Сержант Світлана «Каспер», бойовий медик у Дніпровському батальйоні 108-ї Кодацької бригади територіальної оборони, на війні з самого початку повномасштабної вторгнення рф в Україну. Тоді дівчині виповнився всього 21 рік.
-Я не вагалась. Сама вирішила і пішла до ТЦК, не роздумуючи, – згадує Світлана. – В мене нікого знайомих з тих, хто воював, не було, але я мала медичну освіту. Я – медсестра. Взагалі я йшла не як медик. Довелось навіть трохи «штурмувати» хлопців, бо мене не хотіли брати. Побачили, що я мала. Зріст метр шістдесят один… Потім підійшла дівчина з медпункту, за руку схопила і повела до медиків. А там вже розподілили в роту…
«Каспер» навіть не пригадує, у районі яких населених пунктів вона побувала у перші дні на війні. Все змінювалось дуже швидко.
-Нас кидали, як старим відром на городі, то в одне місце, то в інше. Але Донецьку область пам’ятаю дуже добре, бо тоді ми вперше стикнулися з штурмами, – розповідає Світлана. – Тоді ж ми втратили першого побратима – «Кузнєца», мого близького побратима і друга. У другому штурмі я брала безпосередню участь. Знову були втрати… Ми вивозили хлопців з-під самої школи. Я побачила багато крові, проте страху не відчувала. Ми тоді з екіпажом просто працювали. Під школу, яка перетворилась на справжнє пекло, їздили тричі. Страшно стало вже тоді, коли вийшли. Налякало відчуття, що ми буквально були готові до того, що не виїдемо з-під обстрілів. Ті події врізались у пам’ять назавжди. Тут, на Запорізькому напрямку, теж різних ситуацій вистачає… На жаль, також доводилось ховати побратимів. Ось, це дійсно важко.
-Ким ви зараз працюєте?
-Мене поставили на «евак», на позиції не пускають. Але був час, десь півтора роки, я з нуля майже не виходила.
-У вас є поранення?
-З 2022 року уламок в нозі. А ще була дуже сильна контузія. Танковий прихід в трьох метрах від мене. У підвал залетів снаряд. Від уламків тоді захистили мішки з піском.
-Що б ви сказали чоловікам, які бояться йти служити?
-Не знаю, що їм можна сказати. Я не дуже розумію того моменту, коли їх сюди насильно тягнуть. Ну, навіщо мені такі треба? А з іншого боку, допоки чоловіки сидітимуть під жіночими спідницями, війна ж не закінчиться. Треба щоб усі прийшли до тями. Вигнати ворога з рідної землі, розбити його – це спільна справа.
-Чи маєте хобі?
-Взагалі, я дуже довго займалась гірським туризмом.
-А про що мрієте?
-Щоб війна закінчилась. Дуже довго це все… Взагалі, вважаю, тут задумувати більше, ніж на п’ять хвилин вперед, це дуже наївно.
-Вам не важко фізично? Ви ж маленька, а хлопців тягали…
-Тягала. І по сто кілограм тягала.
-Як?
-На адреналіні і не таке трапляється. Була ситуація, коли ми з-під школи їхали. У нас – невеличке авто, і ми у нього змогли розмістити трьох доволі таки кремезних хлопців. Єдине, що ми з помічником могли робити, це просто їх тримати. Багажник був відкритий, щоб вони просто не повисипалися. Тоді врятувало тільки те, що мене затиснуло сидінням, і я не вивалилась разом з ними. Але на наступний день, було відчуття, що руки відірвуться…
-Які нагороди маєте?
-Є «Золотий хрест» від Головнокомандувача ЗСУ. З державних – відзнака «За зразкову службу». Мабуть, якраз за штурми, за оце все…
-Ангела охоронця Вам, «Каспере»!
Телефони рекрутингу бригади: 0 800 337 803,
+38 066 447 6906,
+38 067 9974526.
Сообщение “Я – медик і толерую мужність…” появились сначала на Газета МИГ.