Чотири кульових поранення, атаки fpv-дронів, евакуація на НРК, а потім численні операції та тривала реабілітація. Такий шлях пройшов правоохоронець, боєць полку «Луганськ» ОШБ Нацполіції «Лють» Василь Кремнєв.
Йому 34 роки, вісім з яких він присвятив службі в лавах МВС. У 2025-му — долучився до “Люті”.
“Ми разом з побратимами два тижні були на позиціях і далі мали просунутись, мали маршрут. Але ворог нас вистежив. І це сталося саме в той момент, коли ми робили дорозвідку. Нам довелось йти на відтяжку”, — розповідає Василь.
Боєць виконував завдання на Донеччині, де була надзвичайно сильна активність та перевага ворожих дронів, артилерії, працювали російські диверсійні групи.
Він згадує, що їхня група складалась з чотирьох людей. Коли ворожі оператори їх помітили, то почали нещадно обстрілювали та влаштували на них справжнє полювання.
“По нам гатили 120-мінометами і вдень, і вночі. Зв’язку у нас не було. Виявилось, що наша позиція вже зайнята окупантами — група ДРГ, які просувались швидко. Ми потрапили під обстріл і у нас був стрілецький бій. От якраз під час цього бою двоє моїх побратимів загинули, а я був поранений. Разом з побратимом ми відстрілювались і відходили. Я навіть не відразу зрозумів, що у відстрілений палець на руці. Загалом мав чотири кульових поранення, в тому числі і в ногу. Це було 24 листопада 2025 року”, — розповідає Василь.
Після цього Василь та його побратим вирішили розділитись, бо вважали, що тмак більше шансів вийти живими. Василю довелось бігти по відкритій території, він розумів, що його бачить ворог і що йому треба сховатись. Єдиним умовним укриттям, яке було поруч, був старий металевий вагон.
“Заскочив туди і за мною залетів fpv-дрон. Стався вибух. Мені пощастило, що я не втратив свідомість, але нога була травмована ще більше. Бігти я вже не міг. Наклав собі турнікет, почав виповзати звідти. і мені пощастило знову — з’явився зв’язок з моїм командиром. Розповів йому про те що сталося, що з нашої групи нас залишилось двоє”, — переповідає події того часу боєць.
Вже після цього поранення, йти він не міг — довелось повзти. Згадує, що доповз до першої зустрічної хати. Він розумів, що там можуть бути окупанти, але втрачати було нічого.
«У мене були гранати і я готовий був їх використати. Це було близько шостої ранку. На щастя, в тій хаті були суміжники. Вони надали мені допомогу і о третій годині ночі мене на НРК евакуювали з «сірої зони» в місіце, де чекали інші хлопці вже на машині. Вони мене забрали і далі вивезли до «стабіка», — каже Василь.
Він не приховує: їхати на НРК йому було дуже страшно. Навіть страшніше ніж, коли був стрілецький бій з росіянами. Чоловік пояснює це тим, що був вже поранений, його віз робот і в цей момент від нього самого вже фактично нічого не залежало.
«Я вдячний побратимам, які мене добре замаскували, контролювали небо і стежили за пересуванням НРК. Але був момент, коли на НРК впав fpv-дрон. Знову пощастило — не вибухнув.
«Коли мене зустріли хлопці, то у мене була така радість, що не можу передати. Потім була перша операція, друга… переніс багато операцій, лише на нозі — 7, плюс на руці. Ще триває реабілітація і багато чого треба пройти. Крім того, треба вирішити, що робити зі слухом, бо я майже не чую на одне вухо. Але потім я планую залишитись на службі. Сподіваюсь, що мене тут також знайдеться робота і я буду корисний», — додає співрозмовник.
Сьогодні він чесно каже, що має крутого янгола охоронця, який зберігав йому життя ледь не з десяток разів.
Він вдячний інструкторам, які в навчальному центрі пояснювали та вчили, як надавати домедичну допомогу. Ці знання, можливо, й зберегли йому ногу.
Попри все, що з ним сталося, він жодного разу не жалкував про своє рішення долучитись до «Люті». Каже, що обовʼязок кожного — боронити країну. Якщо ж говорити про те, якими якостями має володіти штурмовик, то це в першу чергу уважність, витривалість та гарний слух.
Джерело: 061.ua