“Здатність людини думати й робити власні висновки усе слабшає і слабшає під штучним зовнішнім впливом… Були часи, коли люди переважно тільки отримували інформацію. Доволі об’єктивну. І зважували, думали самі. А зараз до послуг обивателя легіон усіляких коментаторів, експертів, радників, помічників, речників, консультантів, блогерів… Вони формують задану, підказану їм точку зору. Бо відробляють хліб, котрим їх годують. Ті, хто править світом. Й обиватель уже не може без коментаря, по суті – чужої підказки…”
Ця розлога цитата – з нової книги «Весняні пакільці» знаного запорізького письменника, лауреата премії імені Івана Франка, автора 40 книжок Костянтина Сушка. Презентація твору відбулася нещодавно в обласній універсальній науковій бібліотеці. Але власне книга – не про необхідність для притомної людини дотримуватися інформаційної гігієни. Це лише малесенький фрагмент роздумів письменника. А «Весняні пакільці», як зазначає сам автор – це «Розмова про все».
Пакільці – дерев’яні палички, якими дбайливий господар позначає, де в нього посіяні помідорки, де картопелька, де цибулька. У переносному сенсі це вішки, довкола яких гуртуються наші спогади.
Ну, а «Весняні пакільці» Костянтина Сушка – це глибокий, ліричний, місцями контраверсійний діалог з читачем, якому не все одно, що відбувається в країні та світі, між співвітчизниками та іноземцями, предками та сучасниками. Для якого опорними точками є Природа, Всесвіт, Небо, Сонце – саме так, з великої літери.
Книгу обсягом у 249 сторінок неможливо прочитати одним «ковтком». Бо зустрічі з сімома героями твору, кожен з яких відіграє значущу роль у житті письменника, а також з Місячним сяйвом, Вітром, Тишею, Живими Створіннями викликає безліч думок і почуттів.
Ну, що особливого в тому, що «сентиментальний старигань» копає город коло рідного обійстя десь на Херсонщині? А у Костянтина Сушка народжується пісня свого двору. Не «десь», а в конкретному селі Бабина, де він народився і виріс, яке ніколи не забував, часто відвідував і куди зрештою повернувся, бо не міг опиратися поклику рідної землі.
Тут мало залишилося мешканців. Письменник теплим словом згадує друзів дитинства, хоча у зрілому віці вони стали зовсім не ідеальними. До когось він суворий, і має на те усі підстави. Бо ж не якісь зайди, а тутешні невігласи порубали парк, знищили старий маяк, зрештою, покинули свою домівку. А от природа… Вона відживлює і надихає. Зрубані дерева дають нові міцні паростки, бо – лишилося коріння!
Так само і в душі читача проростають власні спогади. Я гостювала у селі Кам’янка на Дніпропетровщині в глибокому дитинстві. Та мені здалося, що я знову бачу, як «листопадиться» у садку і на городі. Як квохче у «конюшні» курка, знісши крашанку. Як прабабуся порається коло літньої кухні, а прадідусь із цеберкою іде до величезних ночов із дощовою водою, аби полити квіти, втомлені сонцем…
І згадалося, як боляче стислося серце, коли кілька років тому я випадково потрапила на рідне обійстя, яке по смерті прадідуся з прабабусею півсотні років тому продали односельцям… Про погріб нагадує лише яма… Старенькі абрикоси справді стали «безпритульницями». Від хати лишилися тільки стіни та купи глини…
Цілком погоджуюся з Костянтином Сушком, що покинуті хати треба ховати, як і людей. Наприклад, насипавши над ними кургани.
Саме так зробив Кость Іванович у рідній Бабині з ближніми занедбаними хатами, які втратили господарів. Але почувається серед них не у пустці – а на природі. Дідівську ж хату з літньою кухнею облаштував, зберігши їхній неповторний дух.
А ще письменник з 2014 року облаштовував на власній садибі музей старовинних і просто старих пам’яток. Серед яких були і камінні свідки кочових культур та козацької епохи, й більш пізні менонітські гармани. І багато ще чого.
Тут, на цьому обійсті, в оточенні звичних сільських речей, Костянтин Сушко восени 2021 року й задумав написати «Весняні пакільці». До яких ішов, можна сказати, усе життя. На батьківщині думалося напрочуд легко, ідеї голову просто опосідали. А написав книгу Кость Іванович усього за 38 днів. Напередодні москвинської навали. І дякує Всевишньому, що встиг поспілкуватися з минулим, коли воно було зовсім поруч.
… Духовний прихисток письменника окупанти осквернили. Зробили у його рідній хаті спостережний пункт. Та найбільше болить йому, що Загальне Зло проявляється в діях не лише офіційних загарбників, а й простих наших співвітчизників. Аби ж вони лише втратили здатність самостійно мислити! Ні, багацько “слідом за окупантами навідуються до розтрощених крамниць, аптек, майстерень, навіть до зруйнованих ракетами осель”… І саме цього треба позбуватися у першу чергу.
Та письменник все одно впевнений: Бабина не вмре. Вона буде. Бо живий, хоч і скривджений, Дніпро. Проростають новими пагонами акації, абрикоси, шовковиці, груші. Усе в уяві письменника пульсує і “рухається назустріч, залишаючи за собою пакільці. З минулої весни і назустріч новій. Ось тільки зиму слід перебути”.
Перебути зиму допоможуть «Весняні пакільці» Костянтина Сушка. Ці психологічні ліки можна довго пити маленькими ковточками. Смакуючи…
Ганна ЧУПРИНА, фото авторки
Сообщение «Весняні пакільці» Костянтина Сушка: розмова про все появились сначала на Газета МИГ.