«Кожна евакуація важка, адже ми близько до лінії бойового зіткнення виїжджаємо. На кожному виїзді вибухи чуємо, але так, щоб авто пошкодило, то це перше було. Та ми не зупиняємось, продовжуємо евакуацію, бо життя людей — це головне». Так говорять працівники ГУ ДСНС України в Запорізькій області, які ледь не щодня рятують людей. Евакуація, під час якої було пошкоджено їхнє службове авто, відбувалась 11 березня. Тоді, вивозили літнє подружжя — Таісу і Миколу Сиротенко з села Омельник, що у Пологівському районі. Пара тривалий час жила у погребі, ховаючись від обстрілів.
Далі в матеріалі 061.
Напередодні Великодня рятувальники провідали Сиротенків, які зараз живуть у транзитному центрі, передали паски та розпитали про здоров’я.
«Які ми раді вас побачити. Може настане час, коли звідси назад нас повезете. Хоча… якщо так станеться, то ми і самі підемо пішки», — говорить Микола Іванович.
Його дружина Таіса постійно дякую рятувальникам, говорить, якби не вони, то і не виїхали б з села.
Як виявилось, з Омельника вони вже виїжджали.
«До нас перших прилетіло. Тоді біля двору вибухнуло. Ми в шоці були. Племіннику набрали, щоби в Оріхів нас вивіз, там квартира у нас була. Місяць нас не було в селі, але ж хату треба відновлювати, доглядати за нею, собак годувати і ми повернулись. Зараз нашої хати вже немає. От через це мені важко вдруге виїжджати було. Ми до останнього сиділи, але вже нічого не було, ні світла, ні звʼязку», — розповідає чоловік.
Скільки вони прожили в підвалі — не рахували. Квартири в Оріхові більше також немає — все зруйноване повністю.
«Під’їзд наш впав, немає його. Спочатку верхній поверх зруйновано, а приблизно місяць-півтора — повністю весь під’їзд зруйновано. Нам в такому віці безхатчинками остаться. Було все і тепер немає нічого, але ж ми не одні такі», — говорять Сиротенки.
11 березня цього року екіпаж ДСНС евакуював людей до Запоріжжя. Як розповідає головний інспектор Пологівського районного сектору цивільного захисту та превентивної діяльності ГУ ДСНС України у Запорізькій області Денис Шингаренко, в той день виїхали в темний час доби. Приїхали в Омельник, допомогли людям зібрати речі, поклали їх в авто і вже на виїзді з села їх наздогнали два fpv-дрона.
«Влучили поруч з машиною. Сильний вибух був, одразу і не зрозумів, чи живі всі. В момент трохи жаром ноги обдало. Потім секунди три і ти розумієш, що сталось, але треба швидко діяти. Всі живі, слава Богу. Поїхали, у нас була одна ціла шина і три пошкоджені. То ми на цій одній шині доїхали 30 км до найближчого населеного пункту, а потім зупинились, замінили один скат і доїхали до іншого населеного пункту, де нас на лафеті забрали», — розповідає рятувальник.
У 2023 році він закінчив Черкаський інститут пожежної безпеки (зараз він має назву Національний університет цивільного захисту України) і от вже три роки працює в команді запорізького гарнізону.
«Ви їхали рятувати людей і самі ледь не загинули», — кажу Денису.
«Живе лиш той, хто не живе для себе, хто для чужих виборює життя. Цього мене навчили в інституті і кожного дня, йдучи на роботу, я згадую цей вислів. Ми не можемо по-іншому. Працюємо не заради себе, а більше навіть заради інших», — відповідає.
Сиротенки говорять, що зараз займаються документами, щоби потім можна було отримати компенсацію за знищене майно та шукають житло у Запоріжжі.
«Займаюсь пошуком. Але ж ціни такі, що в середньому 4000 грн, плюс комуналка, а у нас на двох з жінкою 13 тисяч дохода, ми просто не потягнемо. Шукаємо. Я руки не опускаю», — говорить чоловік.
«Бог нам дав знак, що впало біля нас, а ми живі. Будемо триматися. Ми раді, що зустріли рятувальників в своєму житті», — додає Таіса.
Своїх рятувальників вона обіймає, ніби рідних, називає «мої золотуни» та кілька разів просить у Бога, щоби той оберігав їх.
Джерело: 061.ua
