Незважаючи на героїчний спротив, Україна, на жаль, втрачає свої території, а що найприкріше – людські життя. Про обірвані на злеті долі розповідає Микола
Єременко, журналіст та історик – з нині окупованої запорізької Владовки. У книзі, презентованій минулої осені, він зібрав 55 історії наших героїв, об’єднавши їх назвою – «За Україну, за її волю».
ЄРМОЛЕНКО ОЛЕКСАНДР МИХАЙЛОВИЧ
Герой російсько-української війни Єрмоленко Олександр Михайлович, «Мальборо» (10.06.1986 – 22.06.2022), українець, солдат-гранатометник 9-ї парашутно-десантної роти 3-го парашутно-десантного батальйону 25-ї окремої повітряно-десантної Січеславської бригади (25 ОПДБр, в/ч А1125)–військове з’єднання у складі Десантно-штурмових військ Збройних сил України чисельністю в бригаду.
Базується в селищі Гвардійське Дніпропетровської області.
ДИТЯЧІ ТА ЮНАЦЬКІ РОКИ
Олександр Михайлович Єрмоленко народився 10 червня 1986 року в селі Верхній Токмак Чернігівського (сьогодні Чернігівської громади Бердянського) району Запорізької області. Батько, Михайло Прокопович Єрмоленко (17.05.1961–06.06.2001), працював у колгоспі механізатором, а мама, Світлана Миколаївна Єрмоленко (15.07.1966) – дояркою на колгоспній фермі.
У родині, крім Олександра, є ще молодша на два роки сестра Ольга та брат Кіріл, якому 14 років. Олександр ріс допитливим, з гарною пам’яттю, активним у житті школи, наполегливим учнем. Любив спорт, туризм, яким славиться їхня школа. Коли юнакові було 14 років, помер його тато, тож хлопцеві довелося бути і за господаря, і за батька сестричці та братику. Сестра Ольга розповідає: «Саша був для мене і за тата, і другом, захисником, завжди стояв за рідних горою».
У 2003 році Олександр закінчив Верхньотокмацьку середню школу, після чого вступив на навчання до професійно-технічного училища №61 села Осипенко, де, провчившись рік, здобув професію «слюсар з ремонту автомобілів та водій автотранспортних засобів категорії В, С». Потім закінчив у 2005 році Бердянський багатопрофільний ліцей за спеціальністю «газоелектрозварювання».
Здобувши професії, юнак вирішив, як справжній чоловік, пройти загартування військовою службою. Він рік служив у навчальному центрі«Десна», мама та сестра приїздили на прийняття Олександром військової присяги. Службу проходив на посаді водія бойової машини піхоти.
Після демобілізації у 2007 році влаштувався на роботу охоронцем, потім старшим охоронцем в один із магазинів АТБ міста Запоріжжя. З 2011 року працював на заводі «Мотор Січ» токарем, а потім – майстром. Усе ладналося і в особистому житті: одружився з чудовою дівчиною Марією, народилася донечка Даша, якій сьогодні 12 років та яку татко дуже любив. Вступив до Запорізького державного технічного університету, який закінчив у 2016 році, отримавши кваліфікацію «бакалавр з інженерної механіки, фахівець-механік».
МІЖ ВІЙНОЮ І МИРОМ
З початком російсько-української війни Олександр Єрмоленко по мобілізації і по совісті йде захищати Україну від підступного споконвічного ворога. Воював із 2015 по 2016 рік у 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді, учасник багатьох бойових операцій, його підрозділ брав участь у звільненні Слов’янська та Краматорська. Штурмовик-десантник на псевдо «Судак» виявив мужність та героїзм у боротьбі за свободу та незалежність України, отримав важку контузію, нагороджений чотирма медалями.
Після повернення працював на попередній роботі, та щось не залагодилося в сімейному житті, вирішили пожити окремо. Олександр повернувся в рідне село у 2017 році. Про характер чоловіка говорить такий факт: саме після його повернення розпочався ремонт спортзалу його школи, тож він добровільно допомагав до його закінчення. У 2018 році влаштовується на роботу до Новополтавського кар’єру, де працює слюсарем із ремонту автомобілів, а потім водієм автомобіля «Бєлаз».
Але вже досвідченому воїну хотілося захищати країну, тож разом із товаришем, кумом, який теж уже захищав Україну за контрактом, вони підписують контракт на пів року з п’ятого лютого 2020 року та служать у 81-й окремій аеромобільній Слобожанській бригаді. Воював на посаді командира відділення, водія автомобіля ГАЗ-66. Підрозділ воював під населеним пунктом Щастя, вели важкі позиційні бої. Після закінчення контракту п’ятого серпня 2020 року повернулися додому. Майже рік працював у Польщі, а перед війною повернувся, бо потрібно було продовжити візу. Але тут прийшла війна…
ПОВНОМАСШТАБНЕ ВТОРГНЕННЯ
«23 лютого сусід, котрий служив у Радянській армії, запросив на вечерю відзначити свято, засиділися допізна. Вранці дізнався про повномасштабний наступ, перевірив телефон, ніхто не дзвонив. О 8.30 не витримав, подзвонив до військкомату сам. Відповіли, що повідомлять, коли приїздити. Приїхав до військкомату, вимагаю відправки. Телефонує кум, запитує, де я, дізнавшись, теж приїздить. Ніхто нічого не знає, і ми нічого не розуміємо» , – так розповідає про 24 лютого кум Олександра.
Хлопці повернулися додому, зібрали сумки й чекають, на ранок (о 6.00) телефонують до військкомату, отримують відповідь – чекати. О 6.30 повідомили: «Приїздить із речами, їдемо на Запоріжжя».
У Чернігівці зібрали добровольців, старшим групи був військком Чернігівської громади підполковник Олександр Гаркушка, автобусом повезли на Запоріжжя. Привезли до обласного розподільного пункту військкомату, розподілили за спеціалізацією: шість морпіхів, два десантники тощо. Але всіх направили в 55-у окрему артилерійську бригаду, що базується в Запоріжжі. Приїхали туди, там сказали, що в них перебір. Наказали їхати у 110-у окрему бригаду територіальної оборони, яка базується в Запоріжжі. Приїхали туди, говорять, що в них повний комплект.
І це правда, у перші дні широкомасштабного вторгнення до військкоматів прийшло добровільно понад 500 тисяч українців. Тож і в Запоріжжі у всіх підрозділах, куди направляли хлопців, були величезні черги добровольців.
РОСІЙСЬКИЙ НАСТУП ТА ОТОЧЕННЯ
25 лютого ввечері наших добровольців направили в розташування 116-го окремого батальйону 110-ї окремої бригади територіальної оборони, який мав бути в місті Пологи.
Група добровольців складалася з 53-х захисників із Бердянського району, серед них і 27 представників Чернігівської громади, з яких 13 – «атошники». Привезли й розмістили хлопців на території колишньої Залізничної лікарні, люди дивилися на вояків з острахом – у різнокольорових куртках, цивільному одязі.
26 лютого зранку привезли «КАМАЗ» автоматів, хлопцям видали зброю. Причому видавав автомати молодий солдат, він же записував у якийсь зошит зі слів номер автомату та прізвище отримувача. Наші герої розвантажували машину, тож серед автоматів Калашникова обрали собі РКК (ручний кулемет Калашникова), бо як «атошники» знали його переваги. Ніхто не оформляв прибулих, не видали ні форми, ні амуніції, ні продовольства. Там на той час уже були тероборонівці з Оріхівського, Пологівського, Гуляйпільського районів, тож командири наказали знайти інші місця перебування, щоб не було великих втрат у випадку влучання ворожої зброї.
Для пошуку місця проживання вислали групу розвідників під керівництвом Олександра Єрмоленка, «Cудак». Дощ, сніг, тож переночували на якійсь дачі. Знайшли непогане місце на очисних спорудах міста. Зв’язку, крім мобільного, не було.
27 лютого перебралися на очисні, сторожем на очисних виявився теж «атошник», у якого син теж служить, тож допоміг розміститися та харчами. Наступного дня зв’язалися з керівництвом 116-го батальйону в Пологах, вони допомогли продуктами. Підрозділ, у якому служили хлопці, називали просто «Чернігівка – Бердянськ». Було організовано чергування, навчання, розвідку місцевості та ситуації в регіоні. Другого березня прийшов наказ комбата відправити в секрет дві групи: одну під Токмак, а іншу під Семенівку. У ніч група Олександра Єрмоленка була доставлена десь на 30 км під Токмак. Під дощем та вітром спостерігали ситуацію до ранку, чули вибухи під Токмаком. Вранці дзвінок від командира, який повідомив, що о восьмій ранку їх змінять, але ніхто не міняє.
Олександр Єрмоленко телефонує і йому говорять, що міняти їх не будуть. Прийняли рішення йти назад у Пологи. Сніг, дощ, мокрі, зайшли в якесь село, поблизу магазину стоять дівчата, з острахом дивляться на хлопців (а вони ж, як папуги, різнокольорові та зі зброєю), тож запитують: «Ви чиї будете, наші чи?»
Олександр їм у відповідь: «А хто для вас наші?», дівчата засміялися, бо за вимовою зрозуміли, що наші. Ще раз підтвердилося залізне правило – «мова має значення», а не «какая разница». Хлопці не були голодні, а лише хотіли пити, їх пригостили водою, кавою, смаколиками. Подібна ситуація була й в іншому селі. Дійшли до пологівського перехрестя доріг, там стояв підрозділ приблизно у складі батареї 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади з ПТУРами. Попередили хлопців, щоб не йшли через міст, бо він замінований, пізніше його підірвали.
На добу підрозділ сховався у підвалі МЕЗ-у, третього березня бачили, як ішли ворожі колони танків, БТР, їхала піхота з собаками. «Атошники», як досвідчені вояки, дуже боялися, щоб новачки у військовій справі не відкрили по танках вогонь з автоматів, бо то була б вірна загибель від танкових гармат, тож утримували їх від цього. Підрозділ Закарпатської бригади відстрілявся по кацапах, знищив десь до 20 одиниць техніки й відступив.
ВІДХІД НА ТЕРИТОРІЮ РАЙОНУ, СПРОТИВ ОКУПАЦІЇ
На ранок прийшов новий охоронник та повідомив, що наші відступили і їхня група залишилася одна, а ще повідомив, що чув від окупантів, що о 18-й вони приїдуть перевіряти МЕЗ.
Необхідно відзначити, що 11 тероборонців із Чернігівської громади пробиралися додому самостійно, за їхніми словами, після наказу комбата йти додому та чекати. Це були переважно жителі населених пунктів південно-західної частини Чернігівської громади.
Тож як почало смеркати, о 17.30, основна група бійців підрозділу пішла по залізничній колії в тил, до станції Верхній Токмак-ІІ. Вони знали, що мости підірвані й потяги не ходять. Двоє членів групи у віці відмовилися йти з причини фізичної недуги та залишилися поблизу підірваних мостів. Коли хлопці відійшли, то почули звідти два пістолетні постріли. Подальша їхня доля невідома.
Вояки з Бердянcька у складі 26 осіб ще в селі Зоря здали зброю чернігівцям, переночували в будинку одного з учасників групи, жителя села Зоря, та пішли на Бердянськ. Подальша їхня доля невідома.
Здолавши по колії 38 кілометрів, о 5.30 ранку чернігівська група прийшла на станцію Верхній Токмак–ІІ. Чернігівці залишилися на станції в будинку Романа Тищенка, вдень переховувались у лісосмузі, а вночі – у будинку. Вояки з навколишніх сіл проживали вдома. Окупаційний режим ще не було встановлено, по території району пересувалися колони окупантів.
Олександр Єрмоленко з двома побратимами на сьомий день після повернення виявили неподалік дороги на Запоріжжя ворожу дивізійну гаубицю 2С3 «Акація» та спаленого бензовоза. Хлопці злили 570 літрів пального з «Акації» і спалили її, закидавши «коктейлями Молотова» («Бандера смузі»). Гучно бухкало та яскраво палало.
Військовикам, які залишилися на станції, потрібні були продукти. Олександр із побратимом зібрали у родичів, «атошників» та вдома сало, мед, картоплю, хліб, пельмені, консервацію, тютюн та поїхали ввечері шостого квітня на станцію. Під’їздять до будинку Тищенка, а там декілька БТР та автомобілів, на яких прибуло десь три десятки окупантів із собаками.
Рому і брата Сергія заарештували, спочатку їх направили в Токмак, а потім у Сімферополь, катували. Пізніше з козаком Ромою під тортурами «склепали» пропагандистський антиукраїнський ролик та крутили його по телебаченню і в соцмережах. Подальша доля братів невідома.
Наші герої, за кермом був Олександр, розвернулися і з вимкненими фарами помчали на Салтичію, навздогін прозвучала автоматна черга. Залетіли швидко до Олександра, Саша кинув вдома свій автомобіль, вхопили саперну лопатку, два каремати, намет – і в посадки.
Групі чернігівців теж пощастило, якби вони прийшли з посадки на 30 хвилин раніше, то їх би теж схопили.
Сьомого квітня 2022 року окупанти заїхали додому до Олександра Єрмоленка. Мама Світлана Миколаївна була на фермі, а коли прийшла додому, побачила побиті вікна в хаті, постріляна машина сина. Забрали його однострої, документи, нагороди та колекцію монет. Пізніше колаборант, староста села Верхній Токмак Жора Кобець, зустрівши сестру Олександра Ольгу, підло посміхаючись, говорив їй, що в комендатурі «знайшлося» свідоцтво про народження брата Олександра, тож він чи вона можуть його забрати. Олександра розшукували.
Олександр Єрмоленко був чудовим батьком та допомагав матеріально своїй донечці Даші, яка проживала зі своєю бабусею по материнській лінії в місті Запоріжжі. Її мама, Марія Ігорівна, дружина Олександра, працювала в Болгарії. Хвилюючись за долю доньки, Олександр наполегливо просив тещу Анну Броніславівну вивезти доньку в Болгарію, що та й зробила у квітні 2022 року.
Після погрому в їхній хаті та розшуків Олександра кацапами його мамі, Світлані Миколаївні, та молодшому брату Кирилу було небезпечно залишатися в селі. За сприяння Олександра вони виїхали до Запоріжжя 22 квітня 2022 року. Зважаючи на небезпеку для життя та переслідування окупантами, сестра Олександра Ольга разом із донечкою Анастасією виїхали з окупації до Запоріжжя в серпні 2022 року.
Тим часом 11 із 13 вояків зібралися в посадці між станцією Верхній Токмак–ІІ та Новополтавкою 10 квітня, переночували, розробили шляхи виходу з окупації. Першим заступником командира групи був Олександр Єрмоленко.
Не знаючи, за який час вони вийдуть з окупації, солдати встановили такий денний раціон: по одному яйцю та картоплині і маленький шматочок свіжого сала. Води багато не брали, пили її з річок та ставків. Таким чином до Оріхова йшли два тижні по балках, очеретах, ярах, у населені пункти не заходили. На ранок 24 квітня дійшли до траси Оріхів – Пологи, здавалося, ну що тут, швидко перебігти трасу – і ти у своїх. Через півтори години були у своїх.
Потім хлопці відновлювали свої документи, замовили за плату швидке виготовлення паспортів, але паспорти виготовляли майже місяць.
Незабаром військові прийшли до військкомату. Олександр Єрмоленко та ще декілька побратимів пішли служити в «Добробат», що базувався в селі Зарічне Пологівського району. Але Олександр в душі був десантником, тож дізнавшись, що кум буде служити у 25-й окремій повітряно-десантній Січеславській бригаді, теж перевівся туди з третього червня. Олександр потрапив у 9-ту роту, а кум Тимур – у 7-у роту 3-го парашутно-десантного батальйону. Олександр Єрмоленко воював на посаді гранатометника.
15 червня 2022 року їх відправили на нуль. Йшли дуже жорстокі бої на Ізюмському напрямку, ЗСУ вели відчайдушну боротьбу на стримання ворожої навали, десантники проявляли мужність і героїзм, чітко виконуючи гасло їхньої бригади: «Завжди перші! Ніхто крім нас!».
22 червня 2022 року 9-та рота 3-го батальйону вела бої поблизу села Мазанівка Святогірської міської громади Краматорського району Донецької області. Солдат Олександр Єрмоленко разом із побратимами перебували на передовій, саме в цей час у напрямку лінії оборони прорвався ворожий танк, один зі снарядів, випущених по українських позиціях, потрапив в окоп, де перебували наші захисники. Від розриву ворожого снаряду десантник Олександр, «Мальборо», та ще один побратим загинули на місці, ще троє отримали поранення, один із яких невдовзі помер. Побратими помстилися ворогу за смерть бойових друзів: четвертого серпня село Мазанівка, де проживало чотири мешканці, Збройні сили України взяли під свій контроль.
Поховали солдата Олександра Михайловича Єрмоленка 30 червня 2022 року з військовими почестями за присутності близьких та рідних, побратимів, друзів та земляків на Кушугумському військовому цвинтарі селища Кушугум поблизу Запоріжжя.
Вічна Світла Пам’ять та Царство Небесне Герою!
Нагороди
Крім чотирьох медалей, отриманих за мужність і військову майстерність під час війни на Сході України, солдат Олександр Єрмоленко нагороджений:
За особисту мужність та героїзм, проявлений при захисті України, медаллю «Захиснику Вітчизни» (посмертно, Указ №170 від 21 березня 2023 р.).
Література:
Чернігівська районна газета «Нива». Єрмоленко Олександр Михайлович ..[Електронний ресурс] / Чернігівська районна газета «Нива». // Facebook. – Режим доступу : https://www.facebook.com/groups/nivagazeta1934. – Назва з екрана. – Дата публікації : 29.08.2025. – Дата перегляду: 29.08.2025.
Сообщение 24 лютого 2022 року «Мальбopo» пoдзвонив до вiйськкомату caм… появились сначала на Газета МИГ.