Коли я йшла на прем’єру до театру VIE на Хортиці, думала про співпадіння…
І коли випала нагода поговорити з виконавицею, яка створила пластичний образ моновистави «Дім там, де завод» [ця назва також має асоціативний ряд, про це ми також поговорили], я розповіла Аліні Остапець цю історію.
Різниця складає лише дві літери.
Більше 15 років я досліджувала історію родини на прізвище Остапець – на прохання жінки, яку звати Анна Остапець.
Ця історія вона пов’язана з Запоріжжям – з тим селом, на місці якого було побудоване місто.
Це було село козацьке село Вознесенка, і там жили Остапці.
У визвольних змаганнях 1917-1920 років брав участь батько Анни – Андрій Остапець.
У 1920 році він покинув Вознесенку, тому що розумів – тут йому не вижити. Прийшли червоні, а він воював у добровільному загоні за незалежну Україну, – те, що йому тут не вціліти, вже тоді було зрозуміло.
Вдалині від дому він прожив довге життя. Рік чи півтора це була Турція, де трималися та шукали напрямку своєї долі сотні тисяч людей, які тікали від нового радянського устрою, потім – Болгарія. А наприкінці 1920-х Андрій Остапець опинився у Франції. Знайшов дружину – українку з-під Станіслава, так тоді звівся Івано-Франківськ. По закінченні Другої Світової народилася єдина донька, Анна Остапець.
І саме вона попросила мене знайти рідних у Запоріжжі – місті, яке відповідає назві «там, де завод». Тут, як вона знала, жили брати та сестри батька, народжені, як і він, у Вознесенівці, ще до Першої світової війни. Мені допомогли історики – Валерій Стойчев та – світла йому пам’ять, Ігор Павелко. І хоч на той час, коли я починала пошук, у 2010-ті роки, тільки в телефонній книжці, а тоді ще були телефони стаціонарні, було майже 400 Остапців,.. я цю родину знайшла.
Анна приїхала і змогла побачити та обійняти своїх двоюрідних сестер, племінників, онуків…
Живе Анна у Франції, розмовляє тільки українською та французькою… Коханого чоловіка мала, також українця. Народжений у Харкові, вивезений німцями до Німеччини, Анатолій Павленко був яскравий танцюрист, згодом – засновник власної школи та автор театральних постановок у німецькому Саарбрюкені. Його знав Серж Лифар та пропонував колезі працювати у Парижі…
Чи не забагато співпадінь?
Анна Остапець – Аліна Остапець. Вишукана хореографія. Та – «Дім, там, де завод»…
Розповівши це здивованій молодій танцівниці, я вже її запитала, про те, яка її історія: як склалася вистава, звідки – назва, і чому саме танець.
– Ви танцювали з дитинства?
– Так. Так, з першого класу школи. Я народилася у Донецьку. Мої батьки – спортсмени. У п’ять років мама віддала мене на художню гімнастику, але вона мені страшенно не сподобалась. Я прозаймалася рік… І мама сказала: якщо хочеш кинути, обирай щось інше. Так з’явилися танці. Спочатку я займалася бальними танцями, потім у вокально-хореографічному гуртку. Все це поєднувалось, ми виступали на всіх концертах школи… А от професійно я займалася танцями в старших класах школи. Бо вже зрозуміла, що точно хочу поступати у виш на хореографію…
– Добре, що мама виявила розуміння і не стала наполягати на продовження сімейної традиції, і ви стали танцівницею. Маємо тепер можливість бачити вистави та шукати порозуміння у мові рухів та закладених сенсів. Хочу розпитати.
Маю відчуття від першої частини як намагання знайти рівновагу в ситуації, яку дала вашому поколінню – як реальність, яку не оминути – війна…
Шукала у вашій інтерпретації ЗАВОД як такий. Ця об’єктність є й у нашому, й у вашому минулому місті. Також маю заводський досвід. Впіймала його у фрагменті роботи на великому червоному шматку матерії, у механістичності рухів…
Гра руками й створення фігурок з дроту – трансформація металу? Тобто продукції заводу як такої… Чи суто прояв жіночого ставлення до життя?
Відсутність емоційної складової – рівний вираз обличчя – це рівновага? чи щось інше?
– Дякую за ваші думки! Неймовірно приємно, що такі наповнені відчуття викликає наша вистава!
Щодо назви «Дім там, де завод»… ця назва вже дуже довго зі мною. На початку минулого року я була в Чехії. Звідти записувала відеоповідомлення своїй подрузі про те, яка красива Прага. Наскільки вона казкова по архітектурі. Наскільки там захопливо подорожувати. Однак я тоді сказала подрузі правду: мені дуже красиво, але я би там не жила. Для мене дім – там, де завод…
Прага казкова, але там я не відчувала себе вдома – так, як я відчуваю себе в Україні. І особливо зараз, у Запоріжжі. Набагато сильніше, ніж навіть у Києві. І мені потім подруга подарувала футболку з цією фразою – «Дім там, де завод». І ще задовго до переїзду до Запоріжжя вона була зі мною цей рік. І потім вже, коли я приїздила сюди в Запоріжжя, я дійсно відчула себе трохи ближчою до рідного міста.
Наші міста подібні у індустріальних настроях. У побудові міста. Мені дуже тут тепло через це.
– Я так зрозуміла, вкорінення відбулося.
– Так. І назва створилася раніше, ніж сама вистава. Але в самій виставі завод також є. Просто він виступає аналогією моєї внутрішньої структури. Я беру завод як мою систему функціонування. Як те, на чому я тримаюся.
Наприклад, замість труб заводу чи якихось систем, механізмів, в моєму «заводі» є такі стовпи, як я їх називаю, на яких тримається моя особистість. За рахунок яких я продовжую функціонувати, жити в постійному процесі виробництва – начебто мене, мого життя. І можу залишатися собою, незважаючи на всі зовнішні обставини. Бо є внутрішня структура, мій завод – моя внутрішня опора.
– Це заводам комплімент. Запоріжжя також довгий час було структуроване саме заводами… такою собі лінійкою труб, вздовж яких пролягає трамвайна колія. Це довго було сенсом життя сотень тисяч людей. Розуміння цього міста прийшло поступово – й через історію. А через виставу я відчула філософію вашого, дуже молодого покоління. Маю відчуття деякої беземоційності, або емоційності дуже сильно прихованої. Це вже майже особисте питання. Бо мені здавалося, коли ви посміхнетесь, просто буде інший формат вираження сенсів у виставі. Мені не вистачало якоїсь емоції, але чомусь вона була прихована.
– Насправді я не приховувала жодних емоцій. І беземоційною також не мети було. Мета була – бути справжньою, бути собою. І реагувати на ті події, які відбувалися в моїй виставі. Можливо, не було причини на якісь сильні емоції. Але всі, які були – були щирими.
Загалом, я дуже спокійна людина сама по собі.
Насправді, це те, про що ми хотіли зробити виставу. Ми хотіли цей спокій передати глядачеві, щоб він зберіг його та забрав із собою після вистави.
– Так, було відчутне збалансування. Знаєте, таке саме – крізь глибокий реалізм – я мала після вистави «Ліфт», яку робив Віктор Попов у театрі VIE. Після вистави з’явилося відчуття прийняття реальності. То якщо він на вас буде щось ставити, не бійтеся.
– Та я ж танцівниця.
– І я насправді інженер-математик, що приїхала до міста, “там, де завод”. Та люблю спілкуватися, і у розмові часто сама ніби даю інтерв’ю.
– Насправді, так працює сучасний танець – у діалозі.
– Так воно і є. Якщо слово не скажеш, то й відповідь не почуєш. Мені дуже сподобалась пластика вистави, те, як ви володієте тілом. Від вас йде внутрішня сила і сила. Мені це нагадало часи Айседори Дункан… І я вас занурила в ту епоху, на сторіччя назад, де ваше прізвище має таке співпадіння.
Моновиставу «Дім там, де завод» можна побачити 14 та 15 березня о 17.00 у театрі-лабораторії VIE.
Для військових, ветеранів та УБД вхід вільний (бронювання за номером (095)776-54-32 (Viber, Telegram, WhatsApp).
Інеса АТАМАНЧУК, фото з архіву авторки та надане театром VIE
Сообщение Мистецтво народжується з перегуку часів появились сначала на Газета МИГ.