Як зрозуміти та підтримати власну ідентичність? Досвідом ділилися учасники цьогорічного Форумі культур ГО «Десяте квітня», який у травні відбувся в Києві. Тема Форуму – «Дієва самобутність: соціальні ініціативи захисту ідентичности та суспільної злагоди». Тема поліфонічна, тому, мабуть спілкування мало назву «полілоги». Говорили про збереження власної етнічної ідентичности та розбудову спільної, громадянської, відповідальності за культуру й українську державність. Про її захист. Про те, як традиція, мистецтво, театр, музика, поезія, міжкультурний діалог і людські історії стають не лише спадщиною, а й дією.
Як журналістка нашої газети та співробітниця благодійного фонду «Меморі 86», я запропонувала розповісти власний досвід ідентичності та про події, які щасливо спричинив минулорічний фестиваль «Чорноморський степ».
Наші полілоги вели Сергій Пантюк – письменник, журналіст, редактор, організатор і
директор фестивалю «Віршень», Тетяна Шептицька – письменниця, редакторка, заступниця директора з наукової роботи Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили» та Олена Маляренко – письменниця, журналістка. Її книгу я замовила та отримала після нашого знайомства у Полтаві. «Жізель і МИР» – це неповторно гумористичні оповідання про перші місяці війни. Вони стали для мене яскравим прикладом усвідомленої українськості. Вибір мови є спротивом та оновленням, колоритним та переможним, – подякувала я сусідці.
І до розмови нашої, які модерував Валентин Долгочуб, кандидат історичних наук,
співробітник ГО «Десяте квітня», я додала власний досвід самоусвідомлення себе українкою.
Про бажання заради діла поєднувати людей
Зізнаюся, що кожен виступ учасників Форуму народжував якусь думку, якусь зачіпку, якою хотілося поділитися, передати. Так, під час розмови про фестиваль пам’яті Стуса я згадала, яка у нас чудова була вистава. «Нескорений, або Шлях ста зневір», яку грав Сергій Собержанський, який нині повернувся з війни й очолює Мистецький центр ветеранів у Запоріжжі.
Думаю, чи можливо додати цю виставу до фестивалю про Стуса, хоча б фрагменти… Бо моя найулюбленіша справа – поєднувати людей. Я коли бачу щось, що я можу дати корисне чи щось взяти корисне, я це роблю.
Я їхала сюди із великою вдячністю, тому що мене пані Олена мене повернула до читання. Я з двадцять другого року не могла читати. Хоча саме того року отримала з різних усюд: із Запоріжжя, із Чернігова, і з-за кордону, десь з десяток книжок від авторів. А тут я прочитала «Жизель і МИР». І я повернулася до читання. Тому що у книзі – мій Херсон, поруч моя Нова Каховка і досвід 2022 -го, який за декілька років війни вже став минулим.
На початку великої війни я опинилася при роботі в благодійному фонді. Тоді він мав назву «Ветерани Чорнобиля». Чорнобиль – це і моя історія, бо я навчалася в Києві в ті роки, коли трапилася катастрофа. І зараз у мене в роботі – інтерв’ю з ліквідаторами, які живуть в Запоріжжі.
Мову я вивчила з любові
Народжена я в російському Томську. А два міста, в яких я живу в Україні – це Нова Каховка та Запоріжжя, народжені в соцреалізмі. Запоріжжя виникло як соцбудівництво та перемололо тисячі людей, й дореволюційного походження інтелігенцію зокрема. А Нова Каховка перемолола тисячі селян, які йшли на будівництво, тікаючи від післявоєнного голоду 1940-х, щоб врятуватися, якось вижити. І втрачали свою українськість.
І у мене її не було. Коли мені було шістнадцять, мама мені сказала: “Пиши русская, будет легче жить”.
Так, легше. Я отримала цьому численні безумовні підтвердження. І маю пояснення щодо українськості як спротиву.
Я розмовляла з бібліотекаркою, моєю дуже давньою подругою, інтелігентною жінкою, з якою зробила дуже багато виставок, цікавих подій. Кажу їй: “Я зрозуміла, в чому різниця між російським і українським інтелігентом. Український інтелігент російську культуру знає. А російський… ” А вона швидко відповідає: “А зачем?”.
Та мову я вивчила з любові.
До своєї бабусі з роду Шкуринських, для якої всі ми, шестеро її онуків, були найгарніші. Дід Міша (з роду Рябенків) прокидався о четвертій, їхав на роботу (праюбвав у колгоспі конюхом), повертався вдень: “Олю, обід!” – трохи спав, і – знову на роботу.
Бабуся готувала, подавала, пекла хліб раз на два тижні, обробляла город, який починався помідорами, потім йшов кукурудзяними хащами (між ними росли гарбузи), а закінчувався вишеньками перед муром та дорогою. Там ми їли смачнющу вишневу смолу, застиглу на корі дерев – Боже, як ми її називали? Ввечері нас мили мами у коритах, які тут називали «вагани»… змивали «леп» нагрітою пекучим сонцем теплою водою. Ми були брудні, бо пасли вівці. Ходили за ними (не тільки нашими, отару збирали зо всієї вулиці) – полями та степом, майже під жовтий та замулений Південний Буг – зовсім негарний, якщо порівняти з Дніпром… А у дворі ще була корова, свині, гуси… Та палісадник під вікнами «великої хати», де ми спали на підлозі влітку, на постелених бабою доріжках та ковдрах. Малий Сашко спав із мамою у маленькій кімнаті, яка називалась «катрашка»: там була піч. Ще були сіни. Окремо – комора, де теж хтось спав, бо коли приїздили до села троє рябенківських дітей із родинами, треба було шукати всім місця. Бабуся спала при літній кухні. Я не можу сказати, скільки вона спала, бо такого городу, як у неї – без жодної бур’янинки, я ніколи більше не бачила. І такої смачної курки з супу ніколи більше не їла…
Мій досвід – це мова краплями роси, не той, що мають люди, які з цього океану ніколи не виходили.
Текст «Щодо мови» взяла редакторка Любов Голота до «Слова Просвіти», надрукувала. Це про мої витоки українськості – у селі Дорошівка на Миколаївщині, де жили мої українські діди (пані Елька каже – «баби»). Стражденні. Та безмежно люблячі мене люди.
Це був мій перехід, і згодом я перестала писати російською, та з того часу намагаюся якнайкраще користуватися українською. Я дуже вдячна своїй шкільній вчительці, якій встигла сказати: “Дякую за мову, Олександро Дмитрівно”. – “Що, згодилася?” – поважно запитала вона. Наразі вивчаю, читаю, знаходжу нові імена, віддано люблю. Всі вони мають відбиток в моїй роботі…
Як нас змінив «Чорноморський степ»
Розповідаю, яку роль для нашої невеличкої запорізької делегації, яка потрапила минулого року до Одеси, відіграв фестиваль «Чорноморський степ». Дякую можливостям та трансформаціям, які ми отримали.
Нас було четверо. Вже сталий письменник Борис Артемов, який працював на літературній стежці. Художник-ветеран Володимир Гордійченко – малював при нашій локації. Він поєднує чотири освіти: українська філологія, історія, мистецтвознавство і філософія. Викладав філософію в нашому технічному університеті і пішов на війну в 2015-му, бо не міг бути байдужим: на захист України постали його студенти. І тоді, і нині малює свідчення війни. Його фронтові замальовки мають діапазон розміру від обгортки цукерки до монументальних розписів на стінах міст та сіл, де базувався його підрозділ.
Він мав у побратимів псевдо Професор, бо ставиться до подій і як історик, і підтвердженням того його є архів військових свідчень.
Влітку 2022-го його демобілізували за віком.
А тепер він має чудові спогади про те, що через проміжок часу він побачив Одесу – багатолюдною, фестивальною. І наразі малює Одесу по своїх спогадах, згадує свої емоції. На його виставки приходять побратими. Він спілкується з людьми, з якими воював, та вдячний, що у його житті трапився Чорноморський степ.
З нами поїхала жінка, мисткиня з бісероплетіння, яка минулого літа пережила дві особисті трагедії. І я думала: як з нею говорити, як співчувати? Відновила її творчість та «Чорноморський степ». Вона не тужила, не сумувала – спілкувалася та посміхалася, навчала плести та дарувала…
І ще в Одесі трапився неймовірний Кобзарський цех…
Для нас було відкриттям, що існують Львівський кобзарський цех, Харківський, Київський, Одеський… А запорізького нема. Та мені було що розповісти про Запоріжжя у кобзарському осередку «Чорноморського степу».
Є у нас художник Андрій Соколенко. Його батько Григорій Соколенко, 1927 року народження, свого часу відкрив мені очі на історію українського мистецтва, і ми вже після того, як його не стало, спромоглися представити виставку «Не забувайте незабутнє» – присвячену колекції художників кола Михайла Бойчука в Запорізькому обласному художньому музеї.
Григорій Соколенко познайомився із тезкою, Григорієм Авксентійовичем Довженком, на будівництві Каховської ГЕС та Нової Каховки. І розпочалася історія, яка триває й досі – у роботі над спадщиною, популяризації запорізького мистецького спадку, спілкуванні з колегами, які розповідають світу про «кам’яні вишиванки» Нової Каховки.
У 1969 році, на запрошення Григорія Довженка, Григорій Соколенко потрапив на виставку монументального мистецтва в Києві, де були представлені роботи бойчукістів. І побачив там Георгія Ткаченка, святу людину для всіх кобзарських цехів світу, не тільки України. Григорій Соколенко почув у його виконанні співи-речитативи під акомпанемент старосвітської діатонічної бандури. Захопився, придбав у нього інструмент. Почав грати – і з того часу вже з бандурою не розлучався.
Записував почуте, сам створював тексти, і свої виставки оздоблював своїми співами.
І саме ця бандура стала героїнею спілкування на кобзарській алеї Чорноморського степу. Про неї хотілося не тільки чути, її хотілося бачити.
«Бандура. Перезавантаження» як продовження «Чорноморського степу»
Згодом, у жовтні, до нас у Запоріжжя на фестиваль «Бандура. Перезавантаження» приїхав Василь Жованик – із Київського кобзарського цеху. Мені сподобалось те, що на фестивалі в Одесі він вчив дітей та дорослих, яким рухом правильно вирізати бандуру.
В його доробку – вже вісім інструментів, є такий, з яким він не розлучається. Ми з ним говорили про Георгія Ткаченка – вчителя його вчителя, Миколи Будніка. Та знає він про Георгія Кириловича, який повернув до українського життя старосвітську бандуру, значно більше. І, потримавши вже в Запоріжжі інструмент родини Соколенків, розповів, що були три майстри, які робили бандури за кресленнями Георгія Ткаченка. І він знає, чия це рука…
Цю бандуру під час подорожі на Хортицю взяв в руки голова журі «Бандура. Перезавантаження» Олег Созанський та розповів про її стрій, про простоту та зручність кілочків. Після того діти – бандуристи, учасники програми, просили дозволу торкнутися струни. І Хортиця почула голос наповненого історією інструменту.
Голос цієї бандури став впевненішим з того дня. Бо Василь Жованик взявся відновити інструмент. І ми, у Запоріжжі, і бандуристи Київського кобзарського цеху, вже чули її оновлений голос. Наразі чекаємо можливості провести концерт у Запоріжжі – міський Департамент культури проведе, як тільки Василь зможе вирватися зі служби до Запоріжжя.
Добре, що видавець Віктор Текуч запропонував нам з Андрієм Соколенком видати постер, який поєднує свідчення цих неймовірних подій та співпадінь. Тут фото фестивалів «Чорноморський степ», «Бандура. Перезавантаження». А також фотокопія акварелі «Поріг Ненаситець» Георгія Ткаченка. Він як художник багато та цілеспрямовано подорожував Україною. Його численні роботи вважають продовженням серії картин «Мальовнича Україна», започаткованої ще Тарасом Шевченком… І ця робота потрапила до Запоріжжя приблизно в ті ж часи, як і бандура.
Це символічні події для Запоріжжя, бо живописні пороги Дніпра знаходяться наразі під водосховищем, замкненим греблею Дніпрогесу. Та є вони на картинах свідків вільної течії Дніпра. А бандура, яка повернула собі голос, повертає нас в ті часи. І це поєднання можна бачити на постері.
Чарівне малювання та цілюще слово
Завдяки співпраці нашого благодійного фонду із ГО «Десяте квітня» маємо й таке невеличке видання, яке створило радість людям, громадам, особливо – релокованим, з якими ми спілкуємося зокрема за проєктом «Міжпоколінні діалоги». Книжку проілюструвала київська художниця Марія Коваленко.
Маємо й ще один творчий здобуток, на який нас надихнула робота з ГО «Десяте квітня».
Це книжки, які пише народжена в Новій Каховці, нині одеситка – Олександра Пономаренко. До текстів вона вкладає досвід материнства у часи повномасштабної війни, подолання труднощів – та все це під знаком любові до своїх дітей. Її дещо казкові «Казки про Мію» та мемуари динозаврихи-мами «Динозаврики» – відредаговані знаним мовознавцем та художницею, видані невеличким накладом, стали темою обговорення у наших громадах. Та можуть бути й представлені в Одесі, самою авторкою.
Це наші мрії про майбутній «Чорноморський степ» – художня виставка та презентація сучасних книжок.
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки та надане ГО «Десяте квітня»
Сообщение Творити дієву самобутність – щодня, і з любові появились сначала на Газета МИГ.