Згадаймо Володимира Білкуна – його оповідання про війну живі й сьогодні

Своє життя Володимир Васильович присвятив розвитку вітчизняної науки. Він викладав у Запорізькому національному університеті, виховав багато висококваліфікованих фахівців.

Підготував до друку підручники для студентів юридичних вишів, інструкційно-методичні посібники для слідчих, адвокатів, захисників, довідники по діагностиці давнини смерті. Був автором методики визначення точного моменту смерті, до якої долучилося багато співавторів.

Володимир Васильович працював над створенням Електронної бібліотеки студента-юриста з курсу «Судова медицина та судова психіатрія». Подарував Науковій бібліотеці ЗНУ колекцію книг, яка включає більше 500 назв з різних галузей знань та представлена на багатьох мовах світу.

У нас в редакції збереглося декілька його матеріалів. Пропонуємо згадати Володимира Васильовича, прочитати його есеї та спогади, відчути незабутнє почуття гумору автора, знання людей, його літературний талант.

“Всі ми родом з дитинства. Писати можна лише про те, що ти сам пережив, або ж про те, що дуже добре знаєш”, – такий епіграф Антуана де Сент-Екзюпері взяв Володимир Білкун для свого Збірника подільських сільських оповідань «Селяві селюка».

Ось фрагмент книги, яку ні автор, ні ми не побачили надрукованою.

Та післявоєнна реальність дитинства Володимира Білкуна, на жаль, через вісімдесят років повернулася в життя сучасних дітей.

***

Шлях у школу та зі школи

Перша зміна була найкращою та найцікавішою. Якщо вийти рано-вранці заздалегідь, то можна було багато чого побачити, а ще більше всього придбати. Учні із Буцниви могли йти до школи двома дорогами. Перша була просто по селі, через кладовище, через соту біля кооперації, сільради та правління колгоспу прямо до воріт школи. Власне кажучи, ніяких воріт не було. їх не зробили при німцях, не поспішали й при наших. “Чекайте на мене після уроків біля воріт”, – означало не власне ворота, яких, здається, не було і до війни, а той великий отвір у паркані із дещо обструганих тичок.

Учні із Заскали йшли своїми крутими «козячими стежками» із дрібних камінців. Стежки ці не розмокали навіть під час рясних осінніх дощів. Шляхи ці вели до оболоні, мосту, біля якого стояли два німецькі танки. Вірніше, танк «Пантера» та велика самохідна гармата жовтого кольору. Одні називали її «Фердинандом», а інші – «Елесрантом». Вона була цілісінькою, на відміну від спаленої «Пантери». Гармата являла собою пустку і нічим цікавим не відзначалася. Зате на довжелезному її стволі можна було покататись. Пара-трійка доповзала до великого дульного гальма, а хтось у цей час крутив колеса, піднімаючи ствол в гору, а потім крутив інші колеса, рухав ствол вправо і вліво.

Команди мінялись. Малеча задом наперед обережненько сповзала із ствола, а старші учні на руках звисали із дульного гальма, а потім стрибали на землю, чим приводили у захват малюків. Команди мінялись і всі мали шанс запізнитись на перший урок.

«Пантера» була закопчена, облита якимось куштрубатим та гострим цементом, який нібито не давав танку горіти. Ми у це не вірили, бо танк вигорів всередині. Тих, хто там побував, відрізняли від «срердинандівців» по порватих куштрубатим цементом штанях, по засмальцьованою чорною кіптявою одежі і запаху, який не міг вивітритись навіть до четвертого уроку. У згорілому танку було дещо цінне. Це були кулі із потьоками розплавленого свинцю. Ці кулі були напівфабрикатом для виготовлення стрілялок. У бронебійних кулях найбільш цінувались сталеві загострені вкладки, які використовувались у господарстві, найчастіше шевцями. На самій підлозі серед кіптяви можна було знайти досить чи то олова, чи то свинцю для різних пристроїв для рибальства. Величезна кількість кулеметних стрічок із розбитими та репнутими гільзами у старших учнів особливим попитом не користувались, хіба що у малечі.

Консервована смерть

Спізняків другої зміни обшукувала сама директорша Галина Антонівна. Робила вона це швидко, вправно, а з того часу, як торба Гарсеня Швеця вибухнула, хоч і не дуже гучно при одному з обшуків, досить обережно. Той широкий асортимент наших кишенів і торб мав на військовій мові досить конкретну назву – «вибухонебезпечні предмети». Дивно, як при щоденному користуванні тими предметами ми майже не несли втрат. Некомплект пальців у двох хлопців з четвертого і одне більмо в третьому в рахунок не йшли, тим більше, що пальці повідривало не зовсім, а лише «зкраю». Відносно більма ходили чутки, що Петька відвезуть у Одесу до Філатова і той більмо виріже. У сусідньому селі за рікою справи йшли гірше: там підірвалось на снарядах кілька хлопців. Снарядів ми в школу не носили і не тому, що луна сусідської трагедії донеслась до нас, а виключно через те, що носити їх у торбах було просто незручно. Патрони до протитанкової рушниці – це справа інша, чи там головки від тих же снарядів. А снаряд все ж важкуватий, та й роботи з ним багато. У всякому разі, Галина Антонівна, навіть у спізняків другої зміни ще не відібрала жодного снаряда. А друга зміна – це вам не шмаркаті першаки. Друга зміна – це випускний четвертий та третій, що наполовину складається із переростків.

У той пам’ятний усім день запізнилось двоє, як завжди Гарсень Швець та Іван Божко. Вони хотіли непомітно прослизнути у клас, але Галина Антонівна запримітила їх і примусила підійти до столу. Не припиняючи пояснення уроку, вона показала указкою на стіл, запрошуючи висипати вміст кишенів і торб. Вчителька третього класу, Ольга Федорівна, про всяк випадок зробила крок до дошки, пам’ятаючи, що у торбах лежать не лише задачники та читанки. Обидва класи спостерігали за цією сценою без особливого інтересу. Все було заздалегідь відомо. Трофеї із кишенів і торб спочатку перекочують на стіл, потім Галина Антонівна обережно перенесе їх у велику дубову шафу, де зберігається добре пом’ятий глобус і скелет жаби у скляній коробочці. Крім цих двох наочних приладь, увесь вільний простір полиць шафи був ущерть заповнений конфіскованими патронами та іншою продукцією усіх арсеналів Європи. Бували часи, коли вмістом шкільної шафи можна було б поповнити боєкомплект цілого стрілецького взводу. Тоді Галина Іванівна відчиняла шафу ключем (при потребі четвертий клас добре робив це і за допомогою звичайного гвіздка), кликала прибиральницю Ганну Максимівну і суворо казала: “Візьміть усю цю гидоту і викиньте … самі знаєте куди”. Ми теж знали – у майже бездонну яму шкільного туалету. Потім Галина Антонівна читала трьоххвилинну нотацію винуватцям, пересипаючи її суворими докорами і ілюструючи прикладами із недавнього минулого. Хлопці із покаліченими пальцями втуплювались у парту, але ніхто їх особливо не жалів, бо треба бути дурнем, щоб класти патрон на рейку, а потім гамселити по ньому молотком. Хто ж так обходиться з патроном? Перш за все треба підшукати хороший пеньок, а тоді… Що робити тоді, знали в наші воєнні часи навіть першокласники. Звичайно, що хлопці, які ходили у школу в район, мали і зброю. Але ж хіба у них допросишся стрельнути? Із досади ми кидали знайдені патрони у багаття, де вони вибухали. Часом у багаття клали не лише патрони. Тоді матері та бабусі били нас усіх підряд, примовляючи: «Хочеш, щоб голову відірвало?!». Ми цього не хотіли і після таких вибухів довгенько переховувались у леваді за річкою. Причетність до вибуху дорослі визначали по тимчасовій глухоті.

Спізняки поволі виймали все із торб на стіл, вивернули кишені. Нічого цікавого цього разу не було. Кілька зелених автоматних патронів, «при пі котельне» шкельце, моточок чорного кабелю, мідні трубочки та якісь жовті крихти і шматочки з торби Гарсеня. Галина Антонівна підгорнула до себе указкою патрони, глянула без особливого інтересу на кабель та трубочки і вже хотіла зробити рукою знак, щоб хлопці сідали, як раптом на пустирі за школою пролунав вибух. Двигнуло так, що дві шибки із склеєних замазкою абияк шматків скла, посипались на підлогу. Такої сили вибуху ми ще не чули. Але нас вразив не він, ми з острахом чекали, що скаже Галина Антонівна відносно розбитих шибок. В ті часи ми знали ціну шибки. Обидва класи принишкли, розмірковуючи, яку роль у вибусі відіграли двоє спізняків. Але те, що вони мали до вибуху якесь відношення, відчувалось якось саме собою.

Мертву тишу хвилі після вибуху порушив шалений рев мотора. Прямо перед ґанком зупинився мотоцикл. За кермом сидів дядько Мишко – капітан-сапер, начальник усіх саперів, що працювали у навколишніх селах. З люльки вискочив вусатий старшина, який командував нашими саперами. Вони жили у наметі, що стояв у садку тітки Люби, роз’їжджали на своєму «Доджі три чверті» по селах, знешкоджуючи снаряди та міни. Останнім часом «Додж» більше стояв, а шофер цілісінький день длубався у моторі, лаявся і казав, ш,о без запасних частин він машину на колеса не поставить. Старшина втолковував йому, що які тут у тилу запчастини, все зараз іде на фронт і суворо наказав будь-що відремонтувати машину. Шофер мовчки і покірно ліз під машину, щось там крутив, грюкав, але «Додж» стояв як укопаний. Ми цілісінькими днями, ідучи у школу та із школи, крутились навколо машини, а найщасливішим навіть дозволялось допомагати у ремонті. Крім того, найбільш активні помічники отримували у нагороду шматки червоної гуми із подертої камери. Рогатки з такої гуми били без промаху на таку відстань, що власники рогаток із гуми чорної мало не лускали від заздрощів.

Капітан влетів у клас як на крилах. Він навіть не поздоровкався із вчительками, а відразу ж голосно запитав, майже крикнув: «У вас всі учні?». «Здається, всі» – відповіла Галина Антонівна, обвівши про всяк випадок очима обидва класи. Вона як ніхто інший зрозуміла, що таїться в тому питанні. Капітан хотів ще щось запитати, але тут його погляд впав на моток кабелю, трубочки та жовті крихти на столі. Він мало не підскочив до стелі. При його зрості зробити це було не так вже і важко. Обличчя капітана раптом вкрилося червоними плямами, а потім усе почервоніло.

Ц-ц-це ч-ч-чиє? – затинаючись запитав він і мов гора посунув на Гарсеня та Івана. Лице його із червоного стало майже блідим, а очі звузились, як дві щілини.

– Д-д-де ви це взяли? К-к-кажіть!

Хлопці мовчали, мов води у рот набрали. Капітан сунув на них, розстібаючи широкий офіцерський пояс.

– Д-де-де ви це взяли? Д-д-де ховаєте?

Він викрикнув це так голосно, що шибки у вікнах знову брязнули не менш голосно, ніж після вибуху.

Практикантка Ольга Федорівна кинулась до капітана, вхопила його за рукав і зойкнула:

– Не кричіть на дітей і не бийте їх! Це не педагогічно! – Цей зойк міг розсмішити кого завгодно, тільки не його.

Не педагогічно?! Та нас за якийсь там кинутий у багаття патрон міг нещадно відшмагати будь-хто із дорослих, а потім ще й розповісти матері й бабусі, які, не визнаючи правил про незаконність подвійного покарання, шмагали нас вдома ще раз. Те, що широкий командирський пояс зараз буде в дії, ні в кого з двох класів сумніву не викликало. Проте капітан якось раптом заспокоївся і стомленим голосом, майже не затинаючись, буркнув собі під ніс

– Не педагогічно? Та вони вам ще до вечора всю школу у повітря піднімуть.

Гарсень, дивлячись прямо у вічі капітанові, тихенько промовив «Не піднімемо, у нас нічого більше немає, Оце що на столі, це все». Він твердо знав, що його, однак, сьогодні битимуть. Якщо не зараз у класі, широким ременем, то вдома обов’язково.

Тільки тепер Галина Антонівна із жахом подумала про те, що могло статись і про те, що такий чорний кабель і жовті крихти вона бачила у торбах учнів не раз.

Капітан витяг із кишені картату носову хустинку, змів крихти до неї, поклав туди ж кабель і заховав все у кишеню.

– Діти. Ц-ц-це так званий бікфордів шнур і вибухівка, а ц-ц-це – детонатор.

Майже до кінця уроку капітан розповідав нам страшні історії з вибухами, просив нічого не чіпати, а коли щось знайдемо, то не брати в руки, а кликати саперів чи допризовників, яких капітан та старшина зараз навчають. Говорив він дуже голосно, майже кричав.

Ольга Федорівна, нахилилась до старшини і пошепки запитала: «Чого він так кричить?». – «Робота в нас така, а він ще й добре контужений».

Фактично вся саперна команда складалась із вчорашніх поранених, які видужували находу, моталися по районах в пошуках вибухонебезпечних предметів і мали через якийсь місяць наздоганяти свої частини, що воювали вже на Дунаї…

***

Нехай цей досвід, переданий любовно та з іронією, допоможе нам подолати сучасну війну та її наслідки.

Підготувала Інеса АТАМАНЧУК  

Сообщение Згадаймо Володимира Білкуна – його оповідання про війну живі й сьогодні появились сначала на Газета МИГ.