Коли Зоя Петрівна прокидалася, вона виходила на балкон – на четвертому поверсі, та годувала голубів. Вона про це не розповідала, та я це бачила.
Вдень вона щодня виходила на прогулянку. Вона ніколи не поспішала: йшла з легенькою торбинкою в магазин чи на базар. Вона хотіла та любила своє життя організовувати сама.
Дорогою зустрічала людей із театру. Знала акторів, адміністраторів, працівників сцени. Анатолія Сиротенка розпитувала про ролі, Віктора Обрізана – про тонкощі сценографії. Усі адміністратори знали її, запрошували на вистави, та просто раді були обійнятися, постояти, поговорити. Всі новини вона дізнавалася першою. Була вона привітною та …обережною у словах.
Чи, може, мені так пощастило?
Так, мені пощастило жити з нею в одному дворі. Моїм сусідам пощастило ще більше – дівчатка знали Зою Петрівну змалечку, бо були онуками друга Володимира Магара, актора Сохацького – ще маю можливість відновити для історії це ім’я. А Зоя Петрівна на тих родинних фото – завжди на підборах, у пишній спідниці, казкова красуня без ознак віку та суму…
Дім біля театру – Театральний дім. Збудований на двох двоповерхових будинках дореволюційних часів такого ж дорадянського походження людиною, цивільним інженером Кондратьєвим – у 1929 році.
Зоя Петрівна на шість років старша за наш будинок. Оселилася в ньому після звільнення Запоріжжя. В і роки знайшлася їй пара – перший директор першої в Запоріжжі філармонії, Олександр Бенсман. За деякими записами він Ісаак, за її ж словами мав прізвище Бенський. Знав Леоніда Утесова (той приїжджав до Запоріжжя на гастролі, жив навкіс від театру, у будинку Ліщинського). Знав і Олександра Цфасмана, який нині дивиться на театр з цього будинку (за збереження історичної правди дякую Валерію Гущі та дівчатам з кафе «Фортеця гурмана», які підтримують історичний фон будівлі. А ще Сергію Ставицькому, світла йому пам’ять, який зібрав великий цфасманівський архів)…
Ми, безумовно, живемо в історії. І вона поруч. Залишається у спогадах, в архіві, у старих газетах, у документах.
Приблизно у 1950-ті роки Театральний дім пережив великий післявоєнний ремонт, виселили усіх мешканців. Зоя Петрівна сказала мені, що залишила свої фото та папери над горищі, над своїм помешканням. А коли повернулася, мовляв, не знайшла скрині… Так чи не так, не знаю – Зоя Петрівна майстриня таємниць. І обережна в словах.
Коли їй у серпні 2023 року виповнилося сто років, це здавалося мені якимось дивом. Ззовні їй було ніби… років 70- 80. За внутрішнім складом вона була молода – то веселе дівчисько, то кокетлива панянка.
Спілкувалися ми з нею вперше на прохання редактора журналу «Український театр»… Фотографував для видання Олександр Прилепа – маємо тепер безцінні кадри. Маю й безцінні спогади, які потребують архівних уточнень.
Остання наша розмова трапилася дев’ятого лютого. Зоя Петрівна впіймала мене біля свого під’їзду та запросила на пиріжок. Пили цикорій – вона вважала його корисним.
В останній розмові було трохи більше суму, ніж зазвичай. Та трохи більше оціночних суджень. Щодо великодержавних сусідів. “Буває, комусь щось не те скажеш, й переживаєш, що образила… А ця … знає, що мільйони людей гинуть, і йому це …ніяк… Стільки років – гастролі, гастролі, гастролі… коли я співала ще… А нині – цей кошмар, що вони роблять з Україною…”
Ця гірка правда стала тягарем, через який Зоя Петрівна не прокинулася лютневим ранком, 25-го. Через чотири роки після початку великої війни, яка розлучила її з родиною… Чи самотність…
Пробачте, Зоє Петрівно. За недосказане та недочуте. За недорозгадане.
За історію запорізької філармонії, театрального життя та запорізького джазу, які мали такі дивовіжні витоки та складові у дворі Театрального дому.
Зоя Петрівна Чекан (Чеканова) – українська співачка, ветеранка сцени та учасниця Другої світової війни. Закінчила Запорізьке музичне училище.
У роки війни виступала у складі концертних фронтових бригад, підтримуючи моральний дух військових.
З 1944 року працювала у новоствореній Запорізькій обласній філармонії, де виступала понад 30 років.
Після цього більше 20 років служила мистецтву у Хапорізькому обласний український музично-драматичний театр ім. В. Г. Магара. Брала участь у концертних програмах, вокальних виступах, театральних заходах. Організовувала численні поїздки рідного колективу та гастролі інших театрів у нашому місті.
Інеса АТАМАНЧУК, фото Миколи БАРИШЕВА та Олександра ПРИЛЕПИ
Сообщение Театральний дім осиротів: пішла з життя жінка, яка здавалася вічною появились сначала на Газета МИГ.