«Чіша… Спокуй…» – протягом двох тижнів відпочинку, які доля подарувала мені в колі друзів у Польщі, ці слова я чула майже кожного дня. Пан Пьотр Висоцький, наче психотерапевт, повторював їх і в сутінках, коли ми разом з його дружиною пані Люциною сиділи на балконі у компанії п’ятьох котів; і серед дня, у затінку дерев перед будинком; і на візитах до їхньої доньки з маленьким онуком…
Тиша буває і у нас серед ночі, а от спокою справді дуже бракує. Втім, навіть у Польщі заспокоїтися не одразу вдалося. Перші ночі я прокидалася від незрозумілої бентеги й одразу зазирала в смартфона. Там – повітряна тривога по Запорізькій області… І до кінця відпустки здригалася, коли чула сирену. У Польщі під час спеки чи у разі прогнозу бурі нею скликають добровільні пожежні команди, а інші мешканці на її виття майже не реагують. Бо то звуки, що гарантують безпеку, а не навпаки…
Втім, гріх жалітися. Адже я перебувала в колі друзів у мирній країні.
Щирі друзі з «Кроніки Бескидзької»
З газетою «Кроніка Бескидзька», що видається у місті Бєльсько-Бяла (Шльонське воєводство), «МИГ» має дружні стосунки більше двох десятиліть. У 2000-х роках то були творчі поїздки за обміном. А 2014 року, коли росія вдерлася на Донбас і захопила Крим, президент видавництва «Праса Бескидзька» Пьотр Висоцький першим запропонував підтримку.
Так само сталося і 24 лютого 2022 року. Польські друзі протягом кількох місяців допомагали сім’ям кількох наших співробітників влаштувати тимчасове життя у Європі. Журналісти «Кроніки Бескидзької» постійно цікавилися, що відбувається на теренах Запоріжжя і області (до речі, Бєльсько-Бяла є містом-партнером нині тимчасово окупованого Бердянська). Мартін Калуськи тричі публікував великі матеріали про життя нашого прифронтового міста. А навесні пан Пьотр Висоцький запросив авторку цих рядків на відпочинок.
Чудова можливість перемкнути мізки почала «працювати» одразу: вже дорогою до Бєльсько-Бяли я навіть випадкові турботи сприймала як пригоди. А їх (пригод) було чималенько)))
Плани планами, а митники непередбачувані
Потяг із Запоріжжя до Перемишля прибуває за розкладом о 15.20. А прямий поїзд до Катовіц стартує за 40 хвилин. Хіба цього не вистачить, аби перебігти з платформи на платформу? Тож ще у Запоріжжі купила на нього квиток через платформу koleo.pl (дуже зручний застосунок з українським інтерфейсом для купівлі залізничних квитків у Польщі). З Катовіц до Бєльсько-Бяли, як-то кажуть, «рукою подати» – усього 80 кілометрів і кілька поїздів до 23.00 (вночі у Польщі регіональні потяги не ходять). «Буду на місці близько 21.00, – мріяла. – Ще встигнемо з Пьотром і Люцинкою шампанського за зустріч випити».
Та щось українські митники на кордоні забарилися, і весь мій геніальний план пішов шкереберть. Прямий поїзд рушив без мене (щоправда, я через ту саму платформу встигла здати квиток, і мені повернулися 85 відсотків від суми) , а касирка на вокзалі повідомила, що тепер до Катовіц я зможу дістатися тільки з пересадкою у Кракові. До того ж, до Кракова матиму квиток без місця. Тобто якщо будуть вільні крісла в електричці, то сидітиму. Якщо хтось на проміжній станції зайде з квитком на це місце, його треба буде звільнити.
Ну, що зробиш… Пострибавши кілька разів з крісла на крісло, дісталася до Кракова. Тамтешній вокзал є водночас величезним торговельним центром, у якому я мало не загубилася. Врешті вмостилася до наступного засобу пересування і зазирнула в koleo.pl, щоб купити квиток з Катовіц до Бєльська. І що ви думаєте? Єдиний потяг, на який я встигала до 23.00, мав аж дві пересадки! Як це так???
Виявилося, що у Польщі ремонтні роботи проводяться вночі, і пасажирам пізніх поїздів пропонується частину ремонтованого шляху подолати автобусом. Так що стрибки з двома рюкзаками продовжилися))) Зате до Бєльсько-Бяли я прибула як королева – одна на усю електричку. Правда, о першій годині ночі, але то дрібниці.
Про грізних баранів та дивні паркани
Після перших обіймів та довгих розмов за життя друзі, знаючи мою любов до прогулянок, надали мені повну волю пересування))). І я одразу почимчикувала до ближньої вьоски (так називаються села й селища, які непомітно «перетікають» одне в одне). У Бєрах на березі Ясеницького потоку помилувалася затишними будиночками і подвір’ями, що буяли квітами, послухала воду…
Щоб не вертатися тим самим шляхом, звернула на сусідню доріжку, яка, здавалося, піде понад лісом. Та вона чомусь звернула в поля. За півкілометра зустріла овечу отару. Сфотографувала добрих овечок, повернулася… Величезний баран стояв за кілька кроків прямо посеред грунтівки і поглядав не дуже доброзичливо. Нагнув голову, пронизливо забекав і почав рити копитом землю. У мене аж дрижки затрусилися. Бігти? Наздожене. Відвернула погляд і навіть очі заплющила…
Ніколи не думала, що баран може обнюхувати людину, як собака. Але цей так і зробив. Потім форкнув і повернувся до мене тилом. Втягнувши нарешті повітря, обережненько обійшла тварину. І ще за кількасот метрів уперлася в паркан. Доріжка зникла, а ліс бовванів дуже далеко. Довелося вертати. Добре, хоч баран вирішив, що моя боязка істота не варта більше його уваги.
З тими парканами була ще одна історія. Цього разу велосипедна. Для роверистів у Польщі створені пречудові умови. Я вже не кажу про карколомні (зі «скоками» та крутими поворотами), але ретельно промарковані траси у горах, призначені для любителів адреналіну. Поза містами для простих туристів прокладена купа маршрутів, які відображаються на гугл-картах. От я і поїхала якось за вказівками одного з таких маршрутів. Зеленими пасовиськами, тінистими лісочками. Поки не вперлася… Правильно, в паркан. За яким починалися чиїсь оселі.
Тут не було барана, хоча оглушливо гавкав невидимий собака. Збоку простяглася чимала стрижена галявина, обмежена дровеняками на стовпчиках. Рисочки у смартфоні показували прямо на них. Довелося ризикнути. Добігла через галявину до стовпчиків, перекинула через дровеняку велосипед і… почула: «Джєнь добри…» З іншого боку стояла група роверистів, що намірилися так само, як я, долати перешкоду, тільки у зворотньому напрямку. Ну, слава богу. Гугл-мапа не збрехала. І я не порушила чиюсь приватну територію.
Інші велосипедні прогулянки були суцільним щастям. І до річки Вапеніци з місцевим водосховищем, де збудували новий місточок. І до Устроня вздовж Вісли, де на кожних ста метрах стоять лавочки зі сміттєзбірниками, аби подорожні могли перекусити в тіньочку, не забруднюючи природне середовище. І до інших мальовничих численних сіл і містечок. Бо безпечні рівненькі велодоріжки поруч трас є просто обов’язковими.
До яхтсменки мені далеченько
Пригоду зовсім іншого характеру приготував польський колега Мартін Калуськи. Він запропонував мені «жонглувку», тобто прогулянку на яхті. Я з вдячністю погодилася. Згадала, як у юності в Бердянську ми компанією виходили в море. З вітрилами поралися хлопці, а дівчата засмагали та купалися, пірнаючи в глибину з невисокого борту. Яхта тоді здавалася мені великою і потужною…
Коли ми разом з Мартіном та його татом, досвідченим «жонглежем» (яхтсменом) приїхали до порту на озері Гощалковіце і я побачила невеличкі і майже пласкі посудини довжиною у три метри, мені стало якось не по собі. «Не хвилюйся, то спортивні жонгли, – заспокоїв Мартін. – Ми візьмемо більшу».
Я б не назвала те судно набагато більшим, хоча там були лавочки та рубка. А от щогли були потужними. І коли чоловіки натягнули вітрила…
Ні, озера було майже спокійним, Мартін з татом були, здається розчаровані, що «нє вєє». Та після дощу було прохолодно і мокро. І варто було відійти трохи від берега, як Мартін запропонував навчити мене кермувати…
Скажу чесно. Я не запам’ятала, ні як зветься та мотузка, яку я час від часу мала підтягувати, аби переднє вітрило не плюскотіло, ні коли треба перекинути основне вітрило на інший бік (то вже робили чоловіки), ні якихось інших правил. Я весь час намагалася вловити, коли яхта відхиляється від курсу, і трохи повернути кермо. А от коли відчула, що наша жонгла «кориться» моєму кермуванню, а головне, чоловіки спокійно розмовляють, лише зрідка подивляючись вперед, – то спіймала справжній кайф.
Хоча напруга від «інтелектуальних зусиль» була написана в мене на лобі. Бо коли по поверненні з жонглувки я захоплювалася садком мами Мартіна, де росте безліч усього красивого та їстівного, тато трошки ревниво спитав: «Тобі, мабуть, садок подобається більше, ніж жонглування?» Я запевнила його, що подобається те й інше, просто це різні речі. «Дипломатка… – посміхнувся тато. – Приїдеш наступного разу, – побачимо».
«Де гриби?» – «Нєстети, нєма…»
А от у лісі жодні пригоди мене не чекали. Як і гриби. Ну не було їх – від слова зовсім. Навіть отруйних поганок чи мухоморів. Та найбільше засмутилася від цього донька пана Пьотра Моніка, яка двічі супроводжувала мене до лісу та на Козячу Гірку і дуже хотіла, аби в мене була ще й така радість. «Нєстети…» (На жаль…) Та я отримала величезне задоволення від компанії Монєчки та гасання довкола її собаки Майї.
Друга донька пана Пьотра Танечка організувала екскурсію до лавандового обійстя. Хоча більшість кущиків відквітувала, різнобарв’я нікуди не поділося, а кава з лавандовим сиропом була неперевершеною.
Потім ми поїхали до ставків, що належать польській академії наук. Колись тут розводили якісь унікальні сорти риби, зараз господарство за якихось причин підупало, та краса там неймовірна. А такої величезної зграї лебедів я взагалі ніколи не бачила.
Дякую, друзі! До зустрічі у вільній Україні!
Я не могла не навідати улюблені куточки Яворжа, де мешкають Пьотр та Люцинка Висоцькі – санаторний парк з деревами «помнікового віку», амфітеатр і Тешню (така споруда в гілочок вишні, усередині якої крізь сіль циркулює вода). Вкотре надихнулася архітектурою Бєльсько-Бяли – старовинні вулички, замок князів Сулковських, площу Ринок, костьол Святого Миколая, театр, пошта, ратуша, знаменитий будинок із жабами завжди цікаві.
Звичайно, окремою подією стали відвідини редакції «Кроніки Бескидзької». Надзвичайно приємно було побачити колег, завітати до затишних кабінетів та невеличкої телестудії, послухати щотижневе планування, поринути у радісну атмосферу щоденної творчості. Журналісти «Кроніки» щиро цікавилися життям запоріжців і бажали найшвидшої перемоги Україні. А згаданий вище Мартін Калуський докладно розпитав мене і вже опублікував розповідь про життя нашого прифронтового міста.
До речі, журналісти «Кроніки Бескидзької» цікавляться Україною не тільки в моїй особі. Наприкінці липня журналістка Магдалена Нич зробила великий матеріал про життя у Бєльсько-Бялі наших вимушених переселенок. З ним ми познайомимо читачів іншим разом. А зараз…
Величезна подяка усім колегам. І, звичайно, найперше – моїм гостинним друзям пану Пьотру Висоцькому, Люцині Висоцькій, усій їхній родині. Щиро вірю, що після нашої Перемоги ми вітатимемо їх у вольнім краю – Україні.
Ганна ЧУПРИНА, фото авторки
Сообщение Тиша… Спокій… І пригоди появились сначала на Газета МИГ.