Начальник евакуаційного відділення медроти Леонід Поляков звістку про агресію рф зустрів на чергуванні в лікарні
До початку широкомасштабного вторгнення росії запоріжець Леонід Поляков працював у відділенні реанімації 9-ї міської лікарні. У 2013-2019 роках хлопець вчився у Запорізькому державному медуніверситеті, у 2019-2021 роках проходив інтернатуру за спеціальністю “реаніматолог-анестезіолог”. З серпня 2021 року, у розпал чергової хвилі ковіду, почав працювати у лікарні.
А в березні 2022-го пішов служити медиком у Збройні Сили України. Зараз Леонід у рідному Запоріжжі — після 8 місяців служби в ЗСУ приїхав у відпустку.
— Леоніде, де застала вас звістка про початок широкомасштабного вторгнення?
— В реанімації, я чергував з 23 на 24 лютого. Ще за тиждень до вторгнення була напружена ситуація. У країні запровадили надзвичайний стан, оголосили мобілізацію 1го та 2го оперативних резервів . В ту ніч, пам’ятаю, відпочивав. А ранком ми з колегами почули звук чи то винищувача, чи то крилатої ракети, у них звук майже схожий.
Я взяв телефон подивитися новини і читаю: Київ — обстріл, Маріуполь — обстріл, Харків бомблять. Та і по Запоріжжю були прильоти “калібрів”, обстріляли військову частину у Бердянську, полігон “Близнюки”.
Перша моя думка була — якщо вони швидко зайдуть до міста, треба евакуюватм рідних. Тому що я, як і мої побратими із “Свободи”, офіційно вступив в цю партію у 2016 році, а також з інших націоналістичних організацій точно будемо першими у розстрільному списку.
Я розумів, що будуть Маріуполь, Буча, Ірпінь… Тільки думав, що все це буде тут — тому що до нас вони дійдуть швидше, ніж до Києва.
А взагалі для мене війна почалася, як і для усіх свідомих українців, не 24 лютого 2022 року, а в березні-квітні 2014-го. Одразу після Майдану. Скажу відразу: я не брав активну участь, намагався волонтерити.
— Як ви потрапили до Збройних Сил України?
— Ще після закінчення інтернатури у мене була думка підписати контракт з ЗСУ, займатися у війську своєю спеціальністю. Я — офіцер запасу, після закінчення військової кафедри отримав звання “молодший лейтенант”. Але тоді мені сказали, що медичний штат заповнений: “Ви там не потрібні! Якщо треба буде, викличемо по мобілізації, коли вона буде”.
26 лютого зателефонував у свій військомат: ”Я офіцер, медик, я готовий”. “Чекайте, бо зараз не до вас”. Через три тижні, 17 березня, я вже пішов до військомату.
— Тобто, ви доброволець.
— Так. Мені спочатку казали, що піду у Нацгвардію, потім натякали на тероборону, до якої я міг піти і без військомату. Вони не могли визначитися, куди мене відправити. У підсумку потрапив до 60-ї бригади, яка формувалася і воювала. Спочатку вона називалася піхотною, а зараз вже механізована.
Потрапив до медичної роти. З самого початку хотів у ЗСУ займатися медичною евакуацією, тобто наданням допомоги на етапі евакуації. Тому що я анестезіолог-реаніматолог, володію тими навичками, які необхідні в першу чергу для порятунку людини.
Медична рота складається з двух відділеннь: лікувального та евакуаційного. Я відразу казав своєму командиру, що лікувальне мені нецікаве. Я ж знаю, що таке масивна крововтрата, дихальна недостатність і як з цим боротися.
Просився в медевак з самого початку, але пройшов певний час, певні процеси (на жаль, втратили одного тяжкого військовослужбовця), поки потрапив у це відділення. Поступово дійшов до начальника евакуаційного відділення медроти і зараз займаю цю посаду. Займаюсь тим, чим хотів займатися.
— Леоніде, ви пам’ятаєте свій перший виїзд на евакуацію?
— Це було у квітні, дня не пам’ятаю. Перший виїзд, на кордон Херсонської області, був легким. Це була контузія.
Під час наступної евакуації я сам отримав контузію. Біля села Потьомкіно попали під танковий обстріл. Ми прибули за пораненими, вони знаходились в посадці. Пам’ятаю, було 6 контужених плюс один тяжкий, з пораненням тазу.
Спочатку “Гради” за 1,5 кілометра від нас працювали по позиціям. А у “Града”, щоб ви розуміли, розліт снарядів плюс-мінус 2 кілометри. Він міг поцілити як по позиціям, так і по нам. Ми, звісно, залягли.
Були поодиночні “прильоти”, вони були все ближче і ближче. Спочатку думав, що це міни 82 мм, а вже потім зрозумів, що працював танчик. Як був проміжок, завантажилися. Тільки водій почав рухатися, метрах у 20 від машини прилетів снаряд. Мене оглушило секунд на 3-5, але слух я не втрачав. Пам’ятаю, що пройшла вібрація по кузову, по тілу, але значення цьому не надав.
Коли вже було більш-менш безпечно, почав надавати кваліфіковану медичну допомогу — зокрема, інфузіонну терапію.
Доїхали до населеного пункту на кордоні Днепропетровської та Херсонської областей, там у нас була точка перехвату, другий ешелон. Ми пересіли у другу машину і поїхали в прифронтовий госпіталь. На під”їзді до Апостолово почав відчувати, що отримав контузію. Пам”ятаю, ставлю внутрішньовенний катетер і розумію, що так швидко вони у мене ще не “залітали”. Стрес був великий!
Приїхали у госпіталь, здали поранених і я розумію, що зі мною щось не так. Пішли перші симптоми струсу мозку, у них з контузією симптоми приблизно схожі. Я відчуваю, що зі мною щось відбувається, дещо дезорієнтувався, хоча і розумію, що у лікарні.
У кінці кінців мене спіймали, зняли броню, розгрузку і через годину я вже поїхав у лікарню Кривого Рогу. Там пробув 5 днів, пройшов лікування і повернувся до військової частини.
Через два тижні вже поїхав на другий етап евакуації. Нас прикомандирували до одного з медичного пункту батальйону. Еваквідділення з середини липня перекидали з одного батальйона до іншого. До 15 листопада ми були постійно прикомандировані до певних мед.пунктів батальонів.
— Були учасниками контрнаступу наших військ на Херсонському напрямку?
— Ми не учасники. Ми були, так би мовити, по іншу сторону медалі — розгрібали наслідки війни, забирали поранених. Поранення важкі.
Я спілкувався з колегами, які пройшли 2014 рік, АТО, ООС. Вони розповідали, що тоді у значній кількості були кульові поранення. Зараз зовсім інакша картина. За весь час, що їздив на евакуації, бачив лише 3 кульові поранення.
Перше кульове, яке зустрів — від кулі 5,45 мм. Був контактний бій і у військовослужбовця була роздроблена гомілка. Кульове поранення також бачив у прифронтовому госпіталі. Ворожа ДРГ зайшла на наші позиції і намагалася розстріляти з безшумного пістолета ПБ. Конструктивно він схожий з ПМ, ще радянського зразка, але з інтегрованим глушником.
— Ви працювали і в прифронтовому госпіталі?
— Працював з медиками інших суміжних механізованих бригад, серед них були анестезіологи, хірурги та травматологи. Багато вивозив хлопців з черепно-мозковими травмами. До речі, їздили на реанімобілі, який привезли з Німеччини.
Це госпіталь, де роблять стабілізаційні операції і далі відправляють у глибокий тил — або на Дніпро, або на Вінницю. Я навіть трохи “гражданку” згадав. Досвід дуже серйозний!
А з іншого боку —краще б такої практики не було. Хлопці, яких доставляли, або залишаться інвалідами, або будуть довго лікуватися.
Там пробули до початку листопада, а потім знову повернулись на другий ешелон. Орки вже почали тікати з Херсонщини. Ми все одно там були. Бо треба було надавати допомогу тим, хто підривався на мінах, “подарунків” у вигляді розтяжок та мін кацапи залишили багато. Та й артилерійські обстріли ворога ніхто не скасовував.
— Зараз переважають мінно-вибухові поранення та контузії?
— Ну, контузії у кожного третього присутні в тій чи іншій мірі. Скажу більше: коли довгий час проводити зі стрілецькою зброєю — з кулеметом, наприклад, то можна отримувати мікроконтузії. Вони на здоров’я великого впливу не мають, але тим не менше дають про себе знати.
Багато контузій не фіксувалися: військовослужбовці не зверталися за допомогою або відмовлялися від госпіталізації, такі випадки були.
Зараз в основному уламкові поранення. Прилітають міни 82 мм або 120 мм, 122 мм та 152 мм(це гаубичні боєприпаси), касетні елементи — “Град”, “Ураган”, “Смерч”.
З тої сторони інколи працювали “Піонами” — це найпотужніша артилерійська система, яка є у кацапів, і у нас. Навіть три сокири, “777” — вони потужніші ніж всі радянські зразки, але до “Піона” не дотягують.
По нашим позиціям працюють танки, гелікоптери запускають ПТУРСи — некеровані ракети.
Поранення тяжкі. Коли вибухає артилерійський снаряд, там уламки різного розміру. І шкоду вони наносять, звичайно, різну. Це вже як кому пощастить.
Знаю випадок, коли міна лягла метрах в 10, але вона впала таким чином, що всі уламки пішли вперед. А військовослужбовця, він був у касці та броні, відкинуло хвилею. Головою він розбив раковину біля хати, “піймав” трохи маленьких уламків, отримав, звісно, контузію, але вже через 2 тижні повернувся в частину.
Може прилетіти в п“яти метрах і людина ціла, а може — в двадцяти, але якийсь уламок вдарить в голову і шанс на життя буде мінімальним.
Траплялись і опіки. Проводили деякі заходи, які робить лише анестезіолог.
— Як лікар, що можете сказати про характер війни?
— Це війна артилерії, безпілотників, авіації, високоточного озброєння. А ще — війна мобільних груп. Приїхав пікап, виставили 82 мм міномет, відпрацювали по кацапам і поїхали. І вони роблять так само. Війна, в основному, йде так: є координати, натиснули на кнопку…
Звісно, наслідки набагато серйозніші, ніж це було раніше. Не забувайте, воюють дві найбільші армії Європи з усіма видами озброєння. Такого давно не було у Європі та й у світі.
Всі, хто був на Донбасі з 2014 року, кажуть, що сьогодні набагато страшніше, що це інша війна. Але люди, на мій погляд, не зовсім розуміють, наскільки страшна сьогодні війна.
— Та і орки жаліються, що в Чечні, в Сирії не було так страшно…
— Звичайно. Одна справа, коли бомбиш повстанців і інша — відпрацювати по позиціям, де є ПЗРК, є ППО — “Бук”, “Оса”.
Зараз авіанальотів вглиб території немає, не залітають. На початку вторгнення багато позбивали кацапських літаків та гелікоптерів. Зараз навіть крилаті ракети старими зразками ППО навчилися збивати. А уявіть що буде, коли на озброєння надійдуть сучасні комплекси, уже є поставки.
— Леоніде, нам тут страшно, коли оголошується повітряна тривога і у Запоріжжі лунають вибухи від прильотів ракет. А що для вас найстрашніше на війні?
— Звичайно, усім страшно. Не будемо виставляти себе героями, всі ми смерті боїмося. Але для мене найстрашніше — не померти. Я бачив поранення голови, відірвані кінцівки, розірвані тіла… Я розумію, які наслідки будуть після важких поранень. Тому для мене найстрашніше — опинитися тяжким “300-м”, з тенденцією до інвалідизації.
Я б краще “задвохсотився”. Хай краще моє тіло розірве в клоччя, але я не буду мучитися. Думаю, для моїх рідних — батьків, тьоті, діда, своєї сім’ї, дівчини у мене немає, це буде важка втрата. Але для мене так було б краще.
А ще найстрашніше — це повертатися з зони бойових дій. Там ти звикаєш до кіпішу, ти прислухаєшся ко кожного шороху — коли летить “Град”, це як шорох листя. Ти постійно знаходишся в повній \ готовності виїхати на евакуацію. Так буває не кожної ночі, але могли підняти.
Це тут у лікарні добу працюєш, тебе можуть смикнути в будь-який момеент, але ти знаєш, що наступного дня будеш відпочивати, і ще один день можеш також використати як захочеш.
Постійне очікування кіпішу — мозок до цього, звісно, звикає. Потім ти приїздиш сюди, тебе ніхто не чіпає, ти не можеш адаптуватися до відносно мирного життя.
— Що найжахливіше згадуєте з життя на війні?
— Коли був нанесений ракетний удар по місцезнаходженню наших військовослужбовців. Дві ракети, ймовірно, “Точка У”. Триповерхова будівля, усі три поверхи знищені. І всі, хто був у підвалі — “двохсоті”. А хто був на поверхах — тих завалило.
Я забирав чоловіка у госпіталь, у нього був синдром тривалого стискання, надавав йому допомогу. І була жінка з ампутацією ніг. Наскільки я знаю, вони не вижили.
І ще запам”ятався випадок. Стояв на точці медеваку, під’їхала «беха»(БМП), з неї вилізли чотири контужених, а на місці люка командира розірване тіло.
Піднявся, дивлюся — а там шматки органів на броні, кишки. Якщо у людини з нервовою системою не все добре — могла б і свідомість втратити. Я думав, що у реанімації бачив все. Як виявляється, далеко не все. Це був ПТКР — пряме влучання.
Взяли чорний пакет і почали складати рештки. Фельдшер з мого екіпажу бере і намотує кишки на руку, як канат і кидає це все в пакет…
Але це навіть не найстрашніше… В той же вечір заходиш в Тік-ток та інстаграм, дивишся стрічку сторісу своїх деяких знайомих одногрупників з універу, які сидять в ресторані, роздмухуючи кальян, випивають. У них все добре.
Люди, які не бачили війни, смертей, спокійно ходять по місту, гуляють. Таке враження, що у них війни немає, хоча війна в 50 км, ще й по Запоріжжю прилітає.
Окрім люті у мене інших почуттів це не викликає. Пам”ятаю, я ще після початку війни на Донбасі казав, що у нас буде велика війна з московією, питання часу. Але мої знайомі на це крутили пальцем біля скроні. І говорили: та вони теж люди.
Ні, вони не люди, вони п……и. Я казав, що кацапи будуть бити по цивільним, а не тільки по військових об”єктах. Так воно і є.
Коли стався Маріуполь, більше говорили про Бучу, Ірпінь. Я був не здивований тому, що там відбувалося. Я досить добре вивчав історію, що робили НКВДісти. Те ж саме роблять зараз вони.
Впевнений, що коли звільнять Запорізьку область, ми дізнаємось багато страшних речей.
І все ж, мені здається, що суспільство в цілому почало більше розуміти, що нас прийшли вбивати нелюди. Прозрів навіть один мій знайомий, який підтримував анексію Криму, у нього рінгтоном на телефоні був гімн срср. А після 24 лютого замінив на гімн України, замість портрета Леніна чи не портрет Бандери вішає у хаті, прапори — національний та червоно-чорний.
Знаєте, що сталося? У нього родичка у Харкові, і її будинок постраждав від ворожого обстрілу. І таких випадків дуже багато.
— Надовго приїхали у Запоріжжя?
— Відпустку дали на 10 днів плюс день, щоб добратися до частини.
— Бажаю хоч трохи відпочити від війни.
Сообщение Військовий лікар із Запоріжжя розповів про жахи війни і що для нього найстрашніше на фронті появились сначала на Індустріалка — новини Запоріжжя.
Источник: http://iz.com.ua/zaporoje/viyskoviy-likar-iz-zaporizhzhya-rozpoviv-pro-zhahi-viyni-i-shho-dlya-nogo-naystrashnishe-na-fronti
Мы в Telegram, наш Telegram bot — @zpua_bot, Мы в Viber, Мы на Facebook
