Думки вголос
Як серце майже поріднило мене з Арнольдом Шварценеггером
З подивом дізнався, що залізний Арні, як дуже часто називають американського бодібілдера, кіноактора та політика Арнольда Шварценеггера, переніс навесні цього року операцію на серці – йому імплантували електрокардіостимулятор. Цей невеликий, розміром із наручний годинник, електронний прилад ще називають водієм ритму – посилаючи імпульси до серця, він регулює ритм серцевих скорочень.
Регулює роботу серця, тобто. Допомагає йому, якщо воно втомилося. Підтримує його. Як підтримує друга найнадійніший друг. «Тепер я трохи став залізним», – пожартував після операції Арні.
Хоча, якщо бути абсолютно точним, колишній губернатор Каліфорнії став трохи не залізним: сучасні американські кардіостимулятори виготовляють з титану. З власного досвіду знаю: адже я – з літа нинішнього року, теж володію водієм ритму виробництва США.
У моє серце його вживили трьома електродами кардіохурурги Національного інституту серцево-судинної хірургії імені академіка Миколи Амосова. Так у моєму житті після університету та вищої комерційної школи, в яких я свого часу навчався, з’явився, ще й інститут) За його «дипломом» я тепер звільнений від проходження через так звані рамки для фіксації металевих предметів, які використовуються в аеропортах та на вокзалах.
«Серцева недостатність» – так називається… ні, не розповідь про черствих, безсердечних людей. Так називається стан, при якому серце не справляється зі своїми найважливішими функціями. Людина у зв’язку з цим страждає від задишки, їй не вистачає повітря – вона задихається. Я читав, що із серцевою недостатністю жив кіноактор, друг кінорежисера Леоніда Бикова Олексій Смирнов – той самий, який зіграв механіка Макарича у картині «У бій ідуть одні «старики». Вона не відпускала його навіть уночі і він спав сидячи, поклавши подушку на підвіконня.
Макарич мені прийшов на думку, коли я сам, опинившись у черговий раз у лікарні, змушений був майже так само бавити ніч – поклавши подушку на спинку стільця. Дізнавшись про це, медики потім оголосять: ми постараємося позбавити вас такої «розкоші» – спати на спинці стільця. Слово своє вони дотримали: я перестав задихатися ночами.
Майже перестав. А от задишки позбутися не зміг. І щоб піднятися до себе додому на другий поверх, робив дві зупинки. Чи дивувався я цьому? Я страждав від свого безсилля, від усвідомлення того, що нічого не можу змінити. Ні-чого. Це я, людина, яка в молодості – після служби у морській піхоті та двох років роботи на лісоповалі, одного разу на вулиці зуміла впоратися з чотирма гопниками, які спробували відібрати у мене «дипломат» з різними смаколиками, які я купив у валютному магазині, щоб пригостити (і здивувати) друзів, скромних наукових співробітників НДІ з більш ніж скромною зарплатою. І тоді ж, в ті пам’ятні роки, беручи участь у змаганнях з бігу, я без жодної задишки займав призові місця на 10-кілометрової дистанції.
Думаю, що у Арнольда Шварценеггера до операції на серці, після якої ми з ним стали майже братами, думки були не набагато веселішими, ніж у мене.
«Ми могли б змінити ситуацію, якби ви звернулися до нас раніше, – казали мені запорізькі кардіохірурги. – Причому не вчора і навіть не позавчора треба було звертатися, а років вісім тому. А тепер можемо рекомендувати лише імплантацію кардіостимулятора». І мені згадалося, що років вісім тому я вперше відчув, що мені не вистачає повітря – я задихаюсь. Серце вже тоді попередило мене, що йому зі мною погано. А я цьому не надав значення. Жив далі так, як хотів, а не так, як треба було серцю. Воно просило уваги, а я був жадібний на увагу навіть до свого серця. І одного разу – після чергової ворожої ранкової ракетної атаки на Запоріжжя, воно вкотре збилося зі звичного ритму, у зв’язку з чим я став називати себе ракетозалежним. Я думав, збій пройде, як це траплялося раніше, але за два дні я опинилося в реанімації.
Про що я там думав? Ні про що. Просто молився.
Шість годин тривало моє звернення до Нього. А потім, коли до мене підійшла лікарка з кардіологічного відділення, звідки мене і доставили в реанімацію – з кисневою маскою на обличчі, я запитав її, як, мовляв, справа? І почув у відповідь: «Забираю вас до себе». Від її слів у мене ком підступив до горла і я, 64-річний мужик, який багато чого бачив у житті і багато чого пережив, мало не розплакався. А ще я зрозумів, що Він мене почув. Напевно завдяки тому, що моя мама, царство їй небесне, за життя теж була медиком, а на війні з німцями – операційною сестрою фронтового медсанбату, і дуже багато доброго зробила людям. Знайомим та зовсім не знайомим.
У самий вирішальний момент мого життя її добро повернулося до мене.
Будемо жити!
Володимир ШАК
Сообщение Як серце майже поріднило запорізького журналіста з Арнольдом Шварценеггером появились сначала на Газета МИГ.