Іноземні туристи до прифронтового Запоріжжя нині не їздять. Але його не оминають увагою закордонні журналісти й письменники, які хочуть на власні очі побачити, що відбувається у країні, що бореться проти російської агресії, і переливають свої враження до статей, віршів, романів. Протягом останнього року у Запоріжжі побували норвезький журналіст Оле Даг Квамме, шведська журналістка Санна Бйорлінг, ірландська письменниця Розмері Дженкінсон.
А тепер наше місто відвідав польський письменник і перекладач Бартош Попадяк. У Запорізькому центрі журналістської солідарності він зустрівся з місцевими письменниками й журналістами.
Була, мабуть, у цій зустрічі певна символіка: вона відбулася в день, коли у Гданську на економічному форумі з майбутнього відновлення, зустрічалися прем’єр-міністри України і Польщі. А у Запоріжжі за круглим столом сиділи письменники й журналісти — і вели дещо іншу розмову. Не про регуляції та квоти, а про життя у прифронтових містах, про людей, які підтримують один одного, і про книжки, які нагадують, хто боронить Європу п’ятий рік поспіль.
Від краківської аудиторії до Майдану
Бартош Попадяк — краківський письменник, перекладач, україніст. Освіту з української філології він здобув у Ягеллонському університеті у Кракові. Вибір спеціальності, за його словами, трапився дещо випадково.
— Я хотів вступити на російську філологію, це мені не вдалося… І я вважаю, що на щастя: на українській філології я вивчив дві мови. Але головне — Україна стала пригодою всього мого життя.
— розповідає пан Бартош.
Пан Бартош починав навчання у 2013 році, коли в Україні спалахнула Революція Гідності. Для курсу україністів у Кракові ті події стали чимось більшим, ніж новинна стрічка.
— Наш факультет дуже ангажувався у те, що відбувалося в Україні. Це була наша ініціація. Я сам на Майдані не був, але друзі їздили. І ми всі дуже переживали. Думаю, без того досвіду не було би сили відчувати Україну так глибоко.
До Києва Бартош Попадяк вперше приїхав у 2014-му. І дуже здивувався, що кияни спілкувалися переважно російською. Але й тоді він помічав нюанси: коли на вулиці звертався до когось українською, люди у відповідь переходили на українську.
У 2016-му Бартош завітав до Києва надовше – проходив у Київському національному університеті курс української філології для іноземців. Тоді вже чув навколо більше державної мови. А коли приїхав після початку повномасштабного вторгнення — вона була всюди.
— Я як україніст просто радію, що це так змінилося.
Бартош Попадяк перекладає українську літературу польською мовою, публікувався в літературних журналах Kontent та Nowy Napis. У 2019 році вийшов його дебютний роман «Подзвін по інституту». Автор також друкувався у виданнях Odra та Rita Baum, а його твори увійшли до української антології «Порода».
Книга про Україну охопить цілу епоху
Власні твори Бартош Попадяк пише польською, але у перекладах особливу спорідненість відчуває саме з текстами українських поетів.
— На початку повномасштабної війни багато моїх українських друзів — письменників, поетів — пішли в армію. Ми перекладали їхні твори і публікували — це була символічна підтримка від польської держави, яка також надавала стипендії письменницям, які рятувалися від війни.
У лютому цього року письменник відвідав Харків. Їздив із фіксером по місту, зустрічався з представниками культурних кіл — письменниками, художниками. Ці розмови були глибокими і важливими — але найглибше в пам’ять запало інше.
Одного вечора знайомі дали йому контакт родини, яка живе далеко від центру…
— Я поїхав на таксі, у машині читав щось на телефоні й не роздивлявся навколо. А коли вийшов — на вулиці суцільна темрява. Для мене це був шок. У готелі, де я жив, були комфортні умови. А тут раптом побачив, як блекаут насправді виглядає.
У квартирі тієї сім’ї не було світла, у кімнаті холодно. Але я відчув таке сімейне тепло від них. Їхні особисті історії вразили мене більше, ніж офіційні розмови. І не відпускало відчуття: я можу виїхати з міста, коли захочу. А вони в цих умовах живуть постійно…
До Запоріжжя Бартош приїхав уперше. Спілкується з журналістами, письменниками. І за допомогою фахівців відповідних служб відвідує місця, куди прилітали ракети. (І, на жаль, продовжують прилітати — наступного дня після зустрічі пана Бартоша з журналістами росіяни завдали ударів по центру міста балістикою та безпілотниками).
Усе побачене стане частиною книги — масштабного проєкту, над яким він зараз працює. Пану Бартошу вона бачиться як збірка репортажів, есе, спогадів, а може, й поезій.
— Я хочу розповісти про мій український досвід. Про те, як для мене Україна змінювалась із 2013 року аж дотепер. Про прифронтові міста. Про людей. Про те, як виглядає життя під час війни — з різних точок зору.
Окремим спостереженням у книзі стане те, що вразило його найбільше в нинішній Україні — і чого він не бачить у Польщі.
— Моє головне відчуття: в Україні збільшилася солідарність людей, які стали ближчими одне до одного. У польському суспільстві я цього зараз не бачу. Маю надію, що не довідаюся, як би це було, якби до Польщі прийшла війна. Але в Україні люди згуртувалися — вони разом. Це мене вражає.
Письменник уже думає про структуру: спочатку будуть публікуватися окремі репортажі про прифронтові міста, як найактуальніші. Потім — збірка цілком. Аудиторія текстів — поляки, які потроху починають забувати про війну.
— Війна йде вже п’ятий рік. Підтримка є, але люди трохи втомлюються… Я хочу, щоб людина у Кракові чи Варшаві прочитала живі історії українців і згадала: війна триває. І ось як виглядає звичайний день у місті, куди може прилетіти ракета.
Польща і Україна: між підтримкою, страхами і правом на власну історію
Коли розмова зайшла про польсько-українські стосунки, Бартош Попадяк говорив зважено, як людина, що бачить обидва береги.
— Є різні настрої, є різні політичні сили, є й проросійські голоси в інтернет-просторі. Але вважаю, що рівень підтримки України залишається стабільним. Більшість суспільства розуміє, хто насправді нас захищає.
Так само письменник вважає, що більшість поляків підтримує і вступ України до Євросоюзу. Хоча, звісно, є побоювання економічного характеру, насамперед серед фермерів. Питання сільськогосподарської конкуренції є болючим. Пан Бартош вважає, що це питання треба вирішувати на рівні регуляцій ЄС, а не зупиняти через них увесь процес інтеграції.
Журналісти цікавилися й причинами нинішнього загострення наших відносин: чи справді прості поляки настільки чутливі в історичних питаннях, зокрема, у ставленні до УПА і Бандери? Бартош намагається пояснити нюанси.
Він каже:
— Біль є. Польська суспільна думка здебільшого сприймає ці постаті крізь призму Волинської трагедії. Та найбільша проблема полягає в тому, що поляки не розуміють: для сучасних українців УПА — це передусім традиція спротиву радянській владі, а тепер і росіянам. Антипольського компоненту в цьому немає. Поляки ж асоціюють УПА тільки з діяльністю проти поляків.
Він також зазначає: частина цього загострення — штучна, підживлювана російською пропагандою, яка навмисне розпалює суперечки між Польщею та Україною.
— Конфлікт тоді справді був. Але під час війни ці теми треба відкласти. Зараз головне — забезпечити мир. А тоді ми зможемо про все розмовляти і все вирішити.
Бартош Попадяк завершив цю тему, поділившись особистим:
— Моє середовище дуже проукраїнське. Навіть моя бабуся, мій дідусь — у них є розуміння того, що відбувається. Пам’ять про те, що Росія може зробити, закладена у нас на рівні ДНК. Це міцніше, ніж будь-які болючі теми.
Люди і книги: Іван Кушніренко з Гуляйполя, Пилип Юрик і Наталія Кузьменко
Центр журналістської солідарності — це не лише місце розмов на різні теми. Це ще й простір, що став точкою опори для багатьох журналістів з районних видань, які змушені були евакуюватися з тимчасово окупованих територій. І є колегами пана Бартоша по цеху. Тож він дуже цікавився їхнім досвідом і відчуттями.
Іван Кушніренко — журналіст і письменник із Гуляйполя, батьківщини Нестора Махна, поділився, що у квітні 2022 року він виїхав звідти разом із дружиною. Місяць до того вони ховалися в підвалі під обстрілами. Коли зникло все: світло, вода, газ, і половина сусідів виїхала — вирушили й вони. Із собакою. З тим, що могли взяти.
Перші два місяці у Запоріжжі пан Іван не міг писати. Таким важким був моральний стан.
А тоді керівниці Центру журналістської солідарності Наталія Кузьменко та Валентина Манжура запросили його відвідувати заходи, які почали відбуватися у Центрі. Тут Іван Кушніренко відійшов душею і знову почав писати — про волонтерів Запорізького краю, про людей Гуляйпільщини, про всіх, кого знав і кого втратив у цій війні. За чотири роки у Запоріжжі він написав шістнадцять книжок. Повісті, оповідання, вірші, пісні…
— Я переживаю за своє Гуляйполе, за земляків. Квартира розбита, батьківська хата розбита. Я — ВПО, внутрішньо переміщена особа. Але от за цим круглим столом, із Наталією Ігорівною, із колегами — ми здружилися. Я відійшов від того страхіття серцем і душею.
Про Гуляйполе він розповідав Бартошу з гордістю і болем. «Махновський козацький дух» у Гуляйполі, каже пан Іван, живий і досі. І цей дух — про волю, про землю, про захист своїх. Іван Кушніренко запросив Бартоша приїхати до Гуляйполя, коли його звільнять, і подарував кілька своїх книжок.
Свою книжку подарував Бартошу Попадяку і запорізький журналіст, письменник і поет Пилип Юрик. Це поетична збірка про нинішню війну, де вірші переплетені з піснями на його слова, а також із гумористичними та сатиричними творами.
Пан Юрик узяв активну участь у дискусії про польсько-українські відносини. За його переконанням, і Польща, і Україна мають навчитися розмовляти про складні сторінки минулого — але при цьому визнавати, що кожна нація формує власний погляд на свою долю, і це не зрада, а суверенітет.
— Кожен народ має право на своє трактування своєї історії. Ми в польську не повинні влазити, поляки — в нашу. Візьміть, зокрема, постать Богдана Хмельницького, який для поляків є ворог. Чи Івана Мазепу, якого росіяни вважають зрадником. А для нас — обидва герої. Що боролися за Україну. І хочу нагадати слова Михайла Грушевського: попри всі конфлікти, українці і поляки є набагато ближчими одне до одного, ніж до росіян — бо і в Польщі, і в Україні здавна існувала традиція демократії: там обирали короля, тут — гетьмана.
Не залишила без презентів пана Бартоша і очільниця Запорізького центру журналістської солідарності Наталія Кузьменко. Вона подарувала йому книгу «Легенди острова Хортиці». Це поетична збірка, заснована на переказах столітніх козаків, які двісті років тому ще пам’ятали часи Запорізької Січі і розповідали про них місцевим дослідникам. Ті записи зберігаються у дніпровському музеї імені Дмитра Яворницького.
Пані Наталія разом із авторською групою перетворила їх на поетичні легенди — про Дніпро і його пороги, про козаків і природу, про дух вільного краю. «Це не дике поле — це Запорізький край, де жила особлива культура», — підкреслила пані Наталія. Книга оздоблена фотографіями та ілюстраціями дітей — вихованців гуртків міського Палацу дитячої та юнацької творчості. На жаль, приміщення палацу дуже серйозно пошкоджене, десять днів тому в будівлю влучив російський КАБ.
Пані Наталія Кузьменко подарувала Бартошу і ретро-роман «Пригоди авантюристів», який свідчить: Запоріжжя — це місце, де люди думають, сперечаються, розважаються, пишуть і не здаються.
Бартош Попадяк поїде з Запоріжжя з нотатками, враженнями і, можливо, контактом когось із польських добровольців, що воюють у складі ЗСУ, — на це він теж сподівається, бо ця тема для книги була б дуже важливою.
Книга ще не має остаточної назви. Але вона вже є — у записах, у враженнях, у серці письменника, для якого Україна вже давно не є чужою країною. І коли вона вийде польською, багато хто зможе згадати, що таке солідарність, і чому вона така важлива.
Ганна ЧУПРИНА
Сообщение Від Майдану до прифронтового Запоріжжя появились сначала на Газета МИГ.