Как выглядит процветавший больше ста лет назад хутор Симоненков в Запорожской области
Запорожский краевед Константин Антонец путешествует по селам нашей области и изучает их историю. Такие путешествия, как утверждают его знакомые, которых он приглашает в поездки, проходят в формате познавательных экскурсий. Недавно он побывал в нескольких селах в Вольнянском направлении. О поездке в село Новогупаловка Вольнянского района «Индустриалке» рассказала участница путешествия Татьяна Шувалова.
Сам Константин Антонец поделился фотографиями и информацией о заброшенно селе Семененково на странице Новости IZ Запорожья в Facebook.
Это бывший хутор Симоненков, основанный в по одним данным в 1905 году, по другим – в 1907 году. Тогда здесь кипела жизнь. В 1935-м его переименовали в село Кирова. А в 2016 году — в Семененково. Население по переписи 2001 года составляло 456 человек
— Згадую свою мандрівку цим краєм на початку жовтня 2012 року, — написал Константин Антонец. — Я — в селі Кірова (колишній Симоненків хутір). Прямую до центру. Праворуч вулиці — залізобетонна громада колишнього клубу. Стоїть, залишена напризволяще, напіврозграбована.
Здалеку бачу кілька старовинних будинків з червоної цегли в центрі села, — з високим дахом та автентичними причілками. Один — довжелезний, вкритий шифером, — споруджений 1907 року, як вказують цифри на причілку. І поруч, на цеглині, — три літери: О А Д. Будинок — типовий для менонітських або німецьких колоністів: попереду — житлова частина, далі — господарча з маленькими арковими вікнами. Два вікна на причілку, одне з яких перетворено у дверцята. Він був колись клубом. Пізніше в ньому зробили кафе. А сучасний залізобетонний клуб вже багато років стоїть зачиненим — безробіття, безгосподарність. Трохи далі, на тому ж боці брукованої камінням вулиці Перемоги, виявляю ще один схожий будинок…
Тогда Константин также пообщался с уроженкой Белоруссии, которая и жила в доме на улице Победы. В недавней поездке ее дом был заброшен — женщину несколько лет назад забрали в город родственники. Да и в целом село, к сожалению, изменилось не в лучшую сторону.
-Між тим, нагадую, надворі — квітень 2021 року. Їдемо автівкою брукованими вулицями села Семененкове, — продолжает рассказ Константин Антонец. — Мимоволі бачу, що сталося в селі за вісім з половиною років. Зміни — не в кращій бік. На місці залізобетонної громади сучасного клубу — суцільна руїна. Бетонні блоки, ламана цегла…
Попереду бачу вже знайомий мені старовинний будинок — той, що споруджений 1907 року. Як же ж добре, що ця архітектурна перлина села досі заберегался. На жаль, частину даху над його господарчою частиною вже зруйновано.
Серед купи битої цегли знаходимо кілька — з літерами «Т» та «В». «Т» — це вірогідно з хутора Ремпеля «Тігенгоф», що знаходився століття тому на півдні. Там 2016 року знаходив я подібну цеглину. Відстань між цими хуторами — якихось 8 км. «В» — схожа на уламок від «В М» — цегла пана Миргородського, що вироблялась на цегельні, що розташована на півдні Славгороду. Відстань до неї — не більше 12 км. Тобто, більш ніж століття тому в цій місцевості вирувало життя. Успішно розвивалось виробництво цегли. На хуторі Тігенгоф, наскільки мені тепер стало відомо, виробляв борошно цегляний голандський вітряк. Працювали олійниці, парові млини тощо. Було та загуло…
На подвір’ї сусідньої з колишнім клубом хатини, дивлячись на нас зацікавлено, гріється на сонці старенька бабуся в квітчастій хустці. Підходимо ближче, вітаємось і розпочинаємо довгу цікаву розмову.
Бабусю звати Ліда. Виповнилося вже 86 років. Колись працювала на будівництві у місті Вільнянськ. Навіть була фотографом. Пам’ятає роки Другої Світової війни, хоч була ще досить маленькою. При «німцях» мати її працювала в пекарні. Тож ходить німець за спиною і заглядає, аби нічого не поклала до хлібини зайвого.
На початку війни на полі біля села батько Ліди знайшов пораненого червоноармійця. Той повз аж з Ковтуново (зараз — сусідня Василівка Вільнянського району). Його довгий час ховали в сараї за сіном, адже загарбники безперервно всюди його шукали.
Тож, трохи підлікувавши солдата, батько відвів його вночі на край села, до саду, і каже: «Йди в тому напрямку без зупинки. Там свої! Якщо не зможеш далі йти — повзи, не зважаючи на біль та втому. Тебе шукатимуть німці, тому будь обережнішим.»
«Яка подальша доля того воїна — мені невідомо. Але є надія, що він все ж врятувався», — продовжує старенька.
«Кілька років тому я спілкувалася з одним подорожуючим, він теж приїхав фотографувати старовину» — каже.
Я ж здогадуюсь, що це був мій знайомий-мандрівник з Фейсбуку.
«До цього колишнього клубу кілька років тому приїжджали якісь літні чоловіки з Донецька. З їх слів — їх дід будував його 1907 року», — завершує розповідь пані Ліда.
Дякуємо за приємну розмову, бажаємо здоров’я і прощаємося.
Судячи з відомостей один з засновників хутору був розкуркулений і поїхав будувати ДніпроГЕС. Збудував хату в селищі Зелений Яр в Запоріжжі.
Как сообщил один из комментаторов на странице Константина Антонца, тот самый дом 1907 года входил в конюшенный двор. Об этом ему рассказывала его бабушка. Сам же Симоненко после раскулачивания работал на строительстве ДнепроГЭСа. Построил дом в поселке Зелёный Яр. В первую бомбардировку прямое попадание бомбы в его дом оборвало жизнь его семьи.
Комментаторы также пишут, что читать об этом интересно и грустно.
Читайте также: Запорожский путешественник поделился красотой островов на Днепре.
Сообщение Краевед показал, как выглядит некогда процветающий хутор в Запорожской области — фото появились сначала на Индустриалка — новости Запорожья.
Источник: http://iz.com.ua/zaporoje/kraeved-pokazal-kak-vyiglyadit-nekogda-protsvetayushhiy-hutor-v-zaporozhskoy-oblasti-foto
Мы в Telegram, наш Telegram bot — @zpua_bot, Мы в Viber, Мы на Facebook