Запорізька байкерка: від хорошої дівчинки до дівчини з тату на мотоциклі

Запорізька журналістка Марія Свєт любить поїздки по країні в одиночку

Марії Свєт мотоцикли подобались ще з 18 років, але перший власний байк вона придбала два роки тому. Свою кар’єру байкерки Маша рахує з 4 червня 2020 року, коли перевезла байк з гаражу в Хортицькому районі до центру, де проживає. А у вересні того ж року «китайця» замінив інший чопер — Honda steed, на якому їздить сьогодні.

У байкерській тусовці не так багато дівчат-водіїв, і, звісно, Маша завжди звертає на себе увагу. А чом би й ні? Красива струнка дівчина з червоним волоссям, з байкерським гардеробом — “косуха” чи курточка з елементами захисту спини, плечей, ліктів, баф з черепами, мотоджинси та спеціальне мотовзуття. Дуже комунікабельна і відкрита дівчина, яка не боїться їздити на мотоциклі навіть на дуже далекі відстані.

Свого часу Марія Свєт працювала у різних запорізьких ЗМІ. На даний момент вона — фрілансер, копірайтер. Що, власне, дає можливість займатися байкерством, яке стало суттю життя цієї неординарної дівчини.

— Машо, про тебе не дуже багато інформації у мережі. Але я все ж таки знайшла, що ти говорила про себе майже десять років тому, 30 січня 2013 року. Ти себе характеризувала так: “За освітою — журналіст, за станом душі — кошколюб, за захопленнями — лучниця, велосипедистка, просто ненормальна на всю голову людина”. А як би ти зараз себе представила? І чи ще пишеш вірші?

— Все ще ненормальна на всю голову людина, думаю, навіть ще більш ненормальна, ніж тоді. З луку пострілюю, але все рідше, на велосипеді з тих пір, як з’явився мотоцикл, майже не катаюсь. Зараз я все ж таки не велосипедистка, а мотоциклістка.

Крім усього іншого, виготовляю також різноманітні свічки — соєві в стаканчику, кручені з вощини, масажні. Для мене велике задоволення працювати з натуральним воском. Парафінові не роблю, вони неприємні на дотик. Продаю свічки через Інстаграм. Вірші пишу, коли є настрій, але не так часто як хотілось би.

— Чому все-таки мотоцикл, а не, наприклад, машина?

— Машина була першою, до речі. До 30 років у мене був “синдром відмінниці” — хороша дівчинка, школа зі срібною медаллю. З дитинства я засвоювала, що дівчинка повинна бути… І далі цілий список якою — скромною, акуратною, ввічливою. Волосся не фарбувала, в одязі максимально непримітний стиль. Кольорову гаму я, правда, не сильно за цей час змінила(посміхається).

Поступово я зрозуміла, що в мені сформувався комплекс — не сильно вирізнятись, дівчинка повинна бути правильною.

Зміни почалися зі школи водіння на автомобілі. Я до неї пішла якраз на рубежі 30 років. Я не думала, що буду їздити на автомобілі, хотіла, щоб був скіл, навик виїжджати на дорогу. Бо для мене це було страшно — на дорозі багато учасників руху, що у них у голові — незрозуміло.

Мені дуже пощастило з інструктором, дуже класна людина. Мені було комфортно, а це дуже важливо. Ми з ним багато розмовляли не тільки про водіння, а взагалі про життя. Так що навчання в школі дало не тільки навик водіння, але й допомогло в плані психології.

Інструктор радив мені позбавлятися зашоренності, комплексу “дівчини-відмінниці”. Дійсно, я весь час боялася помилятися. Коли робила помилку, відразу починала себе лаяти — я погана, я накосячила. Жах! Жах”

А навчання в школі водіння, спілкування з інструктором допомогли мені у сприйнятті самої себе.

Що стосується водіння, то почала їздити на машині, причому на механіці. Я сама цього хотіла. Мені автомат не цікавий, мені цікаво брати участь у процесі. І коли вже призвичаїлась на дорозі, подумала, а чому, власне, не мотоцикл…

— Дійсно, а чому ти подумала про мотоцикл?

— Мотоцикли мені подобалися років з 18. У нашій компанії хлопці були байкери. Мені завжди подобалася класика, чопери (тип мотоцикла, який з’вився в Каліфорнії в кінці 1950-х. Відрізняється радикально зміненими кутами повороту керма і подовженими вилами, що робить його біль витягнутим. — Авт.) косухи, оцей стиль увесь байкерський.

Мотоцикли я люблю у принципі, бо це ж двоколісні. До спортивних байдужа, у туристичних знаю плюси та мінуси. А от чопери та класика мені просто по кайфу!

Після 30 років мало того, що почала думати про мотоцикл, я пофарбувала волосся. Не відразу в радикальний колір, спочатку лише легкий відтінок, це вже потім прийшла до того, що є зараз (до червоного).

Почала набивати татуювання. Я до цього ставлюсь дуже серйозно. Ти повинен розуміти, що набиваєш на своє тіло. І для чого ти це робиш. Тому що кожний малюнок несе для мене певний символізм.

На сьогодні у Марії п’ять тату. І це при тому, що дівчина, за її словами, боїться уколів. Перші малюнки — кішечка та скорпіон — з’явились один за одним. Чому кішечка? Тому що Маша дуже любить котів. У неї в тусовці навіть прізвисько “Мяу”. А син друзів Роман так її і називає “Тьотя Мяу”.

— Кішка — це те, що не поміняється для мене, — каже байкерка. — Скорпіон також дуже важливий для мене, це мій знак за гороскопом. Потім був дракон, я народилась в рік Дракона. Це символ мудрості.

Найбільше на сьогодні тату — “ловец снов”. Тут дуже складна схема, ескіз друг з нуля кілька місяців малював. Круг з павутиною — це індійська символіка. Ми її зробили мотостилізованою — можна побачити колесо та руль з фарою. Це тату — складно зашифрований символізм. До речі, коли я зробила перше татуювання, мені сказали: “Ну, все, тепер ти не зупинишся”. І це дійсно так!

— Давай повернемось до твоїх намірів пересісти з автомобіля на мотоцикл…

— Я почала змінюватися не тільки зовнішньо. Я почала дозволяти собі бути такою, якою хочеться. Коли ти починаєш витягати на поверхню свою темну сторону і її приймати, життя стає цікавішим. А коли тобі вже є 30, то хто тобі що заборонить? Мама вже не заборонить (сміється). І ти починаєш собі все це дозволяти.

Так, я захотіла мотоцикл. Знайшла де можна повчиться. Хоча навчанням це назвати складно. Посадили на убитенький “Мінськ”, який, як я розумію, бачив не одне покоління запорізьких байкерів, показали, як кермувати.

Перший мій “китайчик” був на 250 “кубиків”. Друг продавав, він хотів собі купити мотоцикл з більшою кубатурою. А мені цей підходив для початку.

Почала виїжджати на дорогу, а також на тренування по мотоджимхані — це фігурне водіння мотоцикла. Це дало мені загальне розуміння мотоциклу, як він себе поводить, як з ним треба себе поводити і як на ньому треба себе поводити.

Марія Свєт почала вливатися у компанію байкерів, почала потроху кататися на своєму “китайці”. Перший сезон, у 2020 році, для неї був напівсезоном — з 4 червня до початку вересня. З’їздила на пару зльотів байкерів, один з яких — у Черкасах. Загалом наїздила 3500 км.

А у вересні підвернувся непоганий варіант “японця” з об’ємом двигуна в 600 м3. Він 1991 року випуску, для чопера це не критично. Ця модель не дуже велика, мотоцикл важить 220 кг. Маша каже, що для дівчини ця модель, в принципі, нормальна. З ним до листопада встигла ще 1500 км наїздити.

І вже сезон-2021 вона відкатала на всі 100! З березня по середину листопада наїздила 11000 км.

— Я почала вникати в мотокухню і кайфувати від цього, — розповідає Марія. — Їздила на змагання, відкатала пару етапів мотоджимхани. Їздила в Київ, у Харкові була. З хлопцями на зльоти їздила і двічі їздила “одиночки” по Україні.

Перша була із Запоріжжя. Через Кривий Ріг у Миколаїв, звідти в Очаків і знову у Миколаїв, потім в Одесу і через Мелітополь повернулась у Запоріжжя.

Наїздила 1400 кілометрів. Не за один день. Розробляла маршрут так, щоб можна було побачитися з друзями, щоб кайфонути і не “вбиватися” на дорозі.

Другу “одиночку” поєднала з джимханою, це був вересень. Ми приїхали у Київ, відкатали змагання і я потім одна поїхала на Вінницю. Там пару днів поїздила по окраїнам і потім через Кропивницький відправилась додому.

Були свої пригоди з поламаною фарою вночі. Все добре закінчилось, але є що згадати.

Наїздила 11 тисяч кілометрів за сезон і зрозуміла, що мотоцикл — це круто! По-перше, це внутрішня свобода, кайф. Я можу проїхати на мотоциклі пасажиром, але це не так цікаво, як якщо ти їдеш сам.

Чим мені подобається формат “одиночки”? Ти ні від кого не залежиш. Сам створюєш маршрут: захотів — зупинився, фотографуй що хочеш, можна не поспішати. Поки ти на дорозі, ти знаходишся в гармонії сам з собою — слухаєш музику, про щось своє думаєш. Дуже прикольно!

— На дорозі на тебе точно звертають увагу…

— Дівчина за кермом мотоцикла, звичайно, частіше привертає увагу, ніж хлопець. Розпитують, людям цікаво. Коли сезон, то на дорозі зустрічаєш мотобратів, можна на заправці каву попити, поспілкуватися. І ніхто не стоїть над душею: ”Поїхали вже скоріше”.

— Напевне, тебе часто запитують: “А тобі не страшно одній на дорозі?”

— Від якихось неприємностей ніхто не застрахований ні в місті, ні на трасі. По суті, один ти тільки на трасі. Я по дзеркалам “відстрілюю” ситуацію, не поводжу себе нахабно, не їжджу дуже швидко. Тобто у мене більше шансів адекватно реагувати на ситуації.

Так, є нюанси, коли зламався на дорозі. Але не обов’язково, що ти залишишся зі своєю проблемою один на один, якщо сезон байкери вже відкрили і ти не на якійсь глухій дорозі.

До того ж в наші часи інтернету є багато чатів у Вайбері, у тому числі оперативний, куди пишуть якщо щось трапляється в дорозі.

Якщо в тому місці немає інтернету, можна зателефонувати комусь із друзів і попросити розмістити в чаті твоє повідомлення.

У мене була така ситуація, коли я їхала до Запоріжжя з Вінниці вночі у мене вирубилась фара і я їхала наосліп. Доїхала майже до Кропивницького, написала в чат і за мною приїхали місцеві хлопці. Привезли куди треба, знайшли лампочку.

Насправді, зараз не так страшно на дорозі, як це було років 20 тому, коли щось траплялось з мотоциклом. У мене ще жодного разу не було страху.

— Машо, а як твої рідні ставляться до твого захоплення? І, зокрема, до твоїх “одиночок” по країні?

— Переживають, звичайно. Але, на щастя, розуміють і розраховують на мою адекватність. Я ж доросла людина. Складно людині, якій за 30, заборонити щось робити! У мене є інстинкт самозбереження. Я жити хочу, тому 200 км в час не їжджу. На заднє колесо не стаю. В ніч на якісь далекі відстані не відправляюсь.

Коли їздила на далекі відстані “одиночки” скидала в телеграм геолокацію і було видно, де я їхала.

Так, мотоцикл більш небезпечний транспорт, ніж автомобіль, ти не такий захищений. Але якщо їздити обережно, у спеціальному одязі для мотоциклістів, то ризик можна звести до мінімуму.

— Як війна вплинула на твої плани щодо нинішнього сезону?

— Планів було багато. Збиралася їздити на змагання з джимхани, планувала пару “дальників” по Україні. Війна, звичайно, все зламала. Сумніваюсь, що будуть змагання, що будуть мотозльоти. Не на часі…

Зараз, до того ж, проблеми з бензином. Так, якщо раніше з’їздити в Дніпро і назад мені треба було на бензин 300 гривень, то зараз вже 700 грн. І то, спочатку треба його знайти, щоб заправитися.

А подорожчав же не тільки бензин, їжа теж обійдеться дорожче, ніж раніше. Так що тепер поїздка, наприклад, до Дніпра — це вже “по багатому”.

Поки катаємось з друзями по Запоріжжю, по околицях. Хочеться вірити, що в цьому році буде хоча б один “дальнячок”. Але все залежатиме від ситуації. Зараз “дальнячок” це до Канівського, там гарна дорога, і не дуже далеко.

— Підсумовуючи нашу розмову, скажи: “Що ж все-таки для тебе мотоцикл”?

— Мотоцикл для мене — це один з інструментів розкриття себе. Відмінниця, хороша дівчинка прийшла до того, яка я є насправді, до того, щоб прийняти себе, яка я є в реальності. Так, ти можеш любити шкіру, татуювання, червоний колір волосся. І це є ти. Ти себе приймаєш: так, мені це подобається, я від цього кайфую. Від себе, від мотоцикла, від свічок. Від того, що я трошечки шибанута на голову людина. Кому цікаво — нам по дорозі, кому ні — ну вибачайте.

Фото Олександра Прилепи

Читайте також:

Читайте наші новини на сайті zprz. city.