У Запорізькій області є населені пункти, які називають фортецями чи форпостами на шляху ворога. За них точаться довгі та запеклі бої, в них майже не залишилось цивільного населення і давно вже немає жодного цілого будинку чи будівлі. Але вони не втрачені. Більше того, за часи повномасштабної війни, вони стали символами спротиву та незламності.
Цей матеріал про Степногірськ, Оріхів та Гуляйполе. До війни — вони не були відомими за межами області, але зараз — їх знає світ. І це не метафора і не перебільшення.
“Це населені пункти, райони оборони, які потрібно тримати від ворога. Це справжні форпости і фортеці на шляху ворога. Противник намагається взяти під свій контроль Оріхів протягом усіх чотирьох років повномасштабного вторгнення, Степногірськ — більше півроку, Гуляйполе — трошки менше. Але все без успішно”, — говорить речник ОК “Південь” Владислав Волошин.
Зберегти ідентичність і громаду
За словами військового, поблизу Гуляйполя противник втратив три угрупування військ.
“Як мінімум, щомісяця ворог там втрачає по 10 тисяч особового складу і кілька тисяч одиниць озброєння і бойової техніки, намагаючись взяти його під контроль, але безуспішно. Він не може захопити Гуляйполе і намагається його охопити з півночі і півдня. Ворог вирішив дистанційно замінувати територію в самому місті, щоб ми не могли здійснювати пошуково-ударні дії, не могли штурмувати будівлі та об’єкти, які він тримає під контролем в південно-східній частині міста. Противник усвідомлює важливість цього населеного пункту і намагається всіма силами витіснити Сили оборони з нього, але контролювати його не може і тому прагне охопити з усіх сторін. За Гуляйполе тривають запеклі бої. Ми щодня фіксуємо по три десятки і більше бойових зіткнень”, — говорить Волошин.
Гуляйполе — батьківщина відомого анархіста-революціонера Нестора Махна. Гуляйполе було центром повстанського руху, де під керівництвом Нестора Махна у 1919-1921 роках діяли штаби та органи самоврядування — «Вільна територія» (анархістська республіка).
росіяни стерли з лиця землі Гуляйпільський краєзнавчий музей, будівлю музею-садиби родини Махна, знищений пам’ятник і самому Махну.
Відомий історик, голова ГО «Гуляйпільські старожитності» Сергій Звілінський народився і жив в Гуляйполі. Він знає про це місто, якщо не все, то дуже багато. У 20-х числах серпня 2025 року він востаннє був там.
“Втрачено місто чи ні? Фізично чи з надією на повернення? Зараз Гуляйполе — це “сіра зона”. Місто зруйноване і руйнування катастрофічні, але це одна історія. Це про фізичний стан міста. А от втрата громади (людей) — це дещо інше. Міста руйнуються, відновлюються, будуються, значно важче зберегти громадську спільноту. Без людей, без громади, яка формувалась століттями із своїми культурними, історичними, економічними особливостями і традиціями не буде міста. Якщо люди роз’їхались по всьому світу, то коли війна скінчиться, повернуться не всі. Втрачається тяглість культури. Приїдуть інші люди і місто буде іншим”, — говорить Сергій.
Його громадська організація постійно проводить різні виставки у Львові, Запоріжжі, Києві. Вони намагаються “гуртувати Гуляйпільську громаду поза містом”.
“Робимо все, щоб об’єднувати. На виставки приходило багато людей релокаваних із Запорізької області. Для них важливо спілкуватися, є про поговорити, є що згадати. Вони гуляйпільці, хоча фізично і не в Гуляйполі. Це допомагає зберегти громаду. Важливо знати, що є коло своїх людей. Без цього морально важко”, — додає співрозмовник.
Для нього Гуляйполе — це завжди про відчуття дому, а дім — це місце, де тобі затишно, де на тебе чекають, де тобі комфортно.
“Коли ти свідомо приймаєш рішення переїхати кудись з дому, але знаєш, що маєш куди повернутись — це одна справа, але коли насильно у тебе це забирають і ти не збирався переїжджати — зовсім інша. Вдома лишилось все. І це не про майно. Це спогади, це дерева, які ти садив, це город, де ти з батьками картоплю саджав, могили рідних, які ти хочеш і не можеш відвідати. Це все забране”, — говорить Сергій.
Міста-герої
Місто Оріхів, як каже Владислав Волошин, є справжньою фортецею Запорізької області, яку ворог намагається захопити з 2022 року. Обстріли і удари по цьому місту не припиняються впродовж чотирьох років, але “Оріхів стоїть і нині є українським містом”. Чи то з “легкої руки” військових, чи то самі місцеві вигадали, але у міста з’явився “позивний” — “міцний горішок”.
“Це місто стало символом Оріхівського напрямку і в цілому Запорізьких напрямків фронту”, — говорить Волошин.
Він додає, що приблизно 8-10 місяців тому основні вулиці та магістралі міста накрили антидроновими сітками, щоби захистити від дронів-камікадзе.
“Мешканців залишилось не так то і багато (за офіційними даними, там проживає менше тисячі, — ред.). Люди щиро люблять своє місто і кажуть, що не віддадуть його ворогові і те ж саме говоримо і ми, бійці. Оріхів — це фактично ворота до Запоріжжя. Якщо впаде Оріхів, то до Запоріжжя залишиться невелика відстань. Оріхів будуть тримати Сили оборони. Противник зараз на підступах і, за даними нашої розвідки, противник отримав завдання підійти якнайближче до околиць Оріхова, щоби здійснювати спроби інфільтрації в місто, намагатись зайти і закріпитися на певних вулицях, але Сили оборони відбивають ці спроби”, — пояснює речник ОК “Південь”.
30 вересня 2025 року Президент України підписав указ №720/2025 про присвоєння почесного звання «Місто-герой України» Оріхову та Гуляйполю.
В офіційному документі зазначається, що почесна відзнака присвоєна “з метою відзначення подвигу, масового героїзму та стійкості громадян, виявлених у захисті своїх міст під час відсічі збройній агресії Російської Федерації проти України”.
“Тримайся, рідненький”
Півроку не припиняється штурмові дії навколо Степногірська. Диверсійно-розвідувальні групи намагаються зайти і утримуватись в багатоквартирній забудові селища, але ЗСУ їх знаходили і знищували.
“Цей населений пункт розташований неподалік Запоріжжя і по-друге, — тут є панівні висоти. Якщо під контроль взяти селище і плацдарм, то тоді ворог буде застосовувати певні види озброєння і по околицях Запоріжжя, а також тримати під вогневим контролем логістичні дороги і шляхи, які ведуть із Запоріжжя на схід до Гуляйполя і Оріхова. Тому ворог не припиняє спроб взяти його під свій контроль”, — говорить Владислав Волошин.
До цього населеного пункту неможливо дістатись цивільним. Проте мешканці Степногірська щиро кажуть, що не вважають його втраченим.
“Він не втрачений і ніколи не буде таким. Ми віримо, що повернемось. Більше того, ми зараз будемо замовляти проект відновлення Степногірська. Однозначно він не втрачений”, — розповідає селищна голова Степногірської громади Ірина Кондратюк.
Вона живе в селище з 1982 року. Згадує, як приїхала туди молодою спеціалісткою, одразу після закінчення (на той момент) Дніпропетровського інституту транспорту.
“Працювала на шахті у відділі капітального будівництва. Шахта почалась будуватись в 1979 року. Раніше було село Сухоіванівське (селище міського типу Степногірськ з’явилося на карті Запорізької області 24 березня 1987 року), де було 350 дворів і були радгоспні будинки — вісім двоповерхових. Ми перший рік жили в гуртожитку у Дніпрорудному і на роботу нас возили автобусами. В 1983 році побудували перший багатоповерховий будинок і гуртожиток “Сучасник”. Планувалось, що колись Степногірськ буде містом, в якому буде 75 000 населення і десяток мікрорайоні. але…”, — згадає пані Ірина.
Вона зізнається, що ніколи духом не падала і тим, хто зневірився, завжди казала, що українські військові б’ються за Степногірськ:
“Там є наші військові. Так, є і “непрохані гості”. Так, фронт проходить по нашому селищу, але Степногірськ не можна втрачати. У тому числі і заради Запоріжжя”.
“Якби Степногірськ був людиною, то з огляду на те, що зараз з ним відбувається, це була б людина, яка знаходиться у вкрай важкому стані. Які слова ви б сказали цій людині, враховуючи те, що вона близька?”, — питаємо.
“Тримався, рідненький… ми допоможемо. Ми допоможемо піднятись на ноги, загоїти всі рани. Головне, щоб були живі люди, щоб було, кому повернутись, а повір, багато хто готовий повернутися. Головне, щоб ти тримався”,- говорить.
P.S.
“Це не просто міста — це символи нашої незламності. Ми гордимося тим, що захищаємо і обороняємо такі населені пункти. Так, деякі з них частково є “сірою зоною”. Що це означає, що це зона, де тривають бойові дії і де не може закріпити ворог. Ситуація в “сірій зоні” завжди динамічна і змінюється. Часто ми вибиваємо ворога звідти і населені пункти залишаються під нашим контролем. “Сіра зона” збільшується, бо у ворога збільшується дальність засобів ураження (дрони долітають глибше). Це не означає, що ми залишаємо міста, ми їх заберемо і відібємо. Це українські території”, — додає Владислав Волошин.
Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Посилення стійкостіукраїнських медіа», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI,Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом«Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключнопоглядами авторів і не обов‘язково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬабо IRMI.
Джерело: 061.ua
