У Запоріжжі на вулиці Нижньодніпровська, де я мешкаю, та «сусідніх» Тбіліській, бул. Гвардійському тощо – лише тієї частини, що йде від інфекційної лікарні до Прибережної магістралі – безліч багатоповерхівок і приватних осель. А ось з укриттями якось не дуже.
На початку повномасштабної війни для мешканців цих житлових кварталів офіційно було вказано лише одне укриття – у приміщенні металургійного коледжу. За інформацією міськради, це «найпростіше укриття» площею 200 кв.м., розраховане на 333 особи. Проте виглядало воно достатньо надійно, як справжнє сховище. Не дуже глибоко під землею, але все ж таки то був підвал. З масивними металевими дверима та двома окремими виходами. З «обладнання» тут були лише дерев’яні піддони на підлозі, а ще – туалет.
Зрозуміло, що вмістити всіх мешканців найближчих житлових кварталів це укриття не могло. Хоча ті, хто приходив під час повітряної тривоги, якось розміщалися. Я сама восени 2022-го, коли місто нещадно обстрілювали ракетами, провела тут не одну ніч. На піддоні у спальнику. І хоча приміщення було забито людьми, а піддон був коротенький навіть для мого зросту, дуже міцно спала. Бо почувала себе тут, на відміну від незахищеної квартири у хрущовці, де не має можливості знайти хоча б рекомендовані «дві стіни», майже у безпеці.
Згодом ситуація змінилася, але не на краще – для місцевих мешканців. Щоправда, укриття відремонтували. Проте переобладнали усі його приміщення під учбові класи для студентів, які повернулися після довготривалого дистанційного до очного навчання. Тепер замість піддонів, на яких можна було переночувати, увесь простір займали дерев’яні столи та стільці – дуже незручні і тверді. Але пізно ввечері та вночі під час обстрілів люди продовжували сюди приходити, щоб укритися. Розповідали, що і вдень пускають, якщо оголошена повітряна тривога. Проте важко було уявити, щоб сторонні набилися у приміщення під час проведення занять.
Тим не менш я спробувала. Сьогодні (17 грудня), коли у телеграм-каналах попередили, що на місто летять КАБи та шахеди, побігла до будівлі коледжу.
У холі, куди я зайшла без перешкод, було повно молоді й декілька викладачів. Відчувалась якась метушня. З’ясувалося: щойно почалася чергова учбова пара, і саме вирішувалося, хто куди піде. Ситуація ускладнювалася тим, що в коледжі не було світла (згідно з графіками погодинних відключень). Проте непохитні викладачі, взявши до рук ліхтарики, повели своїх підопічних до аудиторій у темному підвалі-укритті. Студентів було таки багатенько, і я зрозуміла, що навряд чи знайду там хоча б одне вільне місце, навіть якщо мене не попросять “на вихід”.
Залишившись у холі разом з кількома такими ж невдахами, вирішила у смартфоні подивитись оновлену мапу укриттів на сайті Запорізької міськради. І о диво! Відносно неподалік я нарахувала ще принаймні п’ять місць, позначених як «найпростіші укриття», і одне – як «сховище».
Нагадую: найпростіші укриття призначені для тимчасового захисту від вибухових хвиль та уламків (це можуть бути підвали, цокольні поверхи, підземні переходи тощо); а ось сховища (бомбосховища) – це спеціально збудовані споруди для тривалого перебування під час війни, захисту від усіх засобів ураження.
Загроза КАБів та шахедів тривала. Проте хол коледжу ніякого захисту все одно не давав, тому я вирішила перевірити інші укриття, що були позначені на мапі.
Одне з найближчих розташовувалося у багатоповерхівці за адоресою вул, Тбіліська, 25. Табличку з написом «Укриття» знайшла одразу. Але вхід до підвалу був зачинений на замок. І, судячи з вигляду, його не відмикали вже дуже давно.
Наступне укриття на мапі було за адресою вул. Нижньождніпровська, 6. Тут також була табличка, і також ніяких ознак «життя». Хтось з місцевих розповів, що раніше укриття відкривали для мешканців. Але потім його облюбували «бомжі». Тому вирішили приміщення наглухо зачинити міцним замком. І вже більше ніколи не відкривали.
У сусідній будівлі, за адресою Нижньодніпровска, 8, повинно було бути вже не найпростіше укриття, а ціле «сховище». Проте обійшовши будівлю з усіх боків, я навіть ніякої таблички не знайшла. На вахті чергова мені розповіла, що колись сховище було – «для своїх». Потім там чомусь влаштували якісь склади, а згодом ці приміщення зовсім зачинили. Що там зараз – не відомо.
Керуючись мапою, я пішла до гуртожитку того ж металургійного коледжу, де було «позначено» ще одне укриття. Двері з табличкою дійсно були – закриті наглухо. Черговий гуртожитку мені люб’язно пояснив, що це укриття не працює і направив до головного корпусу коледжу, звідки я й почала свій обхід. Таким чином круг замкнувся.
На початку війни усі ці неточності (м’яко кажучи) ще можна було б якось зрозуміти. Але вже закінчюється четвертий (!) рік війни. До того ж Запоріжжя – це прифронтове місто, й останнім часом ворожі обстріли лише посилюються.
Звідси питання до влади: навіщо вводити людей в оману брехливими мапами укриттів? Щоб у той час, коли на місто летять бомби, вони, ризикуючи життям, бігали від одного закритого псевдо-сховища до іншого?
Чи не соромно вам таке робити, пані очільниця Запоріжжя?
Фото авторки
Сообщение «Укриття», що є лише у фантазіях Запорізької влади появились сначала на Газета МИГ.