Україна повернула з російського полону 108 військовослужбовиць та цивільних заручниць
У рамках роботи Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Україна провела обмін полоненими по формулі “110 на 110”, але дві жінки не схотіли повертатися в Україну.
“Черговий масштабний обмін полоненими вдалося провести сьогодні. Особливо емоційний та справді особливий — ми звільнили з полону 108 жінок. Це був перший цілковито жіночий обмін. У полоні перебували мами та доньки, яких дуже чекали рідні, — прокоментував подію керівник Офісу Президента Андрій Єрмак.
Серед звільнених були дівчата, незаконно ув‘язнені в ордло, які потрапили в полон ще до широкомасштабного вторгнення. Люди сиділи з 2019 року в псевдореспубліках за «надто проукраїнську позицію», яка виражалась в перевезенні гуманітарки для дітей-сиріт, надумані «шпигунство» та «тероризм».
Це був нервовий обмін. Надто багато деталей і моментів, які могли вплинути на процес, змінити його хід.
При обмінах завжди багато ризиків, які треба прораховувати від моменту підготовки та під час самого процесу. Права на помилку немає. Є завдання Президента повернути всіх, і від чітких дій команди залежить, щоб наші люди були вдома.
Я був впевнений у результаті, бо наш алгоритм дій добре прорахований, і обміном займається краща команда.
Зараз всі дівчата будуть проходити медичний огляд, реабілітацію. Будуть обіймати рідних, своїх дітей, відновлюватись. Україна не залишить нікого. Бо українці — це найвища цінність держави. Звільнимо всіх.
Чекали командири, побратими, військові, журналісти і рідні
У Запорізьку область дівчат та жінок, які провели у російському полоні по кілька місяців, привезли з тимчасово окупованого Криму. До Сімферополя вони дістались літаком з Таганрогу.
На майданчику звільнених з полону військовослужбовиць ЗСУ, Нацгвардії, Державної спеціальної служби транспорту та Державної прикордонної служби України чекали командири частин та побратими, родичі. Разом з ними в Україну прибули і цивільні заручниці.
Чекання розтягнулося на три години і ось уже практично в суцільній темряві автобуси з супроводженням заїжджають на майданчик. Через автобусне скло видно, що частина колишніх браниць Кремля не може стримати сліз щастя від почуттів, які переповнюють.
Незламні дівчата та жінки виходять з автобусу, загорнувшись у державний прапор України.
— Зараз ми щасливі, а там було дуже важко, — розповідають військовослужбовиці. — Ми щасливі, що чуємо українську мову, що бачимо своїх. Ми вірили в Україну, а нам казали, що її вже немає.
Там ще залишилося дуже багато наших. Дуже! І їх треба звідти витягувати. Дуже багато дівчат, які відстоювали Україну і які чекають повернення в Україну. Вони залишилися одні з ними.
Військовослужбовиці діляться, що перед ними стояв вибір — смерть чи полон. Вони мусили здатися в полон — як сказали жінки, заради рідних. У багатьох — батьки, діти, чоловіки.
У їхніх планах — відпочити і продовжувати служити далі. А хтось буде зайнятий пошуком рідних, які виїхали з Маріуполя. Жителькам Маріуполя та й інших знищених чи окупованих росіянами міст буде найважче — їм поки що (чи взагалі) нікуди повертатися.
А ще всім буде треба відновлювати документи, бо їх орки забрали і не віддали.
— Забрали телефони, документи, прикраси, гроші. Навіть одяг на нас чужий! Ми як бомжі, нам потрібна допомога, — сказала одна з військовослужбовиць.
Били три дні поспіль
48-річна Наталія Кузьменко — бойовий медик, військовослужбовиця 56-ї бригади ЗСУ. За її словами, вірила, знала, що повернеться в Україну. Ще й дівчат заспокоювала.
У полоні пробула півроку — з 12 квітня. До того, як потрапила у полон, перебувала на території заводу імені Ілліча у Маріуполі. Під час полону була у Оленівці, Таганрозі, Валуйках Бєлгородської області, Курську і знову у Таганрозі. .
Наталія розповіла, що у полоні її били. Каже, жінок били, незважаючи на вік, на хвороби… Дівчат — за татуювання з українськими символами. А ще нещадно били за те, що полонені розмовляють українською мовою.
— Найстрашніше було у Таганрозі (українок помістили до СІЗО). Били дівчат, знущалися над полоненими. Намагалися нас зламати. Прийшли двоє, сказали, щоб я відмовилася від статусу військовополоненої і від українського громадянства.
“Я цього робити не буду” — відповіла. Мене били три дні. Усі ноги були сині. Ставили на розтяжки. Я місяць не могла ходити, — згадує жахи полону жінка. — Коли приїхали у Валуйки, слідчий поцікавився, як нам Таганрог. Розповіла, що там був жах. “За останні 15 років там нічого не помінялося” — почула від нього. Нічого гарного в росії не було, немає і не буде.
Чоловік Наталії Сергій Кузьменко і нині знаходиться в полоні. Наталія Володимирівна дуже переживає за нього ще й тому, що чоловік має проблеми зі здоров’ям — хворе серце. Хвилюється, щоб не помер на чужині. Жінка звертається до усіх, щоб поскоріше повернули чоловіка додому. І не тільки його, а й усіх полонених українців.
Знущались над інвалідом з дитинства
Жительку села Рубіжне Харківської області Ольгу росіяни забрали з дому у липні. Ольга — інвалід з дитинства, вона погано розмовляє.
— Думали, що я передаю інформацію про них комусь, — каже жінка. — Але я цього не робила. Я їм казала правду, але вони мені не вірили. Я погано розмовляю, а вони мене питали, чого я розмовляю так повільно. І казали, щоб я нормально розмовляла.
Найбільше українок били жінки
Додому повертається і військовослужбовиця підрозділу ТрО Ольга Ликунова. 24 лютого Оля пішла до військомату і стала на захист країни. А 12 квітня вона опинилася у полоні.
— Пробула 6 місяців і 5 днів, — ділиться захисниця. — Вони просто нелюди. Нам казали, що ми нікому не потрібні. Над нами знущалися, нас били. Найбільше наших жінок били їх жінки. Били без причин. З камери виводили вранці і ввечері рахувати і били.
Єдине — у Валуйках не били. Але морально знущалися. Вони нас ненавидять. Тому що ми є.
За словами Ольги, першій вона подзвонить донечці, тому що «вона єдине, що у мене є».
Щоб звільнені з полону жінки могли зателефонувати рідним, їм дали нові мобільні телефони і сім-картки. Тому біля автобусів можна було почути: “Я звільнена, у мене все добре”.
Медика Вікторію розлучили з 4-річною донькою
Серед звільнених була медик з військового госпіталю Вікторія Обідіна, яку окупанти 8 травня під час евакуації розлучили з 4-річною донечкою Алісою. У результаті дівчинка з чужими людьми їхала з Мангуша до Запоріжжя. Згодом Алісу доправили до бабусі, яка знаходилася у Польщі.
Журналістка Ольга Звонарьова 8 травня зустрічала евакуйованих з Маріуполя, спілкувалася з Алісою. Потім кілька разів спілкувалася з мамою Вікторії Світланою. Але про полонену доньку мама не мала ніякої інформації — де вона, що з нею.
Оля запропонувала Вікторії поговорити з мамою. Додзвонилася до Світлани з другого разу. Звільнена захисниця мало не плакала від щастя.
«Мамулічка, привіт. Мама, дякую… Я в Україні. Мама, сьогодні, щойно мене обміняли… Я дуже рада. Дякую усім, хто допомагав витягати мене звідти. Тому що там було жахливо. Все буде добре. Скоро зустрінемось. Нічого не повернули: ні документи, ні речі. Взагалі нічого. Я сама вирішу усі питання і приїду до вас.
Вийшло все дуже несподівано. Все добре. Що там донечка? Я дуже вас люблю, донечку обійми і поцілуй», — просила маму щаслива Вікторія.
Журналістам Вікторія розповіла, що вона з-від Волновахи Донецької області. Працювала у Маріуполі у військовому госпіталі.
«Я медик, фельдшер поліклініки. Історія про дівчинку з «Азовсталі» — це історія про мою доньку, — ділиться звільнена захисниця.
На “Азовсталь” Вікторія поїхала за наказом командира. Що було з Алісою Вікторія, за її словами, не знала. До війни вони з донькою жили недалеко від комбінату — через дві зупинки. І тому Вікторія вирішила забрати малу до себе на “Азовсталь”.
Попросила бійця “Азову”, щоб допоміг забрати дитину, бо “серце матері не на місці”.
— Він відвіз мене машиною, — згадує Віка. — Я забрала дитину, її речі і ми приїхали на “Азовсталь”. Тут вона була під наглядом.
На початку травня Вікторію з Алісою спробували евакуювати з Маріуполя з цивільними.
— Ми поїхали в Безіменне, у фільтраційний пункт. Там відразу дізналися, що я військовослужбовець і повідомили, що далі не прохожу. Сказали, що затримають на 30 днів і якщо на мене нічого не знайдуть, то мене відпустять, але… 165 днів, — розповідає медикиня.
За словами Вікторії, їй казали, що Алісу відправлять до дитбудинку. Дівчинку не хотіли випускати на підконтрольну Україні територію. Вікторія дуже вдячна представникам Червоного Хреста, які допомогли вивезти малу.
— На «последнем вздохе” дозволили написати довіреність і дозволили вивезти, — згадує події початку травня Вікторія Обідіна.
Про те, що її донечка дісталася до Запоріжжя, жінка знала одразу, а от про подальшу долю Аліси дізналась лише 4 жовтня.
— В Аліси 3 жовтня був день народження і 4-го мені дозволили зателефонувати і привітати, — розповіла Вікторія журналістам.
Медик згадала, як в полоні її змушували давати інтерв’є росЗМІ. А ще — робити звернення до віце-прем’єрки Ірини Верещук і просити повернути дитину.
— Мені сказали: «Ти розумієш, що ти не можеш відмовитися від коментарів?”. Я розуміла. Інакше — били б, і все одно я б дала ці коментарі. Що мені сказали, те я і говорила. По-іншому там ніяк, — зізнається Вікторія.
Щоб їй повернули Алісу Вікторія, звичайно, не хотіла.
— Я розуміла, що далі мене будуть катувати дитиною. Невідомо, що б їй могли зробити, щоб витягнути з мене яку-небудь інформацію. Але все склалось благополучно, — говорить Вікторія.
Про ставлення до неї з боку росіян Вікторія Обідіна сказала лаконічно: “Не били”.
Про те, що її готують на обмін, жінка навіть не здогадувалась. Тим більш, що коли вона на початку жовтня спілкувалась з мамою, та сказала їй, що подали всі фото дівчат, але фото Вікторії у списках немає.
— Там, де я сиділа, не казали, що я у них. Місяць просиділа в УБОПі, потім перевели до ізолятора тимчасового утримання, також на місяць, потім — в Оленівку. Три дні тому перевезли до Таганрога. Нас чотирьох — три пекаря і я, — продовжує Вікторія.
Вона, до речі, рахувалася не військовополоненою, а адмінзатриманою, оскільки не пройшла фільтрацію.
— Коли приїхали усіх забирати, а я розуміла, що залишаюсь одна, почала бити тривогу. І мене внесли у списки для обміну, — говорить Віка.
Вікторія згадує, що дуже боялася залишитись там.
— Ми до останнього не знали, що їдемо на обмін, — розповідає щаслива жінка. — Нас погрузили в літак. Перевозили з закритими очима та зв’язаними руками. Сьогодні (17 жовтня. — Ред.) очі не зав’язували, але були головні убори, які натягували так, щоб ми не бачили дороги. Руки були зв’язані.
Коли вже їхали дорогою, зрозуміли, що їдемо у бік Запоріжжя. Дуже зраділи! Ми до останнього не вірили. Аж поки не перейшли лінію розмежування й не сіли у наші автобуси.
Нині найбільша мрія Вікторії Обідіної — зустрітися з мамою, побачити донечку, влаштуватися на роботу, але зараз не знає, яким буде нове життя.
Фото Олександра Прилепи та з сайту Офісу Президента
Читайте також: Запорізьких гвардійок з полону зустрічали командири частин
Тільки цифри У рамках роботи Координаційного штабу вдалося визволити з полону 108 українських жінок — військових та цивільних.
Серед них полонені, яких тримали в ув’язненні ще до повномасштабного вторгнення, поранені. Четверо зі звільнених були «засуджені» окупаційною владою за «шпигунство» або ж «занадто проукраїнську позицію».
Серед визволених жінок — 47 представниці Збройних Сил України, зокрема ТрО, 32 — військовослужбовиці ВМС України, представниці Національної гвардії, Державної прикордонної служби та Державної спеціальної служби транспорту.
Найстаршій зі звільнених полонених 62 роки, наймолодшій — 21 рік.
Серед звільнених жінок 37 були евакуйовані з «Азовсталі». Додому повертаються також захисниці, відзначені державними нагородами.
Сообщение У Запоріжжі військовослужбовиці розповіли про жахи полону: Намагалися нас зламати появились сначала на Індустріалка — новини Запоріжжя.
Источник: http://iz.com.ua/zaporoje/u-zaporizhzhi-viyskovosluzhbovitsi-rozpovili-pro-zhahi-polonu-namagalisya-nas-zlamati
Мы в Telegram, наш Telegram bot — @zpua_bot, Мы в Viber, Мы на Facebook
