На цьому тижні Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека приймала гостей.
У лекційній залі відбулася довгоочікувана презентація книги «Незламні полотна Володимира Безрукого». Це видання стало реалізованою мрією волонтерки Лени Фетисової, яка доклала зусиль до порятунку «картин на дошках» військового-добровольця Володимира Безрукого на позивний «Пікассо». Вона хотіла розповісти у виданні історії побратимів, зображених на полотнах. “Бо за кожним образом є своя історія”, – розповіла пані Олена на презентації.
Сказала, що ця книжка побачила світ завдяки Ігорю Захаренку [громадському діячу, автору та ведучому програми «Феєрія мандрів»], який взяв на себе всі виробничі питання. Історії бійців зібрав та записав Yury Pupyrin. Вони розміщені біля портретів у книзі, історії подій – біля відповідних пейзажів війни.
У своїх картинах художник вловлює та передає точні миттєвості військових буднів. Саме так Володимир Безрукий і створив низку неповторних портретів, змалювавши своїх побратимів-військових, цивільних, волонтерів.
Серед його робіт також є промислові ландшафти, Дніпровські кручі, шахти, пейзажі травмованих війною міст і сіл України.
Презентуючи збірку, видану поки невеликим накладом, пані Олена запросила до слова нашого фотохудожника Олександра Прилепу. Він пригадав, що робив репортажі майже зо всіх виставок Володимира Безрукого у Запоріжжі… Фотозвіти цих подій потрапляли на Укрінформ.
“І доля склалася так, що мене запросили зробити фоторепродукції робіт. Тож, усі ці картини я тримав у своїх руках… Можна сказати, що я дуже близько знайомий із творчістю художника… – розповів пан Олександр. І посміхнувшись, додав: – Сьогодні ж ми з вами створили історичну подію: запам’ятайте цей день. Ми зробили фотографію бійця з позивним «Довбуш» з картиною, яка, за його спогадами, написана у Малинівці Гуляйпільської громади Запорізької області. і я думаю, що згодом цю фотографію ми передамо в музей по звільненні Гуляйпілля”.
Тож, буде така історія: підрозділ стояв у Малинівці на захисті Запоріжжя, і художник намалював цей портрет…
Боець батальйону імені Шейха Мансура, представник ічкерійського народу, свою промову на виставці почав із спогадів: “Почну з передісторії, з оповідань моїх предків. Коли радянський союз почав поневолювати мій народ, за словами дідуся, розпочали вони з історії, з культури… Позабирали наші книжки… Я тоді був маленький та не розумів, чому саме книжки, саме – історію, чому забирають людей, які зберігають знання… А вони починали від самого коріння. Щоб такі, як я, та молодші за мене не мали вже стосунку, доступу до цього коріння.
Тому… що я хочу сказати українцям, дивлячись на ці картини. Це ваша історія. Це ваш митець. З цією людиною я брав участь у бойових операціях, і можу вас запевнити, що він сміливий, дуже добрий боєць. Він – окрім малювання – надійний гранатометник.
І він постійно малював. Набридав нам трохи – це між нами. На війні мало поціновувачів мистецтва, – сумно сміється. – А тому, що картини врятовані, що вони вийшли у світ – завдячуємо саме Лені Фетисовій.
Та я хочу побажати вам, щоб ви розуміли та берегли свою історію та пам’ятали своїх героїв”.
Пані Лена дуже хотіла запросити до слова чоловіка, який скромно опирався запрошенню: “У збірці є картина, яку художник малював саме на заводі Руслана. Там була база… Шість ракет прилетіло на завод, і є замальовки цих подій”.
Вийшов Руслан, і я побачила знайоме з мирного життя обличчя, бо я збирала матеріали про його тата, запорізького підприємця Леоніда Шукліна.
“Наша історія так розпочиналася… – розважливо промовив Руслан. – Почалася велика війна, я познайомився з хлопцями, надав їм житло. Та… трапилися прильоти, зруйнували частину заводу. Ніхто не загинув, дякувати Богу, всі залишилися живі. Та після цих подій я – людина невійськова, напросився до батальйону, щоб бути разом із хлопцями.
Бо хочу сказати, що після знайомства з батальйоном не могло бути по-іншому.
Це дуже гідні люди, гідні воїни.
І якби в нашій країні була більша частина таких людей, ми б уже… йшли парадом у москві та піднімали там український прапор. Тому… слава Україні”.
І після цих слів мав слово представник діаспори Ічкерії і передав Ігорю Захаренку символічний прапор, в якому переплетена наша історія: “За те, що ви підтримуєте наших хлопців, надаєте допомогу завжди, за те, що допомогли створити ці книги… Це дружба українського народу та народу Ічкерії, така, яка вона є у нашому серці”.
Завідувачка краєзнавчим відділом ЗОУНБ Тетяна Паливода емоційно запитала видавців: “Картини нам болять, вони нам близькі. За долю кожного з намальованих хлопців ми переживаємо і бажаємо їм здоров’я, щоб вони цілі й неушкоджені пройшли це горнило війни. Та мене цікавлять емоції та почуття іноземців, які бачили ці роботи, ці відірвані двері та дошки від ящиків з боєприпасами… Чи стала їм ця війна зрозумілішою?”
“Відгуки є. – відповіла Олена Фетисова. – Хоча люди загалом не хочуть відчувати біль інших…“
Наразі випущено невелику кількість екземплярів збірки – їх отримали учасники подій та бібліотека. Та, сподівається Олена, що наклад зросте, допоможе Ігор Захаренко. Він же й розповів про плани перекладу текстів. Згадав, що у Франції існує канал, який розповідає про війну в Україні з перших днів повномасштабного вторгнення. І розуміння за великим рахунком є. Буде й підтримка.
А ці картини, ця збірка – концентрована історія, яку ми маємо передати у спадок нащадкам, які мають знати справжню ціну боротьбі за свободу, дружбі та таланту.
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки
Сообщение Як «Незламні полотна» стали символом історії та бойової дружби появились сначала на Газета МИГ.