження, а там будемо думати, що робити надалі. В будь-якому разі це все дається не просто так і якщо я зможу якось допомогти людям, це було б класно. Хотілося б аби люди чули, що все лікується і є багато прикладів тих, хто поборов рак. Наприклад, коли мені було важко, то я згадувала побратима свого чоловіка. У нього була четверта стадія, але вони знайшли вихід, зв rsquo;язалися з лікарями з Туреччини, багато хто допомагав їм назбирати необхідну суму на коштовні уколи і зараз він живе нормальним життям. Коли я починаю себе накручувати, то одразу згадую цього чоловіка. Вихід завжди є і за останні роки у медицині в напрямку онкології дуже багато перемог.
Источник: 061.ua Источник: https://www.061.ua/news/3121553/strasno-jti-do-likara-i-pocuti-takij-diagnoz-ale-se-strasnise-pomerti-v-33-roki-zaporizanka-ulia-novicka-pro-borotbu-z-rakom
Мы в Telegram, наш Telegram bot — @zpua_bot, Мы в Viber, Мы на Facebook
