Життя Сергія Дьоміна могло би стати сюжетом для художнього фільму. Запоріжець, перспективний спортсмен, викладач, людина, яка мріяла навчатися медицині й допомагати іншим, він пройшов через одне з найрезонансніших кримінальних проваджень в історії незалежної України – так звану «справу паламарів».
Після вибуху в Свято-Покровському храмі Запоріжжя у 2010 році Сергій Дьомін разом із братом Антоном Харитоновим та Євгеном Федорченком опинився серед обвинувачених. Упродовж багатьох років ця справа викликала гострі дискусії в українському суспільстві. Правозахисники, журналісти та адвокати неодноразово заявляли про численні порушення під час слідства, повідомлення про застосування тиску й катувань, а також про суперечності в доказовій базі. Згодом справу визнали сфабрикованою, а незаконно обвинувачуваних звільнили з під варти.
Після років боротьби Сергій повернувся до мирного життя. Працював викладачем, займався спортом, створив родину. У січні 2025 року чоловік приєднався до лав 141-ї окремої механізованої бригади. Виконував бойові завдання на Покровському напрямку.
Під час одного з бойових виходів Сергій разом із побратимами опинився в надзвичайно складних умовах. Згодом рідні втратили з ним зв’язок. Майже рік родина захисника жила між надією і відчаєм, вірили, що він перебуває в полоні, зверталися до волонтерів, державних органів і міжнародних організацій. Лише після експертизи ДНК рідні отримали страшне підтвердження – Сергій загинув, захищаючи Україну.
Про дитинство, непростий шлях через роки боротьби за справедливість, службу на фронті, материнську віру та пам’ять про сина ми поговорили з його мамою Світланою Дьоміною.
«Він ніколи не ставив себе на перше місце».
– Сергія я народила дуже рано, мені ще не було й вісімнадцяти років. Ми з ним виросли майже разом. Тому були не лише мамою і сином, а й дуже близькими друзями, — згадує Світлана, з любов’ю дивлячись на фоно сина, — Сергій був дуже товариським. Йому завжди подобалося бути серед людей. У школі навчався майже на відмінно – буквально кількох балів не вистачило до золотої медалі. Він дуже багато займався спортом. Спочатку це був бокс, потім – легка атлетика.
Спорт поступово став невід’ємною частиною його життя. Сергій виступав на всеукраїнських і міжнародних змаганнях, знаходив друзів у різних містах і країнах, але, за словами матері, перемоги ніколи не були для нього головним.
– Він умів радіти не лише своїм результатам. Якщо вигравав хтось інший, Сергій щиро вітав і підтримував. Заздрості в ньому не було взагалі. Він був надзвичайно добрим. Навіть занадто добрим. Іноді мені хотілося, щоб він був жорсткішим, бо люди часто користувалися його добротою. Але таким він уже був. Якщо Сергій щось обіцяв, він обов’язково це виконував. Для нього слово було справою. Себе він завжди ставив на останнє місце. Спочатку думав про інших, а вже потім – про себе. І ще він був дуже справедливим. Якщо бачив неправду – не мовчав.
Після школи Сергій вступив до університету. Згодом перевівся на спортивний факультет і закінчив навчання з відзнакою.
– Він працював викладачем олімпійського спорту. Його дуже любили студенти. Навіть після закінчення навчання телефонували, приходили по пораду, запрошували на свої заходи.
За словами Світлани, в університеті Сергію пропонували залишитися працювати, однак він не хотів усе життя провести в одному місці.
– Йому завжди було цікаво розвиватися. Потім він працював керівником бази відпочинку на Хортиці. Якщо виникали якісь конфлікти, він завжди намагався вирішити їх спокійно. А коли комусь була потрібна допомога, Сергій був одним із перших, хто відгукувався.
Попри роботу й спортивну кар’єру, Сергій не переставав навчатися й будувати нові плани.
– Він дуже хотів вступити до медичного університету. Його цікавила спортивна медицина, реабілітація. Казав, що після важких травм людям потрібен не лише лікар, а й людина, яка допоможе знову повірити в себе. Мріяв створити власний реабілітаційний центр або працювати тренером із дітьми. Сергій дуже любив дітей. Умів знайти до них підхід. Мені здається, у нього це виходило якось природньо.
У житті Сергія міг бути й інший шлях, розповідає Світлана.
– Йому пропонували контракт тренера в Бахрейні. Це була дуже хороша можливість. Але саме тоді він отримав травму, і поїздка зірвалася.
«Чотири роки я боролася за своїх дітей»: Світлана – про «справу паламарів»
Справа паламарів» — одна з найрезонансніших кримінальних справ в Україні. Вона стосується вибуху 28 липня 2010 року у Свято-Покровському храмі Запоріжжя, внаслідок якого загинула 80-річна черниця та постраждали ще дев’ятеро людей. Після того, як тодішній президент Віктор Янукович публічно вимагав знайти винних за тиждень, правоохоронці затримали трьох чоловіків: Сергія Дьоміна, Антона Харитонова та Євгена Федорченка.
Справу назвали «справою паламарів», тому що Євген Федорченко на момент вибуху працював паламарем (церковним служителем) у храмі а Антон Харитонов був паламарем раніше. Сергій Дьомін – брат Антона, у храмі не працював.
За версією тодішнього слідства, між паламарями та настоятелем храму виник конфлікт через гроші й ставлення до них. Правоохоронці заявили, що саме помста стала мотивом вибуху.
Юристи та громадськість масово добивались перегляду справи, заявляючи про сфабриковане слідство та катування під час отримання зізнань. Самі обвинувачені відмовилися від своїх «явок з повинною», стверджуючи, що їх змусили підписати під фізичним і психологічним тиском. Ці заяви підтримували адвокати та низка правозахисників.
У 2013 році Сергія Дьоміна, Антона Харитонова та Євгена Федорченка засудили до 14–15 років позбавлення волі. Проте після Революції Гідності справу переглянули, а в грудні 2017 року суд закрив кримінальне провадження. Захист довів, що справа була сфабрикована заради швидкого звіту про розкриття резонансного злочину.
Для Світлани «справа паламарів» це чотири роки боротьби за своїх дітей.
– Це був жах. Сергія били. Змушували зізнатися в тому, чого він не робив. Він тримався, доки йому не сказали, що мучитимуть мене і його брата. Тоді він був готовий взяти на себе будь-яку провину, аби лише врятувати рідних.
Чотири роки я боролася за своїх дітей. Писала звернення, їздила до Києва, зверталася до журналістів, правозахисників, міжнародних організацій. Без людей, які нас підтримували, я не знаю, чи вистачило б мені сил пройти цей шлях.
Світлана каже, що найбільше вдячна саме тим, хто не побоявся виступити на захист її сина.
– Я не знаю людей, які би вірили в його провину. Більшість розуміла, що справа сфабрикована. Я хочу лише подякувати всім, хто підтримував нас у той час.
«Я до останнього вірила, що він живий»
Після всього, що пережив Сергій, життя, здавалося, нарешті почало входити у звичне русло. Робота, спорт, нові плани, мрії про навчання в медичному університеті. Світлана говорить: син умів починати спочатку. Не любив жалітися й ніколи не жив образами.
З початком повномасштабного вторгнення Сергій одразу заявив про намір стати на захист країни, але на службу його не взяли. Чоловік не полишив спроб і в січні 2025 року приєднався до лав 141-ї окремої механізованої бригади. Виконував бойові завдання на Покровському напрямку.
– Він одразу захотів піти захищати Україну, – розповідає Світлана, – Спочатку не потрапив до війська, але згодом сам прийшов до військкомату. Я відчувала, що можу більше його не побачити. Казала йому про це, а він мене заспокоював.
Сергій дуже хвилювався за моє здоров’я, адже я вже пережила два інфаркти. Але одного дня він подзвонив і сказав: «Мамо, я все розклав по поличках. Завтра їду до навчального центру».
Світлана каже, що про службу Сергій розповідав небагато – не хотів, щоб родина хвилювалась.
– Одного разу він провів на позиціях сорок п’ять днів без зв’язку. Я вже не знала, що й думати. А потім серед ночі задзвонив телефон. Я почула його голос: «Мамо, я живий». Пізніше дізналася, що він не лише сам вийшов із небезпечної ділянки, а й вивів через мінне поле чотирьох побратимів.
Невдовзі після цього Сергія знову відправили на бойове завдання, хоча він був контужений і мав травму ноги. Командири навіть просили не відправляти його знову, але людей не вистачало. Його направили на чергове бойове завдання, після якого він більше не вийшов на зв’язок.
Майже рік Світлана Дьоміна шукала сина. Писала депутатам, правозахисникам, зверталася до різних державних структур та волонтерських груп, які займаються пошуком зниклих безвісти.
– Я до останнього вірила, що він живий. Думала: може, полон, може, втрата пам’яті. Будь-що, тільки не смерть.
У січні родині повідомили про збіг ДНК. Сергій Дьомін загинув 29 травня 2025 року. Йому було 49 років.
– Мені сказали: збіг 99,9%. Тоді я зрозуміла, що дива вже не буде, – каже Світлана.
«Ми сильні завдяки Сергію»
У Сергія Дьоміна залишилась донька Аліна. Світлана каже, що найважливіше для неї, щоб всі пам’ятали справжнього Сергія, а не гучні заголовки минулого.
– Я хочу, щоб Україна запам’ятала його Людиною з великої літери. Сином, воїном, людиною, яка була готова пожертвувати собою заради інших. Він був дуже добрим і дуже справедливим. Для нього не існувало важливих чи неважливих людей – усі були рівними. Я дуже пишаюся своїм сином.
На питання, «якщо б сьогодні у вас була можливість ще раз поговорити із Сергієм, що б ви йому сказали? Світлана Дьоміна відповідає:
Я сказала би: «Синочку, у нас усе добре. Не хвилюйся за нас. Допомагай нам звідти, оберігай Аліну, мене й Антона. Ми впораємося. Ми сильні завдяки тобі».
Інтерв’ю записав В’ячеслав Твердохліб
Текст підготувала: Аліса Сисоєва
