«Я поняла, что на своем месте»: запорожанка рассказала, как это уйти в монастырь в 21 год

У дитинстві я не уявляла життя без подружок, вулиці. Коли підросла, почала зустрічатися з хлопцями. Я була звичайним підлітком.

Крім звичайної школи, я ходила у школу мистецтв, спочатку займалася малюванням, а потім музикою. Проте це тривало недовго: ми не могли поставити фортепіано в однокімнатній квартирі, тож поступово я закинула уроки. Звичайно, згодом шкодувала про це.

Мені завжди була цікава література, мови, географія. Я розуміла, що в майбутньому точно оберу гуманітарну спеціальність. Думала стати юристкою. Хотіла захищати людей, розв’язувати їхні проблеми. Пізніше збагнула, що потяг до літератури сильніший, тому пішла на журналістику. В 11 класі ми вперше в історії школи робили справжню газету. Для мене це було серйозно – я ночами не спала і верстала її.

Після школи я вступила в Запорізький національний університет на факультет журналістики, як і планувала.

У дитинстві, особливо у важкі моменти, я не знала, де шукати точку опори. Часто питала себе: «У чому сенс життя? Чому в світі стільки несправедливості і хвороб?». Але не знала, де шукати відповіді на ці питання. Ні мама, ні бабуся майже не ходили до церкви. В нас була класична пострадянська родина.

jvYDQ98-rzkZDqJzqSvlAg

Моя віра в Бога почалася з випадкового причастя у православній церкві (одне з основних таїнств у християнстві – ред.), десь років у 18 мене запросили на службу знайомі. Я не розуміла, що це таке: просто в певний момент мене покликав священик, попросив відкрити рот, дав святі дари (хліб і вино, які готує священик і які символізують тіло та кров Христа – ред.) – їх треба було з’їсти.

Не можу пояснити чому, але після цього я почала ходити до церкви кожної суботи та неділі. Тоді ж почала читати про монахів та монахинь і була здивована, що про життя святих так багато відомо. Я відчула, що цей шлях для мене, що маю мету життя. Це було відкриттям.

Під час відпустки я поїхала в монастир під Києвом і вирішила, що повернуся туди знову.

Але був період вагань… Я продовжувала навчання, в мене почалися серйозні стосунки з хлопцем. Деякі близькі люди, коли я говорила про своє бажання піти в монастир, відмовляли мене. Казали, що вийду заміж, що я просто не знаю, що мені насправді потрібно. Мовляв, це не серйозно, краще жити з чоловіком, ніж із чужими людьми в монастирі..

Хлопець, з яким я зустрічалась, був прекрасною людиною, він ставився до мене з увагою та турботою. Я була знайома з його батьками. Проте в якийсь момент відчула, що не хочу продовження. Зрозуміла, що навіть якщо в мене є якісь почуття, то не хочу, аби вони були сенсом мого життя, не хочу стосунки ставити на перше місце. Ми розійшлись.

Попри сумніви, бажання піти в монастир знову стало сильним. Був випадок, який довів, що мій вибір правильний. Після третього курсу на літні канікули я поїхала в гості до батька в Підмосков’я. Тоді він був уже вірянином. Ми потрапили на зустріч зі старцем Ілієм. Для вірян це досить відома людина, але я на той момент не знала, хто він. Хоча я не просила батька, він спитав старця, чи буду я щасливою в монастирі. Я думала про це, але боялась спитати. Старець відповів: так. Пізніше я дізналася, що багатьом жінкам, які питали, він радив залишатись удома з родиною або вийти заміж. Думаю, це була воля Бога.

Я думала, що піду в монастир після 25 років. Тож я захистила диплом, почала працювати: робила YouTube-канал для Запорізької єпархії УПЦ, писала для парафіяльної газети. Й отримувала непогану зарплату, тоді вистачало на квартиру, на життя. Це була робота моєї мрії, та однаково я відчувала, що займаюсь не зовсім тим, чим варто.

Під час відпустки я поїхала в новозбудований монастир під Києвом. Планувала після десяти днів повернутися до роботи та свого звичного життя. Напередодні від’їзду вирішила, що зберу речі та повернуся в монастир допомагати сестрам, які нещодавно оселилися тут. У мене було лише кілька днів на збори та завершення справ. Пам’ятаю, треба було написати якусь публікацію, відвідати дві зйомки та встигнути вирішити особисті справи, з усіма попрощатися. Звісно, встигла не все. Мені був тоді 21 рік.

Батько зрадів моєму вибору, мама трохи злякалася. Вона мріяла, що я стану відомою журналісткою. Бабуся жалкувала, що в неї не буде правнуків, але розуміла: я на своєму місці.

Складно було звикнути до багатьох речей у монастирі

 Насправді жити за заповідями можна в будь-якому місці, необов’язково в монастирі.

Просто тут, щоб налаштуватися на правильний лад, є більше умов. Люди збираються у монастирі зі спільною метою – реалізувати вчення Христа у своєму житті. Ось ця згуртованість має допомагати в бажанні служити Богу.

Молитви і піст – це лише засоби для того, щоб навчитися любити ближнього та Бога.

Безумовно, в монастирях є метушня, але все одно такі речі, як гроші й кар’єра, не на першому місці. Завдяки цьому можна більше часу присвячувати молитві та службам.

Я не мала особливих уявлень про монастир до того, як сюди потрапила.

Першим потрясінням було те, що тут так само, як і всюди, часто багато суєти і різних справ. У перші роки не вистачало усамітнення і спокою, було складно пристосуватися до нового темпу життя. Хоча й раніше моє життя було доволі насиченим.

Також непросто було звикнути до того, що багато речей у монастирі залежить від ігумені – це голова монастиря, управителька. Наше покоління виросло на цінностях свободи, захисту своїх інтересів. Нам складно слухатися кого-небудь, навіть старших за себе та більш досвідчених. Тим паче, коли ти виріс у неповній родині та звик до самостійності. Тож це був важкий момент – перелаштуватися і зрозуміти, чому це важливо в духовному житті.

Власних грошей монахиня не має. До монастиря я працювала, отримувала стипендію за навчання, тож була фінансово незалежною. Це був складний момент, коли я збагнула, що вже не можу піти заробити і витратити гроші, як заманеться. Якщо є потреба в якійсь речі, сестра каже ігумені чи відповідальним за покупки сестрам, і це придбають. Якщо сестрі треба кудись від’їхати у справах, до лікаря, наприклад, то виділяють гроші на проїзд.

У монастирі якийсь час я була в депресії. Я вразлива людина, тут швидкий темп усього – ти весь час і фізично, і нервово напружений. У звичайному житті, якщо сумно, ти можеш піти в кіно, кафе, зустрітися з друзями, поїхати кудись, у монастирі таких можливостей немає. Часом зустрітися із собою справжнім буває неприємно. Та я зрозуміла, що це не привід йти з монастиря, бо від себе не втечеш.

Думала, що в монастирі під Києвом залишуся до кінця життя. Планів щось змінювати не було жодних. Тоді я ще не знала, що опинюсь у Греції, а пізніше – у Німеччині.

Через 4 роки після того, як я пішла в монастир, мене запросили в Грецію вивчати в місцевому монастирі візантійський спів та монашеське життя. Там я познайомилась із матінкою Діодорою – монахинею з 20-річним досвідом. Вона родом з Німеччини. Завдяки цьому знайомству я опинилася згодом у Німеччині, тому що в їхньому монастирі потрібна була допомога зі співом церковнослов’янською мовою, це я вміла робити.

До того ж матінка Діодора виявилася тою людиною, у якої хотілось учитися монашеського життя. Вона не просто знає Євангеліє, а живе за заповідями і завжди перша приходить на допомогу. У цій людині багато любові, радості та спокою, це передається й іншим.

Люди думають, що живемо в печерах

Зараз я живу в Німеччині у монастирі. Він розташований біля Ганновера, у містечку Гільдесгайм. Це Сербська православна церква, її центр у Німеччині.

Прокидаюся зазвичай о пів на шосту ранку, щоб трохи привести себе до ладу, запалити лампади в церкві. О шостій – служба. О 10 ранку снідаємо, потім читаємо щось разом.

Відтак працюємо, в кожної монахині є свій послух (обов’язкове виконання кожним, хто проживає в монастирі, певної роботи – ред.). У когось це приготувати їжу, прибрати, прийняти гостей.

Мій основний обов’язок – підтримувати церкву в чистоті та підготовувати її до служби. Ще я маю фотографувати події, свята, що відбуваються в обителі. Крім того, веду сторінку монастиря у Facebook. Два дні на тиждень я готую, накриваю ранкову та вечірню трапези для сестер.

Більшість монастирів забезпечує себе завдяки власному господарству: щось вирощують, виробляють з молока, продають надлишок продуктів. У нашому монастирі пишуть ікони й виготовляють свічки.

Живу я в звичайній кімнаті, проте вона називається келією. Люди навіть інколи засмучуються і кажуть: «Як це? Ви ж повинні жити в печерах. Ви спите на звичайних ліжках? У звичайних кімнатах?». У наших кімнатах є все, що потрібно звичайній людині: ліжко, лампа, стіл, кілька ікон і якісь речі. Можливо, одяг, ліки.

У кожному монастирі свої правила щодо зовнішнього вигляду. Є обителі, де черниця має перевдягатися, якщо виходить сама в місто. Переважно це роблять з метою безпеки. В нашому монастирі таке правило: ми завжди мусимо бути у формі. Можемо зняти її лише в лікарні або тоді, коли виникають якісь проблеми зі здоров’ям. Дехто навіть спить у цьому одязі. Проте це вже приватна справа – кому як зручно.

З косметики можна, наприклад, користуватись гігієнічною помадою чи кремом для рук. Суворих заборон немає.

У вільний час я активно вивчаю англійську мову. Деякі сестри опановують німецьку та грецьку, бо вони пріоритетні для нас. Займаюся також візантійським співом, він дуже складний і його можна вчити безкінечно.

Перші роки монашества я не користувалася соцмережами – то були класні часи. Як виник мій Instagram? У мене було багато фотографій з різних місць. Мені хотілося десь їх сконцентрувати, я подумала про цю соцмережу. Потім запитала благословення у старця, який опікує наш монастир. Я ще не настільки духовно стійка, щоб спокійно реагувати на певні речі, з великою любов’ю та розумінням ставитися до кожного, хто різко висловлюється. Якийсь час мій акаунт був закритим. Однак зрештою відкрила. Нехай буде. Навіть просто для того, щоб виходити із зони комфорту.

Источник: https://zanoza-news.com/?p=137236

Мы в Telegram, наш Telegram bot — @zpua_bot, Мы в Viber, Мы на Facebook

Share this post

Добавить комментарий

scroll to top