Одні воюють, а інші «вірять в ЗСУ», проте перемогу всі чекають однаково. Для багатьох військових і їх родин ця ситуація сьогодні стає справжнім випробовуванням, адже служба на захисті країни не має чітких термінів.
Чому в українському війську існує проблема з ротацією, хто та скільки має знаходитись на передовій, що не варто робити волонтерам та як реагувати на поради співгромадян з закордону – ці та інші темі обговорює лейтенант ЗСУ, голова Запорізької територіальної організації партії «Європейська Солідарність» Ігор Артюшенко в другій частині великого інтерв’ю проєкта «Захисники України».
– Як ви ставитеся до людей, які виїхали за кордон, стали там гіперактивними й тепер вчать нас патріотичності, особливо чоловіків? Чи не несе це якоїсь загрози?
– Я тут не бачу негативного явища з декількох причин. По-перше, ті, хто виїхав у західний світ і займають там проукраїнську позицію, це краще, аніж би вони займали не проукраїнську позицію. Ми ж розуміємо, що виїжджали різні електоральні сегменти, з різними переконаннями. Тому я щиро підтримую людей, які виїхали й займають проукраїнську позицію. Другий момент, якщо вони не просто висловлюють свою проукраїнську позицію, але й щось там роблять. Бо треба ж розуміти, що ці люди можуть бути українським лобі в цих країнах. Як, наприклад, українська діаспора у США, Канаді чи Австралії, яка свого часу проводила пікети за те, щоб розпався радянський союз і Україна була вільною. Сьогодні вони можуть своєю проактивною позицією переконувати владу цих країн підтримувати Україну.
Звісно, є особи, які нічого не роблять закордоном, але люблять навчати, як українцям діяти в надскладних ситуаціях. Для таких людей у мене тільки одна відповідь: «приїзджайте сюди й робіть».
Якщо говорити більш конкретно, то після перемоги, звісно, у нас будуть точкові конфлікти між різними людьми. Залежно від того, хто де був, виїхав чи не виїхав, пішов служити чи не пішов служити, виїхала жінка з дітьми або з братом-сватом. Не варто забувати про конфлікт між тими, хто був на тимчасово окупованих територіях з 2014 року, а також тими людьми, які на тимчасово окупованих територіях з 2022 року. Тобто виїхали/не виїхали з окупації, що вони робили в окупації, стали колаборантами або ж виживали й проводили за можливості проукраїнську агітацію… Тут держава має розробити якусь стратегію інформаційної кампанії, в якій будуть роз’яснюватися всі ці аспекти. В іншому випадку в нашому суспільстві може виникнути серйозний поділ.
— В Україні є потужний волонтерський рух. Проте чому одні збирають кошти на Мавіки, автівки та інші важливі речі, тоді як інші продовжують збирати на шкарпетки та санітайзери?
– По-перше, я щиро дякую військовим волонтерам, і як військовий, і як людина. Це стосується не лише останніх півтора роки, а й часів початку подій 2014 року. Без їхньої допомоги захищати Україну було б набагато важче – це стосується як 2014 року, так і сучасності.
Беручи власний досвід 25 лютого 2022 року, коли я був мобілізований і перебував на передовій, бронежилет, каска, аптечка та форма були надані мені волонтерами. Якби не ця підтримка від волонтерів, то, можливо, ці речі б мені тоді просто не дісталися.
Зараз ситуація краща. Тому, коли я чую, що проводять збір коштів на автівки, ремонт техніки, тепловізори, дрони – речі, що коштують багато грошей і складно їх знайти, то мене це радує. Тут справа не лише в грошах, але й в організаційних питаннях. Замовити запчастини – це непросто, а ще й важливо їх доставити на передову. Дуже цінно, що є волонтери, які беруться за такі складні завдання. Військовим, які перебувають на передовій, немає часу шукати запчастини, вирішувати питання оплати та інше. Шкода, що це не робить держава. Можливо, це робиться, але, очевидно, не так ефективно, як би хотілося.
Водночас мене дивує, коли оголошують збір коштів на санітайзери, вологі серветки чи шкарпетки. За моїми даними, що стосуються Збройних Сил України та мого особистого досвіду, у військових частинах існують достатні запаси шкарпеток, форми, бронежилетів. Зокрема, у 2023 році військові частини були повністю забезпечені цими речами. Тому збирати по 50 гривень на макарони чи санітайзери наразі не є необхідністю.
Є ситуації, коли без волонтерів не обійтися, це факт. Але деякі військові чи волонтери, які збирають кошти на дуже базові речі у 2023 році, мене дивують.
– Поговоримо про людей, які ні воювати, ні працювати не можуть з якихось особистих причин. Скажімо, бояться. Таких дійсно багато?
– Тих, кому страшно, дійсно багато. Це нормальна емоція. Тут я точно не стану засуджувати людей, які бояться. Можливо, просто варто бути чесними. Не говорити: «Я боєць економічного фронту, тому не йду на війну». А сказати правду: «Мені страшно, тому я не йду воювати».
Взагалі, я відверто не розумію цієї нової термінології щодо фронтів – економічний, культурний, освітній. Щоправда, з точки зору пропаганди, я можу зрозуміти, для чого це робиться. Але, на мою думку, фронт є тільки один – це наші Сили оборони. Ось це є справжній фронт, а все інше – тил. Можливо, я і не правий, але це моя особиста позиція.
Тил – це надзвичайно важливо, оскільки без тилу немає армії. Наприклад, немає кому шити форму чи виробити продукцію, і так далі. Отже, військовому немає за що воювати.
Наприклад, я дуже поважаю вчителів. Вони працюють, незважаючи на все, і роблять дуже важливі речі. Але вони і в мирні часи, і в військові ходили на роботу та навчали дітей. Тож чому це сьогодні називається фронтом? Можливо, це питання краще поставити перед фахівцями. У мене є припущення, що для когось це приємніше, а для інших це служить виправданням. Наприклад, я не вступаю до Збройних сил України через те, що підтримую економічний фронт…
Насправді хотілося б поговорити про інше. Не треба думати, що саме ви потрібні.
Збройним силам України. Зараз дійсно часто трапляються випадки, коли одні хлопці хочуть служити, але не можуть мобілізуватися протягом півроку, тоді як інші, хочуть не хочуть, але їх призивають. Це називається розбалансованістю державної машини. Цього не повинно бути.
Пам’ятаю, як намагався знайти людей до своєї медичної служби, це було десь влітку минулого року. До мене звернулися хлопці з Запоріжжя, які не могли мобілізуватися тут. Вони розповідали, що чекали півроку, коли ж їх мобілізують, після того, як звернулися до військкомату. Проте їх не взяли, адже «не потрібні фельдшери». Ось вам наглядний приклад. А інші, навпаки, ховаються. Питання, знову ж таки, до Міністерства оборони. Треба проводити нормальну роз’яснювальну інформаційну кампанію, де розповідають, яку роботу ти будеш робити в Збройних силах України, які зараз потрібні посади, які функції. І от, хто хоче – будь ласка, йдіть.
Але цим не мають займатися військові частини. Чому бригада, яка має вчитися і воювати, ще й розглядає питання комплектності? От, що мені робити з людиною, яка не хоче воювати? Чому я замість того, щоб навчати, маю ще прораховувати, як дійти в таких ситуаціях?
Ще раз повторю, на мою думку, цим має займатися не військова частина, а держава. Держава має проводити роз’яснювальну роботу з громадянами країни.
– Є люди, які півтора року воюють в окопах. У зоні АТО людина чітко розуміла, що після 14 місяців настане час для ротації. А що зараз?
– З точки зору психології, людині завжди краще і впевненіше жити, якщо вона розуміє правила гри. Це стосується всіх сфер життя. На превеликий жаль, це питання, яке ви озвучили, залишається невирішеним.
Я вважаю, що це має свої об’єктивні причини. Щоб замінити одних, треба мати готових кандидатів, яких треба навчити, мотивувати та вислати на передову.
Коли ми говорили про АТО, враховуючи ті загрози, які існували, було можливо здійснити нормальне планування. Це ще більше мотивувало громадян йти на службу. Кожен хоче знати, коли він зможе знову побачити своїх рідних або банально відпочити. А зараз такого планування немає. Відсутня чітка стратегія. Ми не можемо передбачити, скільки людей нам буде потрібно завтра. Зазначу, що ця прогалина потребує виправлення.
Умовно кажучи, я хочу служити, але водночас розуміти, коли буде відпустка. Наприклад: рік, два, три або п’ять. У всіх є родичі, знайомі, попереднє життя, яке точно було довшим до служби. Щоб більше розуміти, ти дивишся на тил. От і іду я по Києву, дивлюся, мені йдуть на зустріч хороші, спортивні хлопці, мені якраз такі треба. Але вони тут, а я там. Це мій вибір, це їх вибір, знову ж так. Але я хочу розуміти, якщо це спільна відповідальність, якщо ми дружньо захищаємо Україну – хтось у ЗСУ, а хтось у економічному тилу – давайте будуть якісь зрозумілі всім історії. Що мається на увазі?
До речі, є законодавча ініціатива, де вказано, що військовий служить півтора року чи два, а потім йде заміна. Так, скажімо, я розумію, що треба прослужити ще два роки. І якби ініціатива була би прийнята, військовий мав би вибір: або продовжуєш служити, або маєш право йти на дембель і повернутися в запас. Одні б прийняли для себе рішення залишитися на службі. Для цього може бути багато причин: одні бачать для себе військову кар’єру, іншим, на жаль, немає куди повертатися, комусь фінанси, у когось діти за кордоном, їх треба утримувати.
А наразі повністю відсутнє планування – ми не знаємо, скільки людей буде завтра нам потрібно, а значить, скількох ми можемо замінити.
Планування мало б дати впевненість у завтрашньому дні – одні би продовжили служити, інші б повернулися до свого цивільного життя. Я впевнений, що частина останніх, трохи посидівши у цивільному житті й отримавши середню заробітну плату, подумали би: «Та, ні, піду я знову у військо й буду далі військовослужбовцем». Таких точно буде багато. Але поки немає цього розуміння, відповідно, виникає питання: «А чому я?». Особливо коли чуєш, що мають воювати професіонали. А ти ж такий самий, як і всі інші. Тому треба просто унормувати це питання. Сподіваюсь, що з часом ця ситуація вирівняється.
В’ячеслав Твердохліб, Оксана Щербина
Першу частину інтерв’ю дивіться за посиланням
Источник: https://forpost.media/novosti/ne-treba-dumaty-shcho-same-vy-potribni-zbroynym-sylam-ukrainy-ihor-artiushenko.html
Мы в Telegram, наш Telegram bot — @zpua_bot, Мы в Viber, Мы на Facebook
