Щоб вижити на позиції поблизу Плавнів на Запоріжжі, бійці ножем робили укриття у бетоні
Історію захисника розповіли у 128 окремій важкій механізованій бригаді «Дике Поле».
До війська Анатолій працював у будівництві. Як сам каже — «наводив красоту в домі».
Коли почалося повномасштабне вторгнення, він був в Одесі. Вдень працював, а вечорами разом із друзями готував автівки для військових — посилювали пікапи, укріплювали найвразливіші місця.
У травні 2025 року Анатолій сам долучився до війська — почав службу у 128 окремій важкій механізованій бригаді «Дике Поле».
Укриття довелося робити ножем
…До позиції поблизу Плавнів на Запоріжжі група добиралася майже добу.
Завдання було простим лише на словах — втримати точку й не дати росіянам пройти далі.
Коли Анатолій із побратимом зайшли на позицію, стало одразу зрозуміло: якщо не знайдуть, де ховатися від дронів, довго тут не протримаються.
Облаштовуватися довелося фактично з нуля: дах протікав. Навколо — сніг і крига.
Найбільшою проблемою стали ворожі дрони, від яких потрібно було ховатися під землею.
Тоді взяли звичайний ніж і почали шкребти бетон.
Іншого інструменту не було. .
Багато годин вони довбали бетон, щоб зробити собі укриття.
Один працював, доки вистачало сил. Другий у цей час відпочивав. Потім мінялися.
Це було лише одне з випробувань, які довелося пройти за пів року на бойовій позиції поблизу Плавнів.
Пів року удвох під обстрілами
Минали тижні, потім місяці.
Шість місяців Анатолій провів на позиції лише з одним побратимом.
Поблизу Плавнів постійно працювали російські дрони, артилерія та міномети, а штурмові групи противника намагалися просуватися вперед.
За цей час чоловіки встигали сваритися й миритися. Постійне перебування удвох виснажувало, а іноді дратувати міг навіть погляд чи інтонація.
Але їжу ділили порівну — гречку, консерви, а часом і останній шматок черствого хліба.
Через роботу російських засобів радіоелектронної боротьби з доставкою посилок були перебої.
Російські дрони постійно шукали позицію. Увечері вони полювали навіть на пілотів, які намагалися доправити військовим необхідні речі.
Бувало, що по позиції працювали і російські, і українські військові. Міномети били по квадратах, а противник намагався виявити цілі за дахами будинків, які залишалися найбільш цілими.
Найважче — чекати на заміну
Анатолій каже, що важкими були не самі бойові виходи, а очікування ротації.
Військові не знали, коли саме приїдуть ті, хто має їх змінити, і чи зможуть вони взагалі дістатися позиції.
Втім, залишати її самовільно не думали.
«Дали тобі задачу — маєш виконати», — говорить Анатолій.
Коли нарешті надійшла команда виходити, потрібно було якось дістатися до своїх.
Попереду була відкрита місцевість, де вже чекали ворожі дрони.
Разом із групою виходив і поранений побратим. Його потрібно було евакуювати з позиції. Військовому дали знеболювальне, після чого він пішов разом з усіма.
Коли група нарешті дісталася своїх, Анатолій зателефонував матері.
Вона зітхнула з полегшенням. Її син повернувся з позиції.
Вдома на батька чекав 16-річний син, який дуже радів його поверненню.
А самому Анатолію найбільше хотілося морозива.
Так сильно, що, коли з’явилася можливість, він з’їв одразу цілий кілограм.
Далі — «Вампіри» і нове поранення
Після цього бойового виходу Анатолій почав навчатися керувати ударними безпілотниками «Вампір».
Під час роботи допомагав переносити заряди та готувати дрони до бойових завдань. Саме під час одного з таких завдань військовий отримав нове поранення.
Осколкове поранення та третю за рахунком контузію він дістав внаслідок вибуху.
Нині Анатолій проходить лікування. Попереду ще відновлення, потім — довгоочікувана відпустка.
І, звісно, морозиво.
Але найбільше його бажання значно простіше і водночас складніше: «Хочу, щоб був мир. А решту зробимо самі».