У Запоріжжі переселенка мріє повернутися додому, щоб хоч на руїни глянути

У міському шелтері живуть переселенці з Донецької та Запорізької областей

Перші переселенці заселилися в цей шелтер 16 квітня — у день 30-річчя закладу, у якому вони знайшли прихисток на тривалий час. За направленням гуманітарного хабу у шелтер приїхали ВПО з Донецької області — з Курахово, Волновахи, Мар’їнки.

Як розповіла куратор шелтеру Валентина Єршова, наразі у цьому затишному закладі мешкають 162 переселенця. Але був час, коли кількість гостей сягала 200 осіб.

У Запоріжжя вони прибули з територій Запорізької та Донецької областей, які знаходяться під постійними обстрілами чи в окупації. Сьогодні у шелтері мешкають жителі Гуляйполя, Оріхова, Малинівки, Полтавки, Мар’їнки тощо.

Віра Іванівна Міщенко приїхала у Запоріжжя з Гуляйполя. Нещодавно їй виповнився 81 рік.

— Виїхали після 20 квітня, — розповідає Віра Іванівна. — Вже не можна було обстріли витримати. Було, козу дою, а вона до мене тулиться, хоче, щоб її сховали. Виїжджали — літаки низько літають, ракети.

У Запоріжжі зустріли дуже тепло. Валентина Омелянівна — це людина від Бога. Добра, приємна! І годують тут дуже добре. Я на тарілці нічого не залишаю. Ми дуже задоволені. Дуже велика подяка усім, що не забувають нас, біженців.

Хочеться, щоб ніхто не знав більше горя, якого ми зазнали. І от тепер знову війна. Навіщо нам таке горе?

Я 1941 року народження, малою зазнала лиха, знаю, що таке війна. Я народилася, коли батька вже забрали на фронт. Чудом вижила в 1943 році, коли в хаті сталася пожежа.

Мене не було де діти, мама кидала мене на сусідку. У півтора роки на вікно посадить, обмотає куфайками, щоб я сиділа, і їде на степ, корів доїти.

Попросила раз сусідку затопити в хаті, щоб тепліше мені було. Сусідка намостила соломи, підпалила і пішла. А жарина впала і зайнялося у хаті. Горить хата, а я сиджу на вікні.

Сусідка через дорогу побачила, витягла мене з вогню і положила за хату. Мамі казали, що я не виживу, помру. А мене Господь воскресив, він мене любить. Я ще повинна бути щасливою.

Віра Іванівна сподівається повернутися в рідне Гуляйполе.

“Там залишилася хата, яку будували власноруч з чоловіком, — розповідає жінка. — Чоловік помер 30 років тому. Сама виховала і вивчила двох дочок, вони зараз в Івано-Франківську. У мене п’ятеро онуків. Їхати на захід України, щоб бути разом з дітьми, не збираюся — далеко, та й не хочу свою малу батьківщину покидати. Хата моя у Гуляйполі ціла — там живуть наші солдати. Сподіваюся повернутися додому. Гніздо своє не можу залишити.

На вулиці, де мешкала Віра Іванівна, багато руйнувань. Багато сусідів поїхали з Гуляйполя. У деяких хатах, за її словами, «бомби стирчать»,

«Дочка 10 років виплачувала кредит, тільки виплатила — війна, ділиться Віра Міщенко. — І їй розвалило хату у центрі Гуляйполя. Снаряд упав у дитячу спальню, так і стирчить досі.

До речі, у Запоріжжя не по літам жвава жіночка забрала і свою сусідку.

— Там жили поруч і тут — у одній кімнаті, — розповідає Віра Іванівна. — Вона старша, 1939 року народження. Залишилася одна — двох дітей поховала, чоловіка. Я сказала: “Давай поїхали, чого тобі тут сидіти?”.

Мешканка Оріхова потерпала під обстрілами довго

А Лідія Миколаївна приїхала у Запоріжжя з Оріхова, міста, яке останні місяці знаходиться під постійними ворожими обстрілами.

— Терпіла довго, — розповідає жінка, яка працювала усе життя бібліотекарем. — Коли почалися сильні обстріли, ховалися у підвалах. Їсти було що — працював ринок, на якому люди скуплялися навіть коли починалися обстріли; магазин «АТБ». Гуманітарну допомогу надавала міська влада.

Світло то було, то пропадало, енергетики намагалися лагодити пошкоджені обстрілами мережі. Така ж ситуація була з водою. Але обстріли не вщухали, а навпаки — були все сильніші та сильніші. Воєнна ситуація була дуже напруженою.

Треба було приймати рішення про евакуацію. Це завжди складно — покидати рідне місто, рідну домівку і їхати в нікуди. Але іншого виходу не було. Бо вже не можна було терпіти!

У травні міська влада проводила евакуацію і я поїхала з Оріхова. Коли тільки заїхали у Запоріжжя, чогось відчула спокій і захищеність. Ішла по вулиці і думала — мабуть, попала в безпечне місце.

Коли потрапила у цей заклад, було таке враження, що потрапила у рідну домівку, до рідної мами — настільки турботлива і уважна Валентина Омелянівна. Вона завжди вислухає, допоможе. Тут весь колектив такий! Ми нагодовані, обігріті, тут створені гарні побутові умови — є де прийняти душ, випрати речі.

Кухарі дуже смачно годують. Навіть коли немає світла, вони знаходять вихід із ситуації.

Дякую всім небайдужим людям, фондам, які нам допомагають, які передають продукти, щоб ми могли смачно поїсти. Таким людям, як ми, навіть привітна посмішка — бальзам до душі.

Лідія Миколаївна кілька разів їздила до Оріхова. Її квартира вціліла частково — вікон немає, двері пошкоджені. Але жінка мріє повернутися до рідного міста.

Майже всі її сусіди по 3-поверховому будинку на 12 квартир виїхали. У сусідньому такому ж залишився один чоловік. Живе у сестри, у будинок навідується.

— У нашому дворі згоріли 4 гаражі, прилітало в адміністрацію, розташовану поруч, — згадує мешканка Оріхова, який рашисти називають “міцним горішком”, бо не можуть його взяти.

У Лідії Миколаївни двоє синів.

“Один ще до війни виїхав у Польщу, потім до нього приїхала його родина, — розповідає Лідія Миколаївна. — Другий знаходиться у Вінниці, там попалась робота. Дружина і двоє дітей у Польщі. Уся сім’я роз’єднана. Дуже болить, що не бачимо один одного. По телефону, звичайно, спілкуємось.

Вертатися немає куди

У одній кімнаті з Лідією Миколаївною мешкає Людмила з Мар’їнки. Цей населений пункт на Донеччині ворог зрівняв з землею.

— Місяць сиділи у підвалі в школі. А потім почали валитися стіни на нас, то нас вивезли, — розповідає Людмила. — У Запоріжжя приїхали в березні. Ми такі раді, що нас привезли сюди. Тут так гарно, всі дуже добрі. Ми таких людей дома не бачили! Дуже вдячна за все, що для нас роблять.

У Мар’їнці немає нічого, усе зрівняли з землею. Ми втратили все. Син у Курахові, донька з дітками виїхали в Польщу.

Додому, звичайно, дуже хочеться! Щоб хоч побачити ті розвалини. Морально дуже важко. Що далі буду робити — не знаю. Думаю, нас не залишать у біді.

Продуктами виручають небайдужі люди

Зрозуміло, що таку велику кількість людей треба годувати, тим більш, що тут повноцінне триразове безкоштовне харчування. Тому допомога від волонтерів та благодійних фондів шелтеру просто необхідна.

Кілька днів тому у рамках проєкту «Рятуємо життя», заснованому Метінвест, ДТЕК в координації з Фондом Ріната Ахметова, у шелтер завезли 550 кг продуктів. Це не персональні набори для переселенців, а продукти харчування для приготування страв на кухні.

“Шелтеру передали консервовані супи, томати, молочні каши, джеми, каву розчинну, рис, макарони, джеми, консервовані ананаси, — розповів менеджер ГО «Запоріжжя. Платформа спільних дій» Дмитро Халілов. — Це продовження допомоги у рамках гуманітарного проєкту «Рятуємо життя».

Наше місто продовжує бути прихистком для переселенців із Запорізької та сусідніх областей, тож потреба у допомозі, як і раніше, є вкрай необхідною.

У шелтері, як розповіла куратор Валентина Єршова, кухарі готують їжу так, щоб вона була по-домашньому смачною.

— До консервованих продуктів ми додаємо вміння кухарів, — каже Валентина Омелянівна. — І страви виходять дуже смачними. Якщо є консервований горошок, то готуємо з ним салати. До консервованих супів додаємо картоплю. З консервованої квасолі робимо дуже смачну пасту за закарпатськими рецептами.

А нашим гостям кажемо, що квасоля додає фосфору, розуму і в ній багато вітамінів. До кавового напою додаємо згущене молоко і він виходить ще смачнішим.