Де мобілізовували депутатів? Хто знав про повномасштабне вторгнення? Навіщо Україні логіка двох паспортів? Коли закінчиться війна? – на ці та інші питання відповідає бойовий медик та професійний політик Ігор Артюшенко.
Лейтенант ЗСУ, бойовий медик Ігор Артюшенко з перших днів повномасштабного вторгнення рятує життя на фронті. В лютому 2022-го вступив до лав 206 батальйону Територіальної оборони міста Київ. Після звільнення Київщини батальйон боронив країну на Херсонському напрямку, а згодом на Харківщині та Донеччині.
Ігор Артюшенко – народний депутат VІІІ скликання, голова Запорізької територіальної організації партії «Європейська Солідарність», голова фракції «Європейська Солідарність» в Запорізькій обласній раді.
Має державні нагороди за гуманітарні та волонтерську діяльність. Серед них – «відзнака Президента України – «За гуманітарну участь в Антитерористичній операції» (2018р.). Під час несення військової служби отримав орден «За заслуги перед Запорізьким краєм». Учасник бойових дій.
– Коли велися дискусії щодо можливого повномасштабного вторгнення, чи були у вас якісь передчуття або можливо ви мали якусь інформацію щодо цього?
– Зараз я повторю слова, які казав протягом 2019, 2020 та 2021 років у своїх виступах. Щодо цього питання моя позиція залишається незмінною. На моє глибоке переконання, для такого агресора, терориста та вбивці, як путін, який розуміє тільки мову сили, не напасти в тій ситуації, в якій, на жаль, опинилася Україна – це був би «гріх». Звісно, це в межах його поглядів. Це не новина, це було сказано мною вже раніше. Так само я казав і у 2019 році.
Дозвольте мені роз’яснити свою позицію. Йдеться про вибори 2019 року. Об’єктивно: один з кандидатів розповідав українцям, що в Україні триває війна і потрібно захищатися. Більше того, цей кандидат наголошував, що війна не завершиться, оскільки домовитися з путіним НЕМОЖЛИВО. А інший кандидат на виборах висловлював іншу позицію. Він казав українцям: «Я домовлюсь», «буде мир».
Тоді український народ зробив свій вибір. Він обрав кандидата в президенти, який обіцяв мир. Це перше.
Друге, аналізуючи бюджетні закупівлі з 2019-2021 років, я звертаю увагу передусім на виконання оборонних замовлень. Протягом трьох років оборонні замовлення не виконувались. Це об’єктивний факт, який можна перевірити.
Третє, це місцеві вибори 2020 року. Якщо взяти результати голосувань у Запорізькій та Одеській областях, а також загалом на півдні та сході, то там більшість голосів була за проросійські партії. Це «ОПЗЖ», «Опозиційний блок», Партія Шарія. Отже, коли це все врахувати, то це відносна більшість.
Коли цей чиновник бачить, що український народ не бажає воювати, на півдні та сході є підтримка проросійських партій, і оборонні замовлення не виконуються, то для нього очевидно, що Україна є слабкою стороною. І це стає для нього приводом для нападу.
Так, я розумів, що це може статися. Це було неприємно, але агресія посилюється вразливістю жертви. В кремлі вирішили, що Україна – це слабка мішень, і вони вирішили атакувати. Але, слід відзначити, що український народ зробив неймовірне – він зупинив блискавичну агресію та повністю розбив плани кремля. Ніхто від нас такого не очікував. Зараз йде війна на виснаження.
– Ви пам’ятаєте свій день 24 лютого?
– Звісно, пам’ятаю цей час. Тоді я знаходився з родиною в Києві. Прокинувся десь о 5 ранку, навіть не пам’ятаючи, що точно спровокувало це. Можливо, це були вибухи. Поглянув на телефон, і там вже були повідомлення про прильоти та бої в різних частинах міста. У нашої родини вже був чіткий план, як діяти в такому випадку. Ми зібрали тривожні валізи, дружина заздалегідь визначила, куди можна вивезти дітей. Хоча не можу сказати, що ми все передбачили на 100%, але певна підготовча робота була проведена.
Розбудив дружину, і ми вирішили, що не будемо розповідати дітям про справжню ситуацію. Повідомили, що негайно вирушаємо до Карпат на відпочинок. Вони дуже зраділи, адже це означало, що не треба йти до школи. Посадив їх у машину, попрощався та відправив. Було, мабуть, пів на сьому ранку. Наступним завданням було вирішити, що робити з матір’ю, яка перебувала в одній зі столичних лікарень. Поїхав до медзакладу, де операцію відмінили з очевидних причин. Потім забрав її та відвіз додому.
Заздалегідь ми з дружиною домовились, що після повномасштабної війни я вступлю до армії. Хоча не скажу, що ця ідея їй сильно сподобалася, але їй довелося прийняти це рішення. Під час АТО я відчував себе незручно через те, що я не був там. Тому я зрозумів, що після зростання агресії не зможу сидіти, склавши руки. Ймовірно, дружина також розуміла це.
І ось я вже направився до військкомату. До речі, він був переповнений. Навіть думав про поїздку до рідного Запоріжжя, щоб там мобілізуватися. Але в баку залишилося всього 10 літрів палива, тож довелося шукати інший вихід. Почав дзвонити друзям з надією, що вони порадять, де мені можна допомогти. Так я дізнався, що на Лаврській формується територіальний батальйон. Там мене запитали, що я вмію. Я сказав, що закінчив медичний університет і маю військову спеціальність – офіцер медичної служби. Отак я потрапив до територіальної оборони. Все це трапилося близько 24-25 числа.
– Багато кого війна змінює. На вашу думку, які риси ви набули в характері? Можливо внутрішньо змінились після того, як взяли до рук зброю?
– Важко відповісти на це, адже зміни, як правило, помітні іншим. Звісно, щось змінилося. Зараз у мене інший підхід до прийняття рішень, ніж у цивільному житті. Став грубішим. На жаль, це стосується багатьох військових. Навіть моя дружина вже зазначала цю зміну.
В медичній службі ти завжди в очікуванні. Може пройти довгий час, і нічого не трапиться, але потім раптом з’явиться виклик на обстріл, і треба негайно їхати, щоб врятувати життя. А потім знову спокій. Тепер я прокидаюсь кожні дві години, навіть якщо ніхто мене не турбує. Це, мабуть, слід від постійного напруження, що в будь-який момент може відбутися виклик. Важко спати, бо треба бути завжди готовим до негайного реагування.
– Що за ці півтора року найбільш вразило? Був випадок або щось те, що відбувалось вперше в житті?
– Говорячи про 2022 рік, найбільше мене вразила єдність українців. Це було неймовірно позитивне враження. Також приємно вразила позиція частини політиків.
Людей об’єднала патріотична пристрасність, відчуття боргу та сильна позиція. Це велика цінність. Саме тому путінський бліцкриг не приніс бажаного ефекту.
– Умовно кажучи, чи існує якась універсальна формула для досягнення миру? Що, на вашу думку, думають про це військові?
– Я вважаю, що в першу чергу, військові дбають про те, як ефективно зупинити противника, а також як забезпечити свою власну безпеку та безпеку своїх товаришів збройних сил. Крім того, вони завжди в центрі уваги ставлять виконання військового завдання. Саме ці аспекти займають головні місця у їхніх роздумах.
Що стосується універсальної формули для досягнення миру, тут можна сказати, що вона може звучати як за кілька секунд, так і за кілька годин. Я щиро розумію, що швидкий мир та швидка перемога – це несумісні поняття. Як у 2014, так і у 2022 році, швидке завершення конфлікту могло б стати можливим лише за умови капітуляції. Це завжди сподівалися росіяни. Дуже шкода, але я впевнений, що війна триватиме довше. Чому? Я це вже пояснив, але, можливо, важливо повторити, оскільки росія не схильна змінювати свої стратегічні плани.
Завдання ЗСУ – деокупація територій, а мета української влади – вступ України в НАТО. Це буде важливим кроком у забезпеченні миру в Україні. Ось вам рецепт. Але для цього потрібні політичні рішення. Все інше – це заморожування конфлікту, навіть після нашої перемоги. Але якщо Україну не приймуть до Північного Альянсу, росія знову почне в нас стріляти.
– Як ви ставитеся до людей, які виїхали за кордон, стали там гіперактивними й тепер вчать нас патріотичності, особливо чоловіків? Чи не несе це якоїсь загрози?
– Я тут не бачу негативного явища з декількох причин. По-перше, ті, хто виїхав у західний світ і займають там проукраїнську позицію, це краще, аніж би вони займали не проукраїнську позицію. Ми ж розуміємо, що виїжджали різні електоральні сегменти, з різними переконаннями. Тому я щиро підтримую людей, які виїхали й займають проукраїнську позицію. Другий момент, якщо вони не просто висловлюють свою проукраїнську позицію, але й щось там роблять. Бо треба ж розуміти, що ці люди можуть бути українським лобі в цих країнах. Як, наприклад, українська діаспора у США, Канаді чи Австралії, яка свого часу проводила пікети за те, щоб розпався радянський союз і Україна була вільною. Сьогодні вони можуть своєю проактивною позицією переконувати владу цих країн підтримувати Україну.
Звісно, є особи, які нічого не роблять закордоном, але люблять навчати, як українцям діяти в надскладних ситуаціях. Для таких людей у мене тільки одна відповідь: «приїзджайте сюди й робіть».
Якщо говорити більш конкретно, то після перемоги, звісно, у нас будуть точкові конфлікти між різними людьми. Залежно від того, хто де був, виїхав чи не виїхав, пішов служити чи не пішов служити, виїхала жінка з дітьми або з братом-сватом. Не варто забувати про конфлікт між тими, хто був на тимчасово окупованих територіях з 2014 року, а також тими людьми, які на тимчасово окупованих територіях з 2022 року. Тобто виїхали/не виїхали з окупації, що вони робили в окупації, стали колаборантами або ж виживали й проводили за можливості проукраїнську агітацію… Тут держава має розробити якусь стратегію інформаційної кампанії, в якій будуть роз’яснюватися всі ці аспекти. В іншому випадку в нашому суспільстві може виникнути серйозний поділ.
— В Україні є потужний волонтерський рух. Проте чому одні збирають кошти на Мавіки, автівки та інші важливі речі, тоді як інші продовжують збирати на шкарпетки та санітайзери?
– По-перше, я щиро дякую військовим волонтерам, і як військовий, і як людина. Це стосується не лише останніх півтора роки, а й часів початку подій 2014 року. Без їхньої допомоги захищати Україну було б набагато важче – це стосується як 2014 року, так і сучасності.
Беручи власний досвід 25 лютого 2022 року, коли я був мобілізований і перебував на передовій, бронежилет, каска, аптечка та форма були надані мені волонтерами. Якби не ця підтримка від волонтерів, то, можливо, ці речі б мені тоді просто не дісталися.
Зараз ситуація краща. Тому, коли я чую, що проводять збір коштів на автівки, ремонт техніки, тепловізори, дрони – речі, що коштують багато грошей і складно їх знайти, то мене це радує. Тут справа не лише в грошах, але й в організаційних питаннях. Замовити запчастини – це непросто, а ще й важливо їх доставити на передову. Дуже цінно, що є волонтери, які беруться за такі складні завдання. Військовим, які перебувають на передовій, немає часу шукати запчастини, вирішувати питання оплати та інше. Шкода, що це не робить держава. Можливо, це робиться, але, очевидно, не так ефективно, як би хотілося.
Водночас мене дивує, коли оголошують збір коштів на санітайзери, вологі серветки чи шкарпетки. За моїми даними, що стосуються Збройних Сил України та мого особистого досвіду, у військових частинах існують достатні запаси шкарпеток, форми, бронежилетів. Зокрема, у 2023 році військові частини були повністю забезпечені цими речами. Тому збирати по 50 гривень на макарони чи санітайзери наразі не є необхідністю.
Є ситуації, коли без волонтерів не обійтися, це факт. Але деякі військові чи волонтери, які збирають кошти на дуже базові речі у 2023 році, мене дивують.
– Поговоримо про людей, які ні воювати, ні працювати не можуть з якихось особистих причин. Скажімо, бояться. Таких дійсно багато?
– Тих, кому страшно, дійсно багато. Це нормальна емоція. Тут я точно не стану засуджувати людей, які бояться. Можливо, просто варто бути чесними. Не говорити: «Я боєць економічного фронту, тому не йду на війну». А сказати правду: «Мені страшно, тому я не йду воювати».
Взагалі, я відверто не розумію цієї нової термінології щодо фронтів – економічний, культурний, освітній. Щоправда, з точки зору пропаганди, я можу зрозуміти, для чого це робиться. Але, на мою думку, фронт є тільки один – це наші Сили оборони. Ось це є справжній фронт, а все інше – тил. Можливо, я і не правий, але це моя особиста позиція.
Тил – це надзвичайно важливо, оскільки без тилу немає армії. Наприклад, немає кому шити форму чи виробити продукцію, і так далі. Отже, військовому немає за що воювати.
Наприклад, я дуже поважаю вчителів. Вони працюють, незважаючи на все, і роблять дуже важливі речі. Але вони і в мирні часи, і в військові ходили на роботу та навчали дітей. Тож чому це сьогодні називається фронтом? Можливо, це питання краще поставити перед фахівцями. У мене є припущення, що для когось це приємніше, а для інших це служить виправданням. Наприклад, я не вступаю до Збройних сил України через те, що підтримую економічний фронт…
Насправді хотілося б поговорити про інше. Не треба думати, що саме ви потрібні
Збройним силам України. Зараз дійсно часто трапляються випадки, коли одні хлопці хочуть служити, але не можуть мобілізуватися протягом півроку, тоді як інші, хочуть не хочуть, але їх призивають. Це називається розбалансованістю державної машини. Цього не повинно бути.
Пам’ятаю, як намагався знайти людей до своєї медичної служби, це було десь влітку минулого року. До мене звернулися хлопці з Запоріжжя, які не могли мобілізуватися тут. Вони розповідали, що чекали півроку, коли ж їх мобілізують, після того, як звернулися до військкомату. Проте їх не взяли, адже «не потрібні фельдшери». Ось вам наглядний приклад. А інші, навпаки, ховаються. Питання, знову ж таки, до Міністерства оборони. Треба проводити нормальну роз’яснювальну інформаційну кампанію, де розповідають, яку роботу ти будеш робити в Збройних силах України, які зараз потрібні посади, які функції. І от, хто хоче – будь ласка, йдіть.
Але цим не мають займатися військові частини. Чому бригада, яка має вчитися і воювати, ще й розглядає питання комплектності? От, що мені робити з людиною, яка не хоче воювати? Чому я замість того, щоб навчати, маю ще прораховувати, як дійти в таких ситуаціях?
Ще раз повторю, на мою думку, цим має займатися не військова частина, а держава. Держава має проводити роз’яснювальну роботу з громадянами країни.
– Є люди, які півтора року воюють в окопах. У зоні АТО людина чітко розуміла, що після 14 місяців настане час для ротації. А що зараз?
– З точки зору психології, людині завжди краще і впевненіше жити, якщо вона розуміє правила гри. Це стосується всіх сфер життя. На превеликий жаль, це питання, яке ви озвучили, залишається невирішеним.
Я вважаю, що це має свої об’єктивні причини. Щоб замінити одних, треба мати готових кандидатів, яких треба навчити, мотивувати та вислати на передову.
Коли ми говорили про АТО, враховуючи ті загрози, які існували, було можливо здійснити нормальне планування. Це ще більше мотивувало громадян йти на службу. Кожен хоче знати, коли він зможе знову побачити своїх рідних або банально відпочити. А зараз такого планування немає. Відсутня чітка стратегія. Ми не можемо передбачити, скільки людей нам буде потрібно завтра. Зазначу, що ця прогалина потребує виправлення.
Умовно кажучи, я хочу служити, але водночас розуміти, коли буде відпустка. Наприклад: рік, два, три або п’ять. У всіх є родичі, знайомі, попереднє життя, яке точно було довшим до служби. Щоб більше розуміти, ти дивишся на тил. От і іду я по Києву, дивлюся, мені йдуть на зустріч хороші, спортивні хлопці, мені якраз такі треба. Але вони тут, а я там. Це мій вибір, це їх вибір, знову ж так. Але я хочу розуміти, якщо це спільна відповідальність, якщо ми дружньо захищаємо Україну – хтось у ЗСУ, а хтось у економічному тилу – давайте будуть якісь зрозумілі всім історії. Що мається на увазі?
До речі, є законодавча ініціатива, де вказано, що військовий служить півтора року чи два, а потім йде заміна. Так, скажімо, я розумію, що треба прослужити ще два роки. І якби ініціатива була би прийнята, військовий мав би вибір: або продовжуєш служити, або маєш право йти на дембель і повернутися в запас. Одні б прийняли для себе рішення залишитися на службі. Для цього може бути багато причин: одні бачать для себе військову кар’єру, іншим, на жаль, немає куди повертатися, комусь фінанси, у когось діти за кордоном, їх треба утримувати.
А наразі повністю відсутнє планування – ми не знаємо, скільки людей буде завтра нам потрібно, а значить, скількох ми можемо замінити.
Планування мало б дати впевненість у завтрашньому дні – одні би продовжили служити, інші б повернулися до свого цивільного життя. Я впевнений, що частина останніх, трохи посидівши у цивільному житті й отримавши середню заробітну плату, подумали би: «Та, ні, піду я знову у військо й буду далі військовослужбовцем». Таких точно буде багато. Але поки немає цього розуміння, відповідно, виникає питання: «А чому я?». Особливо коли чуєш, що мають воювати професіонали. А ти ж такий самий, як і всі інші. Тому треба просто унормувати це питання. Сподіваюсь, що з часом ця ситуація вирівняється.
«Якщо з путіним «домовитись» через три роки лінія оборони буде в Вінниці»
– Колись мають відбутися вибори. Вже навіть точиться дискусія з цього приводу. Одні говорять, що вже треба проводити, а інші категорично проти. Що скажете з цього приводу?
– По-перше, я хочу одним реченням сказати, бо зараз у медіа почались різні розмови щодо доречності або недоречності виборів. Я щиро переконаний, поки йде війна, про жодні вибори не може йти мови. Не потрібно шукати в Конституції якісь можливості: дозволяє чи не дозволяє. Або закон: дозволяє чи не дозволяє.
Оскільки, якщо зараз провести вибори, то, по-перше, не зможуть у переважній більшості проголосувати Сили оборони. А я вважаю, що вони точно мають право сказати своє слово. Також не зможуть проголосувати ті люди, які виїхали з країни. Тому треба або створювати такі умови – наприклад, відкривати сотні дільниць у Польщі й забезпечити доступ кандидатів до агітації там. Ми ж розуміємо, що вибори – це не лише день голосування. Вибори – це процес від реєстрації, агітації, висунення, фінансування і так далі. Тобто, в умовах відкритої агресії й продовження війни вибори проводити не можна. Бо це дискримінація і до тих, хто воює, і до тих, хто виїхав. Я вже й мовчу про безпеку виборчих дільниць, про те, як забезпечити адекватний підрахунок виборчих голосів під час повітряної тривоги, де мають зберігатися бюлетені й таке інше. Я розумію, що є частина політикуму, яка хоче цих виборів з різних причин. Серед них є й ті, хто зрадив, змінив політичний прапор.
Відверто кажучи, мені дуже не хочеться, щоб у місцевій раді та Верховній раді не було цих всіх партій-зрадників і їх депутатів. Але чомусь у них ще й досі є мандати. Тож забирати їх треба через відповідні рішення, через прийняття відповідного закону. А саме з – от партію заборонено, відповідно мандат в ОПЗЖ чи Опоблоку треба автоматично забрати. Не варто забувати, що на частину з депутатів порушені кримінальні справи. Тому що, давайте чесно, є конкретні люди, які наближали чи обумовлювали своїми діями або своєю бездіяльністю повномасштабне вторгнення в Україну. І вони мають понести відповідальність.
В Україні обов’язково має змінитися політична карта – в першу чергу мова йде про проросійські сили, які мають політичний вплив в Україні. Чи має це піти через вибори? Я вважаю, що ні. Бо це треба було робити вчора, а не чекати виборів, які колись там будуть.
Я б поговорив про загрози виборів. Саме мене хвилює загроза втоми, емоційної втоми. Повертаємося у 2019 рік. Без прізвищ. У нас є два кандидати. Один каже, що йде війна, а інший каже, мовляв: «війну придумали олігархи. Вони заробляють на війні. Я сяду, домовлюсь і буде мир». Тобто, один – це президент війни, а інший – миру.
Я переконаний, що на сьогодні так само на це розраховує російська федерація. Якщо український народ, як 2019-2020 році в переважній своїй більшості повірить, що можна домовитися, то з’явиться якийсь кандидат, який це пообіцяє і зараз, до речі, такі є. Не буду називати прізвищ. І от у 2019 році через втому на той час 5 років війни ставляться питанням: а скільки ще можна? а коли буде перемога? а чому ж так повільно відбувається контрнаступ? Ось на це і розраховує, у тому числі російський агресор. Їм не вдався бліцкриг, їм не вдалося знищити українську державу у 2022 році. Тепер у них розрахунок на те, що український народ, який страждає від війни, постійних обстрілів та періодичних блекаутів, почне задавати ці неправильні питання. А вони є по своїй суті неправильними.
Ми ж продовжуємо війну не тому, що цього хочемо, а тому що ми вимушені оборонятися. Якщо не будемо оборонятися буде те, що в Бучі, Ірпені, Ізюмі й так далі. Це очевидний факт, але людська психологія працює так: людина втомлюється, починає ставити питання: «А коли ж це все закінчиться?». На жаль, з’являються популістичні політики нової формації, які будуть грати на цьому почутті. Якщо вони зіграють на цьому почутті, і знов прийде хтось, хто скаже: «Я можу домовитися»… я вам скажу очевидну відповідь, на якому етапі буде домовленість, але через три-чотири-п’ять років ми вже будемо оборонятися не по цій лінії, що зараз, а по лінії, скажемо, Вінниці. Тому що знову ж таки, ключі від війни лежать в кремлі, але аж ніяк не в Києві. Ми не можемо прийняти рішення, що нам досить воювати. Ми будемо воювати стільки, скільки буде потрібно обороняти українську державу. А результат – щоб російські війська вийшли з України й перестали обстрілювати українську територію. Все. Тому жодним чином не можна піддаватися на оцю емоцію втоми, бо буде тільки гірше. Більше того, підтримувати тих спікерів, політиків, громадських діячів, які розповідають, що вони можуть домовитися з путіним. Ну, неможливо з путіним домовитися.
«Збройні Сили України повинні використовувати українську мову»
– А що нам зараз робити, щоб на майбутніх виборах не обрали якогось умовного Арестовича, або ж проросійського кандидата?
– Я щиро впевнений, що переважна більшість українців вже точно не буде голосувати за відверто проросійські сили. Російська інформаційна машина, на яку витрачається більше, ніж ми витрачаємо на оборону країни, прекрасно розуміє, що за умовного Медведчука, Бойка або Шарія, українці не будуть більше голосувати. Можливо подібні кандидати назбирають якихось півтора відсотка, але не більше. Вони не зможуть пройти в українську політику.
Щодо тих, хто апелює до ідеї замирення та вважає, що без путіна «братські народи» зможуть жити в мирі – важливо не віддавати цим тезам вагу. Такі кандидати можуть з’явитися, але вони не повинні мати значущого впливу. Ми маємо вірити у мудрість українського народу.
– Чим далі від фронту, тим більше між українцями з’являється конфліктів. У тому числі, конфлікти через мовне питання. А як на фронті? Військовослужбовці сваряться через мову?
– Що стосується мовних питань, то на фронті вони не мають принципового значення. В армії об’єднуються представники різних соціальних груп та мовних спільнот. На фронті вони спілкуються мовою без конфліктів. Захисники України розуміють, що важливіші завдання – це життя та безпека.
Я б закцентував на цьому питанні трохи інакше. Розкажу про один випадок, з якого кожен може зробити свій висновок.
Справа була в Бахмуті. Оператор запускав дрон. Цей дрон впав десь у соняшниковому полі. Це було зафільмовано з дрона. Оператор пішов шукати його. На жаль, він не повідомив командиру про ситуацію і сам пішов у це поле, щоб його знайти. Згодом стало відомо з відео наступне. Ось він йшов. Йому помахали з лісосмуги і звернулися до нього російською: «Привіт. Що робиш?». Військовий також відповів російською, що шукає дрон. Невідомі його покликали, кажучи: «Підходь сюди, ми тобі допоможемо». Він підійшов до них. Згодом пролунали постріли, вимагаючи вислати підмогу та евакуацію з поля бою. Почалося таке… Фактично, це було чотири «двохсотих». Отже, чотири українських солдатів загинули через таку ситуацію. У мене виникає питання: якби наш військовослужбовець розумів, що російською говорять тільки окупанти, чи підійшов би він до них? Чи, можливо, він одразу ліг би та почав відстрілюватися, розуміючи, що ті, хто говорить іншою мовою, є ворогами? Розумієте? Він просто сприйняв, що це наші. Наші кажуть: «Привіт, братан, давай підходь». От така ситуація, разом із запитанням про мову.
Зараз українські військові не конфліктують між собою через мову, оскільки наразі є більш важливі завдання – це життя та смерть. Однак я вважаю, що Збройні Сили України повинні використовувати українську мову, і постріли мають наноситися тільки в тому випадку, коли вони розуміють, що інша сторона говорить іншою мовою і, отже, є ворогами. Такої проблеми не було у 1943 році, коли вороги говорили німецькою. І ти чітко розумів, що це вороги. На жаль, у нас є конкретний випадок, який може підтвердити керівництво батальйону. І можливо, цього не сталося б, якби українська армія та українські захисники розуміли, що наші говорять українською, а вороги – іншою мовою.
«Якщо ми капітулюємо – нас вб’ють»
– Що робити усім нам в період повномасштабної війни. У тому числі тим, хто в тилу?
– По-перше, я глибоко переконаний, що перемога обов’язково буде, і українські території обов’язково будуть звільнені. Відповідно, російський агресор понесе покарання як в Гаазі, так і весь російський народ понесе покарання за те зло, яке вони спричинили проти української держави й кожного українця окремо.
Разом з тим, я, як вже казав, не буду тим спікером, який говоритиме про завтра, або післязавтра, чи навіть два-три тижні чи місяці вперед. Це може бути причиною того, що таких як я, ніколи не оберуть в ради й т.д. Знову ж таки, людям подобаються ті, хто дарує позитивні емоції. Проте, надто велика кількість позитивних емоцій може завершитися набагато гірше. Це як коли каже пацієнту, що у тебе все добре і ти одужаєш завтра, а насправді в нього онкологія 4 стадії і він, на жаль, не одужує. Тож, можливо, краще говорити правду?
Нехай це буде боляче, але з нею можна працювати. Тобто тобі не намажуть якоюсь маззю, а порадять операцію. Бо, якщо просто намазати маззю, то сьогодні буде все добре, але хвороба нікуди не піде. Через тиждень, два, три вона знову про себе нагадає. Й можуть бути фатальні наслідки. Тобто, або видаляти ракову пухлину зараз, нехай навіть операція буде дорога і болюча, втім в результаті ти одужаєш. Однак, часто люди обирають простіший варіант. І я зараз навіть не про політику, а про медицину. Дуже часто люди довіряють лікарям, які кажуть: «Ось тобі чудо-препарат. Скоро все буде добре. Зайди в аптеку. Йду додому, ти молодець» . Інший лікар каже, що це не допоможе. Треба пройти всі ці процедури – це довго, дорого і боляче. Але ж результат – ти будеш далі жити. Отже, ось питання вибору.
Так само і в сьогоднішній ситуації. Знову ж таки, я вірю, що перемога буде, але не вірю, що це станеться завтра. Бо, повторюю, що швидко можна тільки капітулювати. Але навіть якщо ми капітулюємо – нас вб’ють. Бо Ірпінь, Ізюм, Буча вже показали це. У нас не залишається іншого вибору, як боронити державу, відстоювати українську землю. Треба прибрати це зовнішнє програмування типу, я покину куріння завтра. Щоб перемогти цю психологічну установку, треба розуміти, що за один день нічого не відбудеться. Треба звикати жити в цих умовах. Треба звикати до того, що це буде тривати довго. І всіма силами, коли ми говоримо і про військовий фронт, і про економічний, культурний тил, треба продовжувати все робити для того, щоб наближати нашу перемогу. Звісно, бажано не тільки порадами здалеку, але й своєю безпосередньою участю.
Я не кажу, що всі повинні взяти в руки зброю. По-перше, немає достатньої кількості зброї. І, по-друге, ці люди можуть бути неефективними. Але те, що переважна більшість чоловіків на тих чи інших посадах відслужить якийсь період, я впевнений, так і буде. Я аналізую досвід Ізраїлю, який веде боротьбу протягом 50 років. Ось він так само і рухається вперед. Просто, якщо ми це зрозуміємо, ми не будемо жити в парадигмі «завтра я перестану курити, а сьогодні ще покурю». Ні, це не працює. Потрібна кропітка праця. Треба звикати до цього.
І знову ж таки, досвід країн показує, що можна розвиватися в таких умовах. Тільки треба це зрозуміти.
«Ми станемо частиною Європи»
– Наприкінці я хочу сказати всім нам: перемоги й бережіть себе. Я переконаний, що російський ворог обов’язково буде покараний. В Україні буде мир. І пройшовши через ці роки страждань, ми нарешті матимемо українську державу, про яку більше не скажуть, що вона прорадянська або колонія росії.
Нарешті, і для себе самих, і в контексті всього цивілізованого світу, ми станемо частиною Європи, яка живе за тими самими принципами, правилами і працює так само, як і весь цивілізований світ. Бо через цю вимушену оборону ми насправді повертаємося від російського світу назад до Європи, від якої ми відійшли 300 чи 400 років тому. Тому Україна точно має бути в НАТО, Україна точно має бути в Європейському Союзі з усіма тими можливостями, які надає колективна безпека і загальноекономічний простір. Але для цього всім треба зрозуміти, що нам треба йти до цього разом. Як на фронті, так і тилу, навіть тим, хто виїхав з країни.
Источник: https://forpost.media/novosti/yakshcho-z-putinym-domovytys-cherez-try-roky-liniia-oborony-bude-v-vinnytsi-ihor-artiushenko.html
Мы в Telegram, наш Telegram bot — @zpua_bot, Мы в Viber, Мы на Facebook
