Робота з ветеранами має починатися не в той момент, коли людина прийшла до ЦНАПу чи вперше зустрілася з фахівцем із супроводу ветеранів.
На думку Ігоря Ілюшкіна, представника Запорізької області у Раді ветеранів війни за незалежність України, військовослужбовця 30-го корпусу морської піхоти, робота з ветеранами має починатися значно раніше – коли військовослужбовець отримав поранення, звільняється з підрозділу та готується повернутися до цивільного життя.
“Ветеранська політика зараз “ловить” ветерана в самому кінці його шляху, коли система його вже виснажила. І тут його зустрічає фахівець із супроводу ветеранів і пропонує різні можливості – освітні, працевлаштування, грантову підтримку. А людина вже просто не має сил на це все”, — пояснює Ілюшкін.
За оцінкою представника Ради, значна частина складних звернень ветеранів пов’язана з проблемами, які виникли ще у війську. Йдеться про проходження ВЛК, отримання документів про обставини поранення, взаємодію з військовою частиною, лікування, оформлення необхідних статусів і звільнення.
“Ми, як ветеранські організації, намагаємося “затикати дірки”, які створюються системою військової служби. Проте поки ми не наведемо лад там, можемо скільки завгодно фінансувати ветеранську політику на місцях, але це буде робота з наслідками”, – каже він.
Саме тому, на його думку, перехід від військової служби до цивільного життя не повинен складатися з кількох окремих систем, між якими людина рухається самостійно.
На місцевому рівні частину проблем вдається вирішувати швидко. У Запорізькій області працюють обласна, міська та районні ради ветеранів, профільні підрозділи влади, фахівці із супроводу, громадські організації. Активні представники ветеранської спільноти регулярно зустрічаються та розбирають звернення ветеранів. Велику частину з них можна вирішити за лічені хвилини – дзвінком у відповідну структуру, від якої залежить вирішення скарги.
Але таке вирішення питань “у ручному режимі” і є проблемою. Якщо один дзвінок допоміг конкретній людині отримати документ чи розв’язати питання з установою – це результат для цієї людини. Якщо однакова проблема повторюється десятки разів, потрібна зміна самого процесу.
Для Запорізької області до цього додається ще один виклик – брак точних даних про саму ветеранську спільноту. Значна частина території області тимчасово окупована, багато людей виїхали після початку повномасштабної війни та мобілізувалися вже в інших регіонах. Частина повертається після звільнення зі служби, частина ще лікується.
Тому дуже складно назвати кількість ветеранів, які зараз живуть у регіоні. А без розуміння їхньої кількості та потреб складно планувати реабілітацію, соціальні послуги, працевлаштування чи довготривалий догляд.
Провал державного супроводу важкопоранених
Одним із найгостріших питань Ілюшкін називає супровід військових із важкими пораненнями, після яких людина потребує постійної сторонньої допомоги.
Наразі в Україні є проблеми зі статистикою щодо ветеранів із критичними травмами. Після звільнення догляд за ними лягає на родину. Близьким доводиться організовувати побут, лікування, оформлення документів, вирішувати, хто доглядатиме за людиною і чи зможе цей член сім’ї надалі працювати.
Бюрократія ВЛК та тривалі затримки виплат залишають родини без засобів до існування у найскладніший період.
«Родина отримує з війська назад людину, яка не може себе обслуговувати. Їм треба навчитися з цим жити. Якщо є дружина, маленькі діти – що їй робити? Звільнятися з роботи? Хто буде доглядати? І за що в цей час має жити родина?» – говорить Ілюшкін.
Сам він має досвід поранення. Водночас наголошує: для людей, які втратили можливість самостійно пересуватися або потребуватимуть постійного догляду, потрібен окремий маршрут.
«Навіть якщо родина бере на себе догляд, вони повинні мати можливість хоча б на певний час передати пораненого фахівцям і перепочити», – каже Ілюшкін.
Фактично йдеться про відсутність системи довготривалого догляду та тимчасового догляду, який дає можливість родинам перепочити (respite care). Потреба в такій системі зі збільшенням кількості людей із тяжкими бойовими травмами лише зростатиме.
На думку захисника, ветеранська політика не може обмежуватися лише людиною, яка отримала ветеранський статус, вона стосується і родин захисників та захисниць, а також родин загиблих та зниклих безвісти.
«Військовослужбовець неможливий без своєї родини. Коли людина йде на війну, вона має точно знати, що з її сім’єю все буде нормально. І якщо вона не повернеться, родина не залишиться сама з купою проблем», – говорить Ілюшкін.
Від окремої скарги – до закономірності
Ще одна річ, якої, на думку Ілюшкіна, бракує ветеранській політиці, – системної аналітики.
Конкретна скарга має бути не лише приводом допомогти конкретній людині. Вона є даними. Якщо з одного підрозділу регулярно надходять однакові звернення – це сигнал про проблему в конкретному процесі. Якщо на одну установу скаржаться ветерани з різних підрозділів – варто перевірити її роботу. Якщо певна проблема неодноразово виникає в різних регіонах, вона вже потребує рішення державного рівня.
У Запоріжжі зараз пробують вибудувати саме такий механізм. Інформацію мають збирати ті, хто щодня працює із запитами ветеранів: фахівці із супроводу, профільні підрозділи влади та громадські організації.
Періодичний аналіз має показувати, які питання можна вирішити в громаді чи області, а які слід передавати на рівень центральних органів влади або Ради ветеранів.
«Ми повинні прийти не зі словами “нам здається”, а з аналізом. Показати: ось проблема, ось скільки людей із нею зіткнулися, ось де вона виникає. І тоді вже говорити, що потрібно змінити», – пояснює Ілюшкін.
Для нього це і є повноцінна платформа діалогу з ветеранською спільнотою: не нескінченні чати зі скаргами і не ще один консультативний орган, а механізм, здатний перетворювати сотні окремих історій на дані, а дані – на рішення.
Зміна філософії – від пільг до привілеїв
Представник Запоріжчини піднімає ще одне надважливе питання – зміна сприйняття ветеранів та ветеранок у суспільстві (і самими ветеранами, зокрема).
Ветеранський досвід буде потрібний у місцевому самоврядуванні, державній службі, громадському секторі, освіті, бізнесі. Однак сам факт служби не робить людину автоматично компетентною в цих сферах.
Ветеранський статус не може замінювати професійності – найпершим критерієм повинна бути фаховість, а інтеграція у політику та місцеве самоврядування має відбуватися через систему спеціалізованого навчання.
Тому одним зі стратегічних напрямів Ілюшкін вважає створення системи підготовки ветеранів, які хочуть працювати у громадському секторі, консультативно-дорадчих органах, місцевому самоврядуванні чи державному управлінні.
“Чому ветерана сприймають як попрошайку? Ветеран – це людина, яка заплатила своїй державі найвищий податок – кров’ю. Це еліта! І зводити його до ролі прохача – неправильно”, – підкреслює представник Запорізької області у Раді ветеранів.
Це не означає, що держава повинна відмовлятися від гарантій тим, хто захищав її, наголошує Ілюшкін. Навпаки, служба і ризик для життя мають давати людині чіткі, зрозумілі та відчутні переваги. Але логіка цих гарантій повинна бути іншою: не нескінченне накопичення пільг, якими людина ще має зуміти скористатися, а зрозумілий суспільний договір із тими, хто став на захист країни.
У цьому договорі ветеран – це людина з найвищим рівнем суспільної відповідальності. Це принципово для країни, яка і після завершення (чи призупинення) нинішньої війни житиме поруч із воєнною загрозою.
The post Від служби до цивільного життя: “сліпі зони” ветеранської політики first appeared on Портал Акцент.
