Вчора, сьомого листопада, Простір Надозів’я і степу за Порогами зібрав гостей до атмосферного заходу «Степ козацький, степ повстанський: дві долі – одна земля і воля».
Зібралися, щоб згадати Нестора Махна і Дмитра Яворницького, дати вшанування яких майже збігаються. Та за розмови виявилося, що маємо ще більше співпадінь. Згадали й нашого збирача козацьких старожитностей Якова Новицького, і музей у Дніпрі, до історії якого Нестор Іванович причетний.
Привітав присутніх Олег Будяк, керівник Простору, який нагадав, що такі події ми створюємо заради того, щоб цінувати надзвичайно серйозний фундамент, закладений людьми, які створили нашу історію, наше краєзнавство, пам’ять про козаччину і повстанщину.
– Наш край Запорізький і наш край Січеславський, сучасні міста та села, і ще кілька областей вивчав Дмитро Іванович Яворницький (1955-1940), а з ним і Яков Павлович Новицький (1947-1925). Цими людьми був створений величезний матеріальний та епістолярний внесок в нашу історію. Вони дружили. І народжені були в один день – шостого листопада, з різницею у вісім років….
Ми ж уособлюємо велику частину України, значну частину серця нашої України, душу Дніпрянщини, Надозів’я й Чорномор’я.
Я багато почув розповідей від людей, з якими працював наприкінці 1980-х років в нинішньому Дніпровському історичному музеї. Вони опитували старожилів, які працювали з Дмитром Івановичем. Там, звичайно, склалася сумна історія, та вона часто традиційна. Практично весь спадок старожитностей Дмитра Івановича Яворницького, був втрачений.
Жив він останні роки надзвичайно тяжко. Розумів, до чого йде, й можливо, через те пішов з цього життя. Його не стали знищувати, як інших істориків, та спочатку відібрали в нього професорство, кафедру, а потім і музей. Він доживав останні дні в будівлі, яка зараз є домом-музеєм Дмитра Яворницького. Це невеличкий флігельок, надзвичайно цікавий, із вежею.
Я ж був учасником процесу, коли в середині 1980-х років цей музей відкривали після реконструкції. Він наповнювався знову. Допомагав я з відновленням деяких книжок. Бачив реальні фотографії Яворницького в тому ж будинку. Цей маленький музей чудовий. Там відчувається душа Дмитра Івановича.
Найстаріший портрет Яворницького був написаний Фотієм Красицьким (внучатий небіж Тараса Шевченка по лінії його сестри Катерини) у 1900 році.
Та трапилося …як завжди за радянської влади. У 1941-му році була організована евакуація, музейна колекція завантажена та вирушила на Схід. І вона зникла. Абсолютно все, що знаходилося в музеї, просто безслідно щезло. А це була безцінна козацька спадщина.
В музеї були дві колекції – колекція Олександра Поля і колекція Яворницького. Частина колекції Поля збереглася, тому що це були здебільшого кам’яні скульптури. Їх прикопали, а після війни їх викопали.
“наша пам’ять – це, власне, музеїфікація історії”
– Матеріальну нашу історію окупанти нищать завжди. Але нематеріальну, духовну, культурну спадщину нам вдається зберегти, нести, – говорив на зустрічі пан Олег. – Бачите, у нас традиційно вважається, що найпершим за важливістю йде освітній процес, а потім бібліотека, а потім вже все інше – театр, музеї. Але з точки зору збереження ідентичності основними осередками у нас на Запорізьких землях були музейні колекції. Навколо них будувалося все інше, розвивалися й наука, й освіта, і мистецтва.
Наші корифеї, яких ми згадуємо сьогодні, були видатними науковцями. Викладали у школах, в університетах. Їм закривали можливості, не давали на своїй землі викладати. Скільки той же Яворницький по імперії скитався! Але все одно повертався й продовжував свою роботу.
Тому ми все ж розуміємо, що в культурі, в мистецтві, в творчості, в слові, яке відтворює українство, початок йшов від музейних колекцій. І ми з вами знову чи не з нуля відбудовуємо – з пам’яті, з розуму, із загального спілкування, із творчості. І навіть тут у Просторі у нас з’являється, відтворюється колекція, і навколо неї буде вибудовуватися наше майбутнє. Це наша місія, наше завдання – підтримати, дати шлях, дати розуміння. Знання передаються від старших. Вони не можуть з’явитися анізвідки. Вони з нашої пам’яті. А наша пам’ять – це, власне, і є музеїфікація.
Згадали ми, що й до формування музею у тодішньому Єкатеринославі, нині Дніпрі, дуже доклався наш Яков Новицький.
– Він дуже великий внесок зробив. Та втрачена збірка вважається колекцією Яворницького, тому що він її прийняв та описав. Збирали разом. У південну частину Катернославщини багато ходив з експедиціями саме Новицький, спілкувався із старожилами – старими козаками, записував їхні спогади (багатотомне видання творів у Запоріжжі чекає на продовження – видано ще не все, – авт.).
Махно позначає Україну у всьому світі
До розмови, із подарунком в руках, вступила Ірина Півень:
– Ця тема мені близька, тому я на всі заходи, пов’язані з Нестором Івановичем Махном, зазвичай приходжу. Мені хотілося, щоб саме ця річ стала доповненням Простору. Це сучасне відображення історичної постаті гарно і святково виглядає.
Як тільки ми заходимо до Простору, бачимо невеличкий прапорець Запорізької області. Та розуміємо, що тут збирається й Запоріжжя, й представники інших територіальних громад. Раді бачити, скількома новими експонатами наповнюється Простір збереження ідентичності. І розуміємо, що Нестор Іванович знаний в Запорізькій області, в усій країні, й у всьому світі. А щодо року народження Нестора Івановича Махна – рік 1888-й – таку цифру легко запам’ятати.
Згадала пані Ірина й важливу тему повернення на рідну землю корифеїв.
– Коли гуляйпільці піднімали питання про перенесення могили Нестора в Гуляйполе, не всі її підтримали. Можливо, не варто це робити ще й тому, що наш Махно наразі символ всієї України.
Він прожив тяжке життя. Встиг посидіти в російській тюрмі. Створив свою повністю окрему селянську республіку. Зібрав потужну селянську армію, яка у неймовірних умовах перемагала. Отримав 11 поранень, вижив, поїхав за кордон. Там було не легко. А комусь наразі там легко, скажіть, будь ласка?
У Парижі Нестор зустрічався з Петлюрою. І українці з діаспори, які народилися від учасників визвольних змагань вже у Франції, розповідали мені, що обидва собі дорікали, що не порозумілися під час громадянської війни.
Згадали, що на цвинтарі Пер-Лашез, у місці поховання праху Махна, завжди хтось є, і завжди – квіти, листи йому, поштівки, люлька козацька…
І тут до спогадів долучився пан Володимир Гордійченко: “Моя родина перетиналася з ними, особливо моя бабця згадувала про Махна, вона ще була дівчиною, бачила його, коли їй було 14 років”.
А родичці іншого учасника, сільській вчительці з Чернігівки, Махно віддав експроприйовані гроші: мовляв, купуй своїм учням, що треба, вчи!
Нестор Іванович достойний бронзи
Про свій внесок до зустрічі розповів Володимир Гордійченко. Бюст Махна пан Володимир придбав на Центральному запорізькому базарі (він, обнявши його, й на зустріч у Просторі прийшов). Питає, з чого зроблений, а бабуся, гордо: “Бронзовий!”
Півтора кілограми бронзи неймовірних грошей коштує, тисячі гривень. Та, може, продавчиня й була права, Махно бронзи достойний.
Дивлюся на ці маленькі фігурки Нестора Івановича, і згадую, як прообраз, пра-батько їхній з’явився у Гуляйполі. Це була вистраждана робота Владлена Костянтиновича Дубініна, скульптора, в якого на тему козацтва та вольниці запорізької скульптур вистачило б на всі знакові місця Запоріжжя.
І цей Нестор мав бути вище, на тачанці, у рідному Гуляйполі. Та навіть тоді, коли Махно повернувся у скульптурному вигляді до Гуляйполя, під час Махнофестів, йому не дали піднятися на тачанку, дозволили лише присісти на ослончику. Та й це була перемога. Бо не дали Дубініну ані Шевченка з кобзарем на площі навпроти театру поставити, ані зробити справжнього, не дерев’яного діда Дейкуна – біля Запорізького дуба, який цей козак для нас зберігав…
Тож, тим, що встиг поставити у Гуляйполі Нестора Махна, Дубінін пишався.
Тому ці меми того Махна гуляйпільського, які через 3D-принтери пішли світом, треба було б ідентифікувати – це дубінінська робота.
Його звали Батьком
Про повагу до Нестора Івановича нагадав у цей день наш добрий знайомий, оріхівчанин Іван Панченко. Процитуємо його: “З боку його прибічників і навіть противників свідчить використання навіть у спеціальній науковій літературі по відношенню до нього стародавнього українського шанобливого звертання, широко поширеного у старі часи серед козаків і жителів степів – «Батько». Вживання цього звертання в старі часи свідчило про надзвичайну повагу до людини, майже рівну повазі до рідного батька, захисника, вчителя…
Восени 1919 року Нестор Махно відвідав Катеринославський крайовий музей і видав Дмитру Яворницькому охоронну грамоту, з метою порятунку унікальної культурної спадщини.
…Видатний історик, знаючи про глибокий інтерес Махна до історії козацтва, провів для нього екскурсію музеєм, показавши всі скарби доби козаччини. Махно був настільки вражений колекцією козацьких старожитностей та відданістю вченого, що наказав виписати охоронну посвідку (грамоту). Документ забороняв будь-кому реквізувати майно музею, забирати експонати або чинити обшуки. …Так Катеринославський крайовий музей у вирі Визвольної війни зберіг свої безцінні фонди. Яворницький народився 6 листопада 1855, а Махно – сьомого листопада 1888 року”.
Багато років нам дурили голову річницею Жовтневого перевороту, а ще і військовими парадами. Добре, що зараз ми відзначаємо справжні дати своєї історії.
Інеса АТАМАНЧУК, фото учасників події